Майже все вже було закінчено, коли в каюту знову. ввійшов радист з папірцем у руці. Під цілковиту мовчанку аркуш цей, як і раніше, обійшов усіх, крім Ганса, і повернувся до шефа. Тільки реакція тепер була інша. Раніше їхні обличчя досить відверто виражали: «не те!» Тепер вони зовсім нічого не виражали. Нібито вони просто подивилися на завідомо чистий аркуш паперу.

І Ганс збагнув: це було «те». І відчув, ніби якась незрозуміла глуха стіна одразу відокремила їх усіх від нього й порвала всі людські ниточки, що потроху протяглися від них до нього за час цієї зустрічі.

А зовні все було так, як і раніше. Шеф знову підлив коньяку собі й Гансу, і Ганс поволі випив, щоб заповнити чимсь цю хвилину страшної непевності.

Зненацька настала тиша: зупинились машини «Ервалли». Це було дуже добре чути, і означало, що судно прийшло й стало на вказаному місці, але ніхто наче й не помітив цього.

Інструктор, що сидів навпроти, вишукував щось у своїй записній книжці. Шеф недбало простягнув йому одержаний аркуш і тоді вперше спокійно назвав його на ім’я. І в цьому було щось загрозливе.

— Ну, що ж, Герхард… Дійте відповідно, — сказав він.

— Лишилось небагато, — пробурмотів той. — Я тільки відмічу в себе деякі дані. Отже, Юхо, як звати вашу тітоньку?

— Лайне Тооп.

— Лай-не То-оп, — повторив Герхард, записуючи. — Вік її?.

— Сорок три роки.

— Живе вона де?

— На хуторі Вооркіле, біля містечка Ринга.

— Там ви з нею і зустрілися?

— Так.

— Коли?

— П’ять днів тому. Двадцять четвертого липня. Ганс відповідав з твердістю приреченого, бо тепер, нарешті, він справді все зрозумів.

— Ну от і все, — бадьоро сказав Герхард, ховаючи свою записну книжку в задню кишеню, а лівою рукою простягаючи через стіл аркуш, принесений радистом. — Тепер прочитайте ось це.

І все ж таки Ганс не чекав того, що там було написано.

«…Учора відвідав хутір Вооркіле близько Ринга. Привіт Ріккерта передавати нікому. Лайне Тооп померла в квітні цього року запалення легенів — 852».

У першу мить думки Ганса з шаленим напруженням шукали виходу із становища. Знову й знову він перечитував текст, щоб протягти час. Не підводячи очей, він усе ж побачив, як права рука Герхарда повернулася з-за спини і над краєм стола з’явилось дуло пістолета.

Дзенькнув, телефон, шеф схопив трубку.

— Чи не поснули ви там, ваша світлість… — забасив голос з трубки.

— До дідька! — роздратовано закричав шеф. — Усе до дідька, чуєте, Ервін?! Повертайте негайно на північ і — повний вперед! Самий повний!..

Незвичайний спокій раптом обійняв Ганса. Він зрозумів, що всі його плани й надії загинули, що нічого більше вдіяти не можна. Можна лише чекати, коли настане кінець. Чекати і, мабуть, найкраще просто мовчати.

— А тепер, Ріккерт, — промовив тихим, свинцевим голосом Герхард, — розповідайте, як усе було насправді.

Ганс звів очі, зустрів холодний, загрозливий погляд… і раптом відчув легке запаморочення. В наступну мить усе його тіло охопила непереборна кволість, голова почала хилитись до стола, повіки нестримно стулялись. Свідомість швидко віддалялась кудись геть від нього.

Встигла промайнути думка: «Отруїли… в останній чарці — отрута». І більше вже не було думок.

Ніхто з людей, що перебували на «Ерваллі», не знав і ніколи не дізнався про те, що сталося далі.

Хвилин через сорок після того, як судно лягло в дрейф, увійшовши в берегові води Естонії, туман, що оточував його, освітився сильними прожекторами двох радянських сторожових катерів. Один з них зупинився на деякій віддалі, другий підійшов ближче і сигналами запитав судно про його національну приналежність. Шхуна не відповідала. Вона здавалася мертвою. Суднові вогні були погашені, люди не з’являлись.

Катер підійшов впритул до борту, і в той самий момент загін озброєних прикордонників, як зграйка птахів, перенісся на «Ерваллу».

Дивну картину побачили вони там.

Освітлений прожекторами туман кидав сіре, похмуре світло на палубу, і крізь нього тут і там видно було на ній розплатані тіла людей. Відразу ж з’ясувалося, що всі вони живі й навіть, очевидно, здорові. Про це свідчив здоровий колір обличчя, відсутність будь-яких зовнішніх ушкоджень. Скидалося на те, що вони сплять, але всі спроби розбудити їх, привести до пам’яті, до притомності, виявились марними.

У такому самому стані були знайдені штурман у своїй рубці, вахтовий за штурвалом, радист, частина команди, яка відпочивала в кубрику, словом — усі люди на шхуні.

Увагу лейтенанта — командира загону особливо привернула картина, на яку вони натрапили в кают-компанії. Там було чотири чоловіки. Один з них, на вигляд наймолодший, у простому рибальському одязі, сидів за столом, схиливши голову на складені руки. Прямо навпроти нього навалився грудьми на стіл другий, гарно зодягнений, як і інші двоє. З правої руки його, притисненої грудьми до столу, вивалився пістолет. Третій, літній, сидів у капітанському кріслі, закинувши голову назад, і гучно хропів, четвертий простягся на підлозі, біля обох теж лежали пістолети, які вони, здавалося, тільки-но випустили з рук.

Тут уже очевидним було якесь насильство, злочин, і командир вирішив поки що не чіпати сплячих. Він тільки зібрав їхні пістолети і, залишивши в каюті посилений наряд охорони, побіг на палубу.

Тим часом до другого борту «Ервалли» підійшов ще один катер, і з нього на шхуну перейшла група, яка складалася з майора, двох капітанів державної безпеки і одного цивільного. Командир загону рапортував їм про стан справ: на шхуні виявлено всього двадцять вісім чоловік, усі живі, але… перебувають у стані, схожому на сон. Розбудити, проте, нікого поки що не вдалося…

Лейтенант був дуже спантеличений. І не тільки тим, що сталося на шхуні. На обличчях прибулих, які відбивали і здивування, і захоплення, він бачив, що ці люди розуміли, в чому тут річ. І перше, що вони зробили після його рапорту, — почали гаряче вітати цивільного з якимсь надзвичайним успіхом!

Потім, немов згадавши про чергове важливе завдання, офіцери кинулись до «живих трупів», які лежали на палубі, швидко оглянули їх, зазираючи кожному в обличчя, неначе розшукуючи серед них когось, але, мабуть, не знаходили. Лейтенант зметикував, що тут кают-компанія може стати в пригоді, і повів їх туди.

Офіцери перезирнулись, коли впізнали Ганса, який спокійно спав у компанії явних «хазяїнів», за пляшкою коньяку. Проте «мирна» сцена набрала іншого вигляду, коли лейтенант доповів про пістолети, знайдені тут. Майор обережно підвів голову Ганса, послухав його дихання, помацав пульс… Погляд його привернув аркуш паперу, що виглядав з-під складених на столі рук молодого чоловіка. Він пробіг очима текст, передав аркуш капітанам. Знову перезирнулись вони… Підійшовши до одягненого в цивільне високого темноволосого чоловіка, який уважно стежив за тим, що тут відбувалося, майор сказав:

— Знаєте, професоре, що тут зараз трапилось? Крім усього іншого, ви врятували життя ось цьому… дуже хорошому хлопцеві…

Той з усмішкою розвів руками. Він і не збирався збагнути суть подій, надто далеких від того, що його тут цікавило.

— Така вже природа цього… явища, — відповів професор. — Воно покликане нищити погане і врятовувати хороше.

…Операція була закінчена на світанку; людям з катерів довелося чимало попрацювати на «Ерваллі». Усіх сплячих якнайретельніше обшукали, особливо тих, хто, безсумнівно, був приналежний до розвідки. У шести шпигунів-диверсантів, які лежали на кормовій частині палуби впереміжку з їхніми «торпедами» і комбінезонами-скафандрами, що їх вони не встигли надіти, прикордонники, тепер під керівництвом капітана, знайшли і вилучили навіть маленькі ампули з отрутою, сховані в ріжках комірців, у вилогах піджаків, у манжетах і носових хусточках… Рюкзаки із складним і добре продуманим шпигунським спорядженням — портативними короткохвильовими раціями, мініатюрними фотоапаратами, зробленими у вигляді портсигарів, сірникових коробок і авторучок, шифрувальними блокнотами, наборами снотворних і отруйних цигарок та сигарет, чорнилом для невидимого письма, предметами маскування — накладними вусами, бородами і з багато дечим іншим; фальшиві, а почасти і справжні документи — паспорти, посвідчення, довідки в непромокальних кишенях костюмів; нарешті, ті засоби захисту від людей і собак — хімікати та бойова зброя, — які могли знадобитися в перші ж хвилини після виходу на берег, — усе це було зібрано, складено й позначено відповідно до номерів, проставлених хімічним олівцем просто на тілі розвідників, «на потилицях», «за коміром», — як казали веселі й заінтриговані цією подією бійці-прикордонники.