— Знаєте? — зраділа Ганна. — Ну, кажіть.

— А який приз?

— Вам… скляночку коньяку!

— А якщо я відгадаю тільки половину?

— Як це так?

— Так. Я знаю, що це, але не знаю, що воно означає. Тунгусов насторожився. Як, цей чоловік знає те саме, що й він сам?! Він робив страшні зусилля, щоб не показати Риданові, що майже не чує його.

— Ну, все одно, говоріть наполовину і одержите половину.

— Зараз не можу, — відповів Матуся, показуючи очима, що йому заважає присутність Ридана.

— Добре, тоді одержуйте авансом, — Ганна налила півскляночки коньяку, і Матуся урочисто і з очевидним задоволенням випив. — Тільки глядіть, сьогодні ж!

Було вже пізно, гості зібралися йти. Ридан торжествував: Тунгусов погодився з ним працювати.

— Ми організуємо електротехнічну лабораторію, добре обладнаємо її, дамо вам людей. І ніхто не заважатиме вам продовжувати в ній свою роботу. Тільки, Миколо Арсеновичу, любий, швидше як-небудь влаштовуйте це.

Ганна погрозила батькові пальцем.

— Спершу сушарка. Дивіться, Миколо Арсеновичу!

— Звичайно, звичайно! Сушарка скоро буде готова. Отоді й почнемо нове життя.

Ганна зійшла вниз провести гостей. Вони вийшли в сад, що оточував особняк.

— Ну, тепер виправдовуйте аванс, товаришу Матуся, — сказала вона.

— Так це ж дуже просто, я тільки не хотів говорити в присутності професора. Ви ж самі просили не торкатися цієї теми при ньому.

— Я просила?!

— Атож! Ідеться… про його виступ у Будинку вчених.

— Не розумію, до чого тут це?

— Невже ви не пам’ятаєте, що тоді було! Тоді професор несподівано замовк, підійшов до дошки і почав писати на ній крейдою. Я потім подивився і переписав собі в книжечку про всяк випадок. Ось подивіться.

Він вийняв записну книжку і при світлі сірника знайшов потрібну сторінку. Внизу на ній було написано: LMRWWAT.

Тунгусов здригнувся, побачивши знайомі букви.

— А що це було з професором? — спитав він.

Ганна докладно розповіла йому про інцидент у Будинку вчених.

— Коли це сталося?

— Можу точно сказати, — обізвався Матуся, — двадцять четвертого червня о десятій годині п’ятнадцять хвилин вечора.

Микола раптом страшенно захвилювався. Цю дату він добре запам’ятав.

— У Будинку вчених?! На Кропоткінській?!

— Так, так.

— Дозвольте, невже це можливо! Але ж тоді… виходить, професор мав рацію. Здається, генератор променів мозку справді готовий! Треба ще перевірити… зараз же… Прощайте! Не кажіть поки що нічого професорові…

Не звертаючи уваги на здивування Ганни, він майже вибіг на вулицю.

— Лови його, Славо! — крикнула Ганна шоферові, який за непохитною звичкою всіх водіїв лагодив щось у своїй машині. Слава почув, і за хвилину риданівський лімузин заревів і зник за рогом провулка.

Микола наче скам’янів, спрямувавши нерухомий погляд уперед. Вогні ліхтарів, громаддя будинків, що мерехтіли різнобарвними вікнами, суворі обриси мосту поволі виступали здалеку, збільшувалися в розмірах, а наблизившись, раптом кидалися назустріч і, набираючи швидкість, проносилися мимо.

Так само навально змінювалися схвильовані, розхристані думки в голові Миколи. І чим більше він думав про минуле, тим менше розумів і тим безглуздішим здавався йому зв’язок усієї цієї риданівської історії з його генератором.

Так, ці дати збігаються. 24 червня увечері, близько десятої години, він остаточно переконався, що його «генератор чудес» не може робити чудес. Це був відчай. Крах. Загибель надій.

Щось схоже на це пережив і Ридан у той самий момент, судячи з розповідей Ганни й цього Матусі. Гаразд…

Через двадцять хвилин він збіг східцями у свою напівпідвальну кімнату. Кістяк «ГЧ», накритий чохлом, трохи виступав над одним із столів; деталі, зняті й розібрані, лежали коло генератора. Все-таки Микола не міг відмовитись од думки знайти свою помилку і продовжував морочитися із злощасним генератором.

Увійшовши в кімнату, він мигцем подивився на це підступне звалище. Ні, в ньому тепер ніякої розгадки не знайти!

Він поставив стіл проти вікна, як тоді, 24 червня. Знайшов ящик, який правив за підставку. Скинув бязевий чохол з кістяка «ГЧ» і поставив каркас генератора туди, де він і стояв. Отут, на самому краю підвіконня, лежали зразки металів.

Микола взяв нитку, прикріпив один кінець її до свинцевого об’єктива «ГЧ», другий притис на підвіконні бруском червоної міді. Отак ішов промінь…

Тепер потрібен компас. Ось він. Скельце його знизу торкнулося нитки. Так… Кінці стрілки зупиняються проти позначок «Пд» і «Пвн», нитка перетинає лімб, відхиляючись праворуч. Виходить, промінь був спрямований тоді на південний захід.

Микола бере детальний план Москви, транспортир, лінійку, ставить червоним олівцем крапку на тому місці, де знаходиться його квартира, і від неї проводить лінію на південний захід.

Червона лінія перетинає Кропоткінську вулицю на самому початку. Вона проходить через будинок № 16. Справді, саме десь тут має бути Будинок учених.

Микола взяв телефонну трубку, викликав бюро обслуговування.

— Скажіть, будь ласка, адресу Московського Будинку вчених… Кропоткінська? Так, а номер? Шістнадцять?! Шістнадцять!

Виходить, 24 червня, близько десятої години вечора, він, стоячи біля генератора, відчув себе надзвичайно пригніченим і невпевненим.

24 червня, в той самий час, приблизно такий же стан раптово пережила інша людина, на яку впав промінь генератора.

Висновки ясні: «ГЧ» випромінює хвилі, які гнітюче діють на психіку людини. В цьому немає нічого дивного. Якщо ультракороткі хвилі викликають головний біль у людей, що обслуговують генератори, то тут, при такій високій частоті, можуть виникати й далеко серйозніші впливи. Адже Микола був біля самого генератора. Ридан, очевидно, потрапив під дію променя.

Усе це зрозуміло й природно.

Але звідки ж взялися у професора ці букви! Професор писав їх на дошці в самий момент дії променя. Виходить, він знав їх?!

Ні, коли Ганна за столом показала йому шифр, Микола уважно стежив за виразом обличчя Ридана: він їх не знав, це було очевидно. Або не пам’ятав — забув. Але він міг їх скласти сам у той момент. Адже німець сказав, що в основі шифру лежить щось загальновідоме, отже, відоме й Риданові. А коли так, то, щоб розгадати шифр, треба попросити професора відновити в пам’яті хід його думок тоді, біля дошки. У всякому разі слід поговорити про це спочатку з Ганною.

Другого ж дня, прийшовши на фабрику, Микола насамперед розшукав Ганну. Погляд, швидка усмішка, яка раптовою радістю освітила її обличчя, промовляли, що Ганна чекала Миколу після вчорашньої історії.

— Ну що? Як? — квапливо спитала вона, подаючи йому руку.

Микола докладно розповів їй про наслідки своєї перевірки. Одна хвиля, яку він тоді викликав у своєму генераторі, очевидно, діє на якісь нервові центри… Таким чином, цілком можливо, що генератор, про який мріє професор, справді вже існує. Його тільки треба зібрати знову. Для Ридана це буде величезним сюрпризом. Але шифр… шифр лишається таємницею. Слід було б поговорити з професором про це відверто. Може, він відновить у пам’яті те, що пригадав або уявив собі в момент цього дивного стану.

Ганна думала. Подзвонити зараз же батькові, повідомити радісну звістку про генератор? Але тоді доведеться розповісти й про шифр, а лікарі категорично заборонили нагадувати йому про інцидент у Будинку вчених. Крім того, генератор зараз розібраний. Скільки часу потрібно, щоб його знову скласти? Тижнів зо два? А сушарка? Її треба пустити в строк, це справа честі їхнього колективу, нарком чекає. Тунгусову не можна відриватися.

Вирішили Ридану поки що нічого не казати про генератор. Ганна постарається зацікавити батька розгадкою шифру, не згадуючи про його виступ у Будинку вчених.