— Як? — розгубився Микола.

— Дуже просто. Я покажу вам це. Ходімо в лабораторію.

Микола швидко підвівся. Ридан раптом затих і якусь мить був нерухомий. Потім він узяв в’язку ключів і мовчки почав перебирати її, підшукуючи потрібний ключ. Здавалося, він не наважується виконати свою обіцянку. Микола помітив це вагання.

— Може, незручно зараз?

— Ні… я думав про те, що не все можна бачити. Ходімо.

У «свинцевій» лабораторії, де вже раніше побував Микола, Ридан відчинив непомітні двері праворуч і, пропустивши гостя, швидко пішов у глиб кімнати. Микола встиг помітити тільки, що Ридан підняв там якийсь великий циліндр і накрив ним щось на круглому столику.

— Будьте обережні, Миколо Арсеновичу, тут тісно.

Справді, велика кімната була вся заповнена довгими столами, химерними штативами з якимись складними комбінаціями скляних куль, рурок, колб і ковпаків, під якими видно було інші пристрої із скла, гуми та металу. Скрізь слух уловлював якийсь рух. Капали рідини, ритмічно цокали лічильники, дзижчали механізми самозаписуючих приладів, гули моторчики насосів. Трубки різної товщини звисали від великих бутелів по стінах, обплітали столи й апарати.

— Тут нас троє, — сказав Ридан, і Микола швидко озирнувся, але нікого не побачив. — Третій… у розібраному вигляді.

Ридан говорив поволі й різко. Рухи його стали спокійними, впевненими. Так він перетворювався завжди, коли входив у свої робочі кімнати.

— Кілька днів тому мені привезли самовбивцю, який пролежав у холодильнику моргу три дні. Чоловік був фізично цілком здоровий. Він повісився, стрибнувши із столу. Смерть настала вмить від вивиху шийного хребця. Тепер ідіть сюди. Ось його серце…

Микола припав до скляного ковпака.

Там на міцному штативі, спираючись на кільце, обтягнене марлею, билось велике людське серце. Відрізок його аорти був прикріплений до кінця гутаперчевої трубки. Серце ритмічно стискувалось, фонтаном викидаючи з себе прозору безбарвну рідину, і знову розширювалось, набираючи цю рідину з трубки.

Серце пульсувало. Воно жило, працювало, серце мертвої людини, і гутаперчева трубка, що звисала біля ковпака, здригалася в такт його пульсу.

Микола мовчки, не відриваючись стежив за його рухами.

— Поясніть же, Костянтине Олександровичу, — промовив він нарешті.

— Тут усе дуже просто. Я відділив серце, промив його в звичайному розчині Рінгер-Локка, стиснув рукою кілька разів, і воно почало скорочуватись. Коли б цей масаж не допоміг, я впорснув би трохи адреналіну, ефект вийшов би той самий, і воно працювало б зовсім без живлення, без цієї рідини до того часу, поки не вичерпало б усі свої енергетичні ресурси.

Серце черепахи, тільки покладене у вологе середовище, працює справно протягом дванадцяти діб. Ну от. Потім я укріпив його на цьому штативі і, щоб продовжити йому життя, почав живити також розчином Локка, до складу якого входить як живильний елемент виноградний цукор. Серце почало не тільки витрачати свою енергію, але й набувати її, живитися. Тепер воно житиме довго, кілька місяців.

Як бачите, серцю треба дуже небагато, щоб жити. Адже рідина Локка це далеко не кров: у ній немає білка, немає всіляких гормонів, ферментів і багатьох інших елементів. Тут немає і тієї температури, при якій серце звичайно працює. Умови далеко не органічні. І, незважаючи на це, воно живе — навіть після триденної смерті.

— Костянтине Олександровичу, а хіба можна це назвати життям у тому ж розумінні, що і за нормальних умов організму? Може, тут, так би мовити, біологічний автоматизм, несумісний із справжнім життям?

— Е-е, ні! Це дуже істотне питання, але на нього доводиться відповісти негативно. Це серце не тільки скорочується. Воно зберігає всі свої нормальні властивості та реакції. Зараз покажу вам… Ви знаєте, звичайно, для того, щоб посилити роботу серця, досить, наприклад, ввести в кров людини камфору. Ось камфора…

Він відкрив спеціальний краник у трубці, що входила під ковпак, і піпеткою ввів у розчин для живлення серця краплю камфори.

— Тепер дивіться сюди. Це кардіограф.

Тільки тепер Микола побачив, що поруч із ковпаком стояв прилад, сполучений із серцем. У цьому приладі рівномірно рухалася паперова стрічка, і кожне скорочення серця відмічалося на ній чорним штрихом. Виходила зигзагоподібна крива, по якій Можна було стежити за ритмом і розширенням серця.

За хвилину Микола побачив, як чорнильний штифтик трохи швидше накреслив па стрічці один за одним кілька довших зигзагів.

— Бачите! — вигукнув Ридай. — Камфора діє. Цим препаратом ми користуємося для вивчення впливу різних лікарських речовин на діяльність серця. І реакції, які викликає препарат, точнісінько повторюються на живому серці. Виходить, це не автомат. Ну, тепер прошу сюди.

Один за одним перед враженим Миколою проходили органи померлої людини. Він бачив частину кишечника, занурену в розчин, який замінює кров. Кишечник працював. Перистальтика його тривала. Він стискувався, як черв’як, щоб проштовхнути їжу, введену всередину. Він виробляв потрібні соки і перетравлював їжу. Він навіть всмоктував цю їжу в свої стінки і виділяв її назовні в розчин, куди він був занурений. Нирки виробляли сечу. Залози виділяли всі потрібні речовини. Нервові клітини утворювали відростки.

Здивування Миколи досягло крайніх меж, коли він побачив перед собою кисть руки самовбивці. Живильна рідина крізь парафін, що покривав зріз, входила під невеликим постійним тиском в артерію і, пройшовши всі судини, рясними краплями стікала з вени. Кожний день Ридан робив невеликі порізи на руці. І от вони загоювались; від перших порізів уже лишились тільки шрамики, пізніші були вкриті струпами. Нігті продовжували рости. Завдяки пілокарпіну, введеному в живильну трубку, шкіра руки покривалася потом так самісінько, як у живої людини.

Людина порвала зв’язок між своїми органами в одному лише місці і перестала існувати. Ридан розібрав її на складові частини, і, виявилося, що всі вони живуть.

— А тут що у вас? — спитав Микола, проходячи повз круглий столик-штатив, накритий циліндричним ковпаком і густо обплетений з усіх боків різними трубками й приладами.

— На це… дивитись не варто. Микола зрозумів і зупинився.

— Невже… голова?

— Так.

— Чому ж…

— Я не знаю ваших нервів, Миколо Арсеновичу, — перебив Ридан, — але вважаю, що дивитись не варто.

Микола здригнувся.

— Скажіть тільки, вона теж… живе?

— Так.

— Як, чує? Дивиться? Може, навіть…

— Ходімо, ходімо, Миколо Арсеновичу, не варто навіть уявляти собі цього.

І вони швидко вийшли з лабораторії.

Відвідання риданівської лабораторії на деякий час вибило Миколу з колії. Раз у раз він одривався від роботи і сидів замислений або ходив поволі туди й сюди по своїй кімнаті, засунувши руки в кишені. Думки його линули в лабораторію і крутилися там біля столика, накритого непроникним циліндричним ковпаком. Все-таки Ридан добре зробив, що не підняв ковпака. Може, тоді зовсім не можна було б позбутися цього враження. А що коли голова мислить? Що коли вона зберегла здатність рухати м’язами обличчя?

Невідомо, як далеко завели б Миколу ці роздуми, коли б в один з таких моментів до нього не влетів Федір з новою сенсацією.

— Читав «Вечірні вісті»? — спитав він.

— Ні. А що там?

— Дещо таке, що цікавить нас більше, ніж будь-кого в усій Москві. Слухай. Ось… Огляд іноземної інформації… «Вибух у Мюнхені»!

Він підняв голову й глянув на Миколу. Той підвівся.

— «Агентство «Сфінкс» повідомляє деякі подробиці таємничого вибуху, який стався в червні в околицях Мюнхена. Вибух стався в пустинній місцевості на території колишнього полігона і відзначався винятковою силою. Жертви його — сім чоловік, що, очевидно, провадили випробування якоїсь нової зброї. Окремі частини машини невідомого призначення знайдено на відстані близько трьохсот метрів від місця події. Тіла загиблих були так спотворені і обпалені, що впізнати деякі з них було зовсім неможливо. Розслідування обставин вибуху старанно засекречено фашистською владою.