Йду коридором, бездумно розглядаю стенди на пофарбованих стiнах. Останнi школярi зникають в аудиторiях. Щойно розпочався урок. У вестибюлi возить шваброю технiчка: «Розходилися тут, ганчiрок на вас не напасешся».

За численними дверима чути життя. Наближаюсь до одних - голосне вчительське питання, уривки дитячої вiдповiдi, вiдходжу - все стихає. Йду повз iншi - лекцiя. За третiми - ледь вловне шарудiння, напевне, контрольна або самостiйна: «Романе - в свiй зошит!» - не помилилася, контрольна.

Раптом - смiх, вибуховий, голосiв у тридцять! Що ж то за урок такий? Крiзь прочиненi дверi бачу чоловiка, рокiв тридцяти п'яти, вiн жваво жестикулює, розмахуючи руками i ногами. Так-так, саме ногами, бо сидить на височезнiй учительськiй кафедрi i щось розповiдає. Прислухаюся - та це ж хiмiя, а на кафедрi - Iгор Олексiйович, хiмiк. Вслухаюсь уважнiше i захлинаюся вiд праведного обурення: вчитель дiлиться з дiтьми рецептом «димовухи», бiльше того - власним дитячим досвiдом пiдкладання сумiшi пiд учительськi столи! Гiдроперит, анальгiн i ще щось треба перетовкти, а тодi зачекати на реакцiю. Iгор Олексiйович, викочуючи очi та передражнюючи голоси, в деталях описує не лише хiмiчну, а й вчительську реакцiю: «З-пiд столу починає валити їдкий смердючий дим, а наша русiчка хапається обома руками за класний журнал, притискає його до грудей i починає волати: "Сабота-а-аж! Проїскi двоїшнiков! Журнал не отдам! Только через мой труп!"» Клас знову гигоче, я не стримуюсь i пирскаю разом iз дiтьми.

- Iгоре Олексiйовичу, а коли вже ми почнемо вчити хiмiчнi реакцiї, коли будемо змiшувати реактиви? - тремтячий вiд смiху голос якогось учня.

- Зараз i почнемо! Вiдкриваємо зошити, записуємо тему… А хто це в нас? Ти ба, психолог. Заходьте, не соромтесь.

Мене викрито. Почервонiла через своє ганебне пiдглядання, вибачаюсь, зачиняю дверi й бiжу до кабiнету - сховатися. Услiд: «Зачекайте, йдiть до нас, це ж так цiкаво!» i дитячий регiт.

Сховалася. Сиджу розмiрковую, що робити далi: «Залишити все як є чи доповiсти директорцi? Хiба це допустимо, розповiдати дiтям подiбнi iсторiї та й узагалi так уроки вести? Даю голову на вiдсiч, що вже завтра половина вчителiв школи спробує на собi тiєї «димовухи»! А може, iз самим Iгорем Олексiйовичем поговорити? Але як? Схопилася, побiгла, наче злодiйка. Що вiн взагалi про мене думає?»

Дзвоник на перерву. Трохи згодом - ввiчливий стук i сiпання дверної ручки:

- Вiкторiє Валерiївно, вiдчинiть. Це Iгор Олексiйович, хiмiк.

«Ага, вже вiдчинила!» Дзвоник на урок. «Ну, - думаю, - пiшов, може, подивитись?» Обережно вiдчиняю дверi… на тобi!

- Вiкторiє Валерiївно, а я вас чекаю. Взагалi-то я стукав, але ви напевно не почули. Можна? - це запитання пролунало post factum, коли Iгор Олексiйович вже сидiв на стiльцi i пригощався цукеркою.

- Чайку?

- Звичайно, - що ж: нахабство за боягузтво, честь по честi. - У нас сьогоднi був веселий урок, даремно ви вiдмовилися вiд запрошення, - iронiя дратувала, виводила з себе.

- Ви вважаєте це нормальним?!

- Що саме?

- Розповiдати дiтям такi iсторiї… Завтра, якщо не сьогоднi, вся школа в «димовухах» буде!

- Ну що ви, у нас угода: експерименти лише на уроках. Якщо хтось порушить правило - всi лабораторнi скасовуються. Лише теорiя, опитування, контрольнi.

- I що, дiє? - намагаюсь зiронiзувати.

- Поки що так.

- В тому то й справа, «поки що»!

- Вже десять рокiв.

- Що? - не зрозумiла.

- Вже десять рокiв, «поки що», сподiватимусь, i надалi так буде. Не нервуйте ви так. Психолог - професiя шкiдлива, я розумiю. Але ж життя прекрасне i сповнене несподiванок. Приходьте до нас на уроки. Вам сподобається.

Сумiш вiдвертого глузування iз доброзичливiстю викликала дивну реакцiю, я розсмiялася, розслабилася, вiдчула себе вiльнiшою, набралась нахабства i запитала:

- А як же професiйнi стандарти, викладацька етика, навчальна програма врештi-решт?

- Чесно?

- Чесно.

- Плювати я хотiв. Для мене головне - розумiння в очах, любов до предмета i вiдверте захоплення мною! Я живу заради цього.

- Але…

- А ви приходьте до нас на уроки.

Працюючи в школi, я товаришувала з Iрою, Iриною Сергiївною, - першою вчителькою мого улюбленого 4-Б. Причинно-наслiдковi зв'язки я для себе й досi остаточно не визначила. Чи клас менi подобався тому, що я дружила з вчителькою, чи Iра викликала приємнiсть через те, що вчила таких класних дiтей, не знаю.

Дiти й справдi непересiчнi. Усi вони, звичайно, рiзнi: є спокiйнiшi, є бешкетники (спокiйних дiтей не буває), повiльнiшi й кмiтливiшi, вихованi батьками й не дуже… Вражало iнше - їхнє ставлення до своєї вчительки й одне до одного. Де ще можна побачити, щоб дiти, гуртом побивши кривдника, в такому самому складi тягли його до медпункту мастити зеленкою? Або без жодного нагадування провiдували хворих однокласникiв чи проводжали новеньку дiвчинку зi школи додому («щоб їй не було страшно»). Якщо Iрина Сергiївна запiзнювалась на урок, всi сидiли, як мишi, займалися своїми справами, читали книжки абощо; на порушника тишi шикали усiм класом. Я сама була свiдком такої дивини, коли одного разу заглянула в аудиторiю хвилин за десять пiсля дзвоника.

Iра своїх дiтей любила понад усе. Я навiть тривожилася, що буде з нею, коли вони пiдуть у старшi класи?

Опишу трансформацiї, що вiдбувалися з Iриною кожного ранку у школi. Вiдчинялися дверi класу завжди десь за пiвгодини до початку урокiв, заходила молода симпатична дiвчина, скидала курточку, пiдбори, перевзувалась у зручнi капцi, загорталась у шаль, вiдкривала кватирки, поправляла стiльцi, включала чайник. Запах чаю та затишку наповнював повiтря. Я непомiтно для себе закохалась у ранкове чаювання з Iрою. Приходила ранiше, щоб вiдчути себе вдома, побачити, як оживає клас, набирається сил для гомiнкого дня. За кiлька хвилин з'являлися дiти. По одному чи кiлька заглядали, заходили, влiтали, вривалися у клас, вiталися, на ходу стягували шапки, шарфи, курточки. Пiдбiгали одне до одного, до вчительки, сипали смiхом, iсторiями, емоцiями вчорашнього дня, вечора й сьогоднiшнього ранку. Iрина Сергiївна вимагала, щоб до уроку все було пiдготовлено заздалегiдь, до дзвоника, а тому, продовжуючи дiлитись враженнями, дiти вмощувалися за партами i починали зосереджено розкладати речi. Завершивши справу, зривалися з мiсць i бiгли в коридор, де Iра вмовила завгоспа прилаштувати шведську стiнку. Йдучи до свого кабiнету, я дивилася на цих щасливих мавпенят, якi висiли догори ногами й думала: «Пощастило дiтям з першою вчителькою, а може, вчительцi з дiтьми».

Думала iз заздрiстю, оглядаючись на власний досвiд молодшої школярки. Розалiя Йосипiвна, моя друга перша вчителька (ми змiнили квартиру i, вiдповiдно, я пiшла в другий клас до iншої школи), асоцiюється радше з дресирувальником у цирку. Першу вчительку я геть не пам'ятаю, Розалiя Йосипiвна витiснила собою усе. Пригадую її великою, масивною, завширшки як стiл (це, звiсно, дитячi спогади, тому розмiри викривленi, заданi моїм власним зростом та пiдсиленi тогочасними враженнями). Пам'ятаю, як ми приходили до класу на п'ятнадцять хвилин ранiше, але не для того, щоб подiлитись враженнями чи повисiти на турнiках, - «дiти мають бути дiтьми, а не звiрами дикими, заспокойтесь, приведiть себе до ладу i пiдготуйтесь до урокiв!» - вiщувала грудним басом Розалiя Йосипiвна. За п'ять хвилин до дзвоника ми мусили сидiти на своїх мiсцях i чекати схвалення нашої готовностi. Вiдсутнiсть олiвця, гумки або потрiбного зошита каралися додатковими заняттями пiсля урокiв, якi мали «дисциплiнувати дiтей й розвивати їхню уважнiсть». Нiколи не забуду, як за порадою цiєї мучительки батьки змушували мене сторiнками переписувати пiдручники з фiзики - «для тренування уважностi».