Ця зустріч, що почалася так неясно для Миколи, ще більше зблизила їх. Кінець її був «діловим».

— А щодо нашого проміння сну, — сказав Ридан, — то ви, звичайно, маєте рацію: випробовувати треба, і негайно. Сподіваюсь, ви не дорікнете мені за непослідовність: відносно необхідності випробування у мене ніколи не було сумніву… Але от як випробовувати — ніяк не втямлю. Потрібно в польових умовах на значній віддалі і, звичайно, на людях, на досить великій кількості людей. Одним словом, повинна бути обстановка, подібна до справжньої воєнної. Але людей нам ніхто не дасть, хоч би як я запевняв, що це їм не шкідливо. Експериментувати на людях не дозволяється. Тим часом, без такого випробування, — з участю представників армії, звичайно, — наше проміння не може перетворитися в засіб оборони…

Микола слухав, бачив, що Ридан по-справжньому розгубився, і ледве стримував усмішку: от як може помилятися навіть така мудра людина! Вихід із становища був йому давно ясний: звичайно, вони не можуть влаштувати таке випробування, та й не їхня то справа; хай про це подбають ті, хто користуватиметься зброєю, яку вони створили. Зараз треба тільки повідомити про це кого слід.

— Правильно! Через наркома! — зрадів Ридан. — Ідіть до нього сьогодні ж. Розкажіть усе, викладіть наші вимоги. Але глядіть… будьте обережні. Розмова повинна бути сам на сам!.. Цікаво, що він придумає.

Темної безмісячної ночі, навесні або восени, коли на Балтиці гуляють люті шторми і тумани щільною в’язкою масою повзуть над морем та берегом, проскочити на радянську землю неважко. Зустріч з «морським мисливцем» в таких умовах — цілковита випадковість, та й локатор попередить про неї вчасно: катер устигне вийти за прикордонну зону, а шлюпку сховають хвилі. Далі — холодна ванна біля лінії прибою — з ніг до голови, коротка боротьба з відпливною хвилею, слизькі, рухливі під ударами «дев’ятих валів» гранітні валуни, неминучі падіння… Це дрібниці, звичайно. Потім вузька — метрів двадцять-тридцять — тверда піщана смужка, за нею — невеликий виступ і — ліс! Таких місць на естонському узбережжі багато.

Так принаймні запевняли всі викладачі в школі.

Усю обстановку, техніку висадки і багато чого іншого Юханнес Ріккерт досконало вивчив із спеціальної секретної літератури і з розповідей досвідчених розвідників. Він мав гостру ділову уяву і на заняттях так майстерно розв’язував будь-які оперативні варіанти, що керівникам самим кортіло якнайшвидше випустити його на справжнє діло. Тим більше, що такого «діла», солідного й неодмінно вдалого, настійливо вимагали обставини: престиж школи дуже похитнувся після кількох провалів її вихованців, а престиж і гроші, які текли з «центру» і осідали в кишенях керівників цієї таємничої організації, було одне й те ж.

Так «Юхо» безсумнівно подавав надії. Чудовий радист і радіотехнік — цього не довелося його навчати, навпаки, він сам проводив практичні заняття в школі з іншими вихованцями. Злий на Радянську владу, що розорила його тітку, в якої він виховувався після смерті матері протягом кількох років у її чудовому маєтку біля озера Виртс-Ярві, недалеко під Тарту. От після цього батько-німець і забрав свого Ганса назад на батьківщину, в Німеччину. А тітка-естонка, позбувшись свого маєтку, почала жити на відлюдному лісовому хуторі біля Ринга, який тепер можна використати як базу: тітка ставилася дуже прихильно до небожа Юханнеса. Крім цього всього, він вільно володіє естонською мовою. Правда, «Юхо» не відзначається фізичним розвитком, він худорлявий, блідий, у гімнастиці поступається перед багатьма іншими. По-справжньому, його слід було б потримати на санаторному режимі ще місяців два-три. Але тепер це неможливо, звичайно. Та й не так уже необхідно — спритність, кмітливість, швидкість реакцій набагато важливіші за фізичну силу.

Коли на шкільних уроках викладачі докладно розписували, як легко їм вдавалося подолати морський кордон Радянської держави, Юханнес в душі усміхався. Він розумів справжню ціну і цій науці, і цим спеціалістам. Якщо не брати до уваги таких «дисциплін», як радіо, стрільба з пістолетів різних систем, шифрування донесень, засоби проти службових собак, найновіші прийоми «джіу-джитсу» і т. д., все інше, що стосувалося поведінки, тактики, було облудою. Ніякої «науки розвідника», принаймні тут, у цій школі, не було.

Так, справді, темної туманної ночі на випадок удачі — якщо не наскочити відразу на сторожовий катер або патруль на березі, можна порівняно просто й швидко опинитися в лісі. Але що далі?

Далі викладачі відразу обривали розповідь про конкретні випадки і починали теоретизувати. Можна вчинити так, можна отак. Так орієнтуватись, так повідомити про себе резидентові, так міняти місця, потім вийти в заздалегідь намічений пункт.

Усе — дурниці. Юханнес чудово уявляв собі: саме тут, у цьому начебто рятівному лісі, і починається найнебезпечніше, найстрашніше. І недаремно з цього моменту розповіді про дійсні події перетворювалися в теорію: саме тут, очевидно, більшість розвідників знаходили свій кінець.

Це й зрозуміло, досить «увійти» в обстановку. Ніч, туман. Куди саме занесло вітром і морською течією шлюпку або гумовий човен — невідомо. Детальна карта узбережжя не допоможе, тим більше, що нічого не видно, ніяких орієнтирів немає. Як сліпе цуценя, людина майже навпомацки кидається до лісу. При цьому треба не залишити слідів на береговій смузі. Майже нездійсненне завдання!.. Кожний валун на березі, кожний кущ здається, — і так справді може бути, — прикордонником. Де там уже «замітати сліди»!.. А через якусь годину берегом пройде дозор з собакою…

Нарешті ліс.

Радянська охорона, звичайно, чудово знає цей «геніальний» спосіб висадки і відповідно будує систему спостережень. Яка ж це система? Яку смугу лісу треба пройти, щоб опинитися за межами регулярного обходу з собаками? І куди, власне, йти? Компас, як відомо, не помічник, якщо не знаєш точно по карті, звідки почав шлях. Світна стрілка покаже, звичайно, «на південь», у глиб країни, бо висадка відбудеться на північному узбережжі, далеко за Талліном, де вже мало островів-вартових, що пильно охороняють радянське узбережжя Балтики. Але там, як зуби старої пилки, стирчать криві півострови, великі й малі, і якщо потрапити на один з них, а це цілком імовірно, то можна, йдучи на південь, опинитися в найнебезпечнішій береговій зоні і навіть вийти знову до моря.

Але, припустімо, вдалося випадково вгадати напрямок і «благополучно» провести решту ночі, притаївшись у лісі, під неминучим у цей час дощем. Настав ранок. Змучена, мокра, до краю змерзла, забруднена людина повинна вийти з лісу, опинитися серед людей, перетворитися в нічим не примітного місцевого жителя. Не можна ані помитися, ані розпалити вогнища… Орієнтуватися можна по звуках: гудках пароплавів, заводів, автомобілів, по шуму поїздів. Якщо їх немає, до них треба дійти, дотримуючись найбільш вірогідного напрямку. У поєднанні з картою й компасом це може дати деякі вказівки. Їх треба обережно перевірити, уточнити, щохвилини ризикуючи бути викритим. Перед тим, як виходити до людей, треба знайти місце для тайника, підготувати його, налагодити антену, передавач, у певний час зв’язатись із резидентом, закопати передавач і все компрометуюче майно й швидко піти геть від цього місця, бо його, можливо, вже запеленгували сторожові радіоспостерігачі… Може, навіть це місце вже оточене прикордонниками…

Ні… Усе це дуже наївно й примітивно. Від дотепності класиків розвідки таких, наприклад, як Томас Лоуренс, тут і сліду немає!

Юханнес уважно слухає «викладачів» і потроху схоплює головне: ніхто з них і сам не вірить у цей «легкий» спосіб переходу кордону. Якщо вони й побували в справжньому ділі, то вціліли тільки завдяки щасливій випадковості. Це просто випливає з їхніх розповідей, якщо добре вдуматись.

А найцінніше спостереження полягає в тому, що вся ця організація — і школа, і зовсім уже таємничий «центр» — чекають, прагнуть, щоб хто-небудь знайшов інший, новий, вірніший і надійніший спосіб.