Вiдразу не второпавши про що йдеться, я поповзла коридором. Не знаю, яке враження справив загальмований психолог на старшокласникiв, але вони хутко зiбралися й ми рушили до моїх вистражданих апартаментiв. Пiд керiвництвом тьотi Зiни кабiнет на диво швидко позбувся залишкiв бiологiчної наочностi та став подiбним на величезну осиротiлу шафу - стару, порепану й без одягу, зате з великим вiкном. Це втiшало… трохи.
Ранком наступного дня, коли я без пiдборiв й у старих джинсах прийшла на роботу, то побачила, що справи просувалися напрочуд скоро. Тьотя Зiна, моя чарiвна фея в синьому халатi, керувала чотирма десятикласниками: у довоєнних респiраторах вони фарбували стiни у нiжний колiр дитячої несподiванки. Стеля вже бiлiла свiжою штукатуркою, навкруги стояв мiцний запах оновлення. Натягнувши респiратор, я приєдналася до будзагону. Менi довiрили фарбувати вiкно.
Опiвднi, сповнена гордiстю за створене, я частувала своїх рятiвникiв кавовим напоєм i булочками. Ми примостилися в коридорi на пiдвiконнi. Воду по черзi грiли старим кип'ятильником, що тягнувся з розетки щойно вiдремонтованого кабiнету. Втомленi, замащенi фарбою хлопцi, брава тьотя Зiна i я, порятована цiєю дивною компанiєю. Олег, Роман, Вiктор й Олексiй стали моїми найкращими друзями у школi. Вони ще не раз прогулюватимуть уроки та скаржитимуться на прикрощi шкiльного життя у власноруч вiдремонтованому кабiнетi. Розморена кавою та ще тим, що звалося «моєю вдячнiстю», тьотя Зiна зiзналася: вона отримала розпорядження лише показати менi що до чого, але, побачивши «це нещастя» (себто мене), вирiшила взяти справу у власнi руки. Довiку пам'ятатиму її майже безкорисливий вчинок.
Стою на порозi того, що вже завтра зватиметься кабiнетом психолога, i ковтаю сльози. Видовище рве душу. Довга вузька кiмната; прямо по центру пiд вiкном кинуто стiл, за яким вiджило не одне поколiння вчителiв; бiля столу два стiльцi того ж вiку. За мною, гордий роботою, стоїть завгосп, взявши руки у боки:
- Харашо! Ще поличку приб'ємо й готово!
Годиною пiзнiше, вислухавши мої страждання, винесла свiй вирок Iнга Iванiвна:
- А ти хотiла, дорогенька, на все готове? Докладай зусиль, попрацюй з батьками! Ти ж психолог.
«Ти ж психолог!» - скiльки разiв я ще почую цi слова вiд директорки, вчителiв, учнiв, власних батькiв та чоловiка. Такий собi хронiчний дiагноз. «Ти ж психолог!» - а отже повинна бути стриманою, розумiти та прощати iнших, робити неможливе…
I знову прийшов на допомогу мiй будiвельний загiн. Хлопцi десь знайшли папiр «пiд дерево», ним ми обклеїли стiл, полички й вузеньку шафу, випрошену у завгоспа поза нормою. Дружня вчителька Iрина Сергiївна принесла старi класнi штори, якi моя мама перешила пiд кабiнетське вiкно та чохли для стiльцiв. Вона ж повiдомила батькам свого класу про те, що в школi завiвся нужденний психолог. Пожалiли, вiдчинили гаражi й горища, притягли журнальний столик й крiсло, - пiсля реанiмацiї вони стали окрасою й гордiстю кабiнету. Суворий завгосп, дивлячись на нашi старання, розщедрився на килим, який виявився не лише симпатичним, а й новим. Ось вiн, Мiй Кабiнет! Справжнiй! Любий! Я сиджу за столом i роздуваюся вiд гордостi. Щойно прилiпила на дверях табличку з розкладом консультацiй, яку сама намалювала - плакатним пером. Вiдчуваю: я - справжнiй психолог!
Р. S. Вiдтодi не було в мене власного кабiнету. Лише вдома, та й той навпiл з чоловiком. А власного, вистражданого, - нi. Прийшовши в унiверситет, я отримала шухлядку в столi й мiсце на шафi. Ми, викладачi, ходили по магазинах й випрошували великi коробки з-пiд печива i цукерок для того, щоб зберігати у них студентськi звiти, курсовi та практичнi.
Боляче було дiзнатися про те, що мiй кабiнет не став прихистком усiх психологiв нашої школи, - вiдiйшов у користування педагогам-органiзаторам. Вже кiлька рокiв шкiльнi психологи (а їх уже аж двоє) дiлять примiщення iз соцiальним педагогом, - дiтей консультують за шафою, там же й чай п'ють iз бутербродами.
Кабiнет - атрибут справжнього психолога. Де ж iнакше створювати психологiчний клiмат, мiркувати над дитячими проблемами, вiдпоювати чаєм знервованих вчителiв? Кабiнет психолога - це фортеця, де вiн сам може сховатися, а може сховати й когось iншого, уберегти вiд педагогiчно цiлеспрямованого виховного впливу!
КОРИДОРНI КОНСУЛЬТАЦIЇ
Тримайся!
(третє правило психолога)
Коридорними консультацiями я охрестила вчительськi спроби спiймати мене десь у шкiльних лабiринтах й витрясти, випросити, вичавити пораду: «Що робити? Як бути? Чи правильно вчинити саме так?» Молода й недосвiдчена, я щиро намагалася вислухати, допомогти, порадити. Де лишень не вiдбувалися цi спасеннi розмови: дорогою до школи, у вестибюлi, бiля класiв, в їдальнi, навiть у шкiльному туалетi.
Усi пропозицiї зустрiтись у моєму кабiнетi, розiбратися в ситуацiї виважено i спокiйно, натикалися на купу вiдмовок. Змучена, вичавлена, я частенько опускала руки пiд цим шаленим тиском i вимовляла заборонене «не можу вiдповiсти одразу» або «треба подумати». Цi фрази - визнання власної некомпетентностi. Школою вiдразу повзли чутки про те, що «ця психолог нiчого не знає». Кожного разу пiсля такої коридорної консультацiї я вiдчувала себе зґвалтованою - нiби мною скористалися без дозволу.
Згодом я зрозумiла просту рiч: якщо людину дiйсно щось турбує, якщо вона справдi прагне вирiшити проблему, то не робитиме цього похапцем, по кутках, мов якийсь злочинець. А як iнакше витлумачити цi допити з тортурами у шкiльних коридорах?
Це або спроба перекинути свою провину на iншого…
- Вiкторiє Валерiївно, зупинiться, менi необхiдно поговорити з вами, - ловить мене в коридорi iсторик Iрина Петрiвна. - Маю розповiсти про Грищенка Петра. Я не раз зверталася до адмiнiстрацiї, радила показати його психiатровi або ще комусь. Хлопець ненормальний, це я з усiєю вiдповiдальнiстю заявляю.
- Що ж в ньому ненормального?
- Вiн не вмiє тримати себе в руках, у нього роззосереджена увага i, думаю… нi, я впевнена - розумова вiдсталiсть.
- Навряд чи ми з вами можемо ставити такий дiагноз. Я запрошу Петю i спробую з ним попрацювати.
- Не треба з ним працювати, йому нiщо вже не допоможе. А до вас я його сама приведу. Обстежте i дайте вiдповiдну довiдку, хай iде до психiатра i взагалi з нашої школи. Не мiсце йому тут.
- Скажiть, а ви намагалися з ним займатись окремо? I до речi, якi в нього успiхи з iнших предметiв?
- Жодних. З ним неможливо займатись. Якi батьки - такi дiти. Не вийдуть з нього люди. Повiрте моєму досвiдовi.
Петро виявився звичайним «важким пiдлiтком», ще й з непростою ситуацiєю в родинi. Про серйознi порушення розвитку не йшлося, лишень педагогiчна занедбанiсть. Але усi мої спроби пояснити щось Iринi Петрiвнi завершувалися там, де й почалася наша розмова, - в коридорi: «Не захотiли мене послухати, от самi з ним i панькайтесь. Ви ж психолог, не я!»
…або спосiб переконати себе самого в педагогiчностi непедагогiчного рiшення («iншого виходу не було»)…
- Вiкторiє Валерiївно, хочу порадитися з вами, - Iрина Iванiвна, математичка.
- Слухаю вас.
- Я була вимушена розповiсти батькам Петренко Юлiї про її шури-мури з тим Костею з 11-Б. Вони уроки прогулюють прямо на майданчику пiд вiкнами. Сидять обнiмаються, цiлуються.
- I як вiдреагували батьки?
- Ну як? Вони люди суворi, вважають, що «биття визначає свiдомiсть», от i… Юля зi мною не вiтається, на уроках мовчить, слова не витягти. Але я не могла по-iншому. Вони ж батьки, мають про свою дитину все знати, виховувати. I колеги мене пiдтримали.
- А чому ви не могли по-iншому?
