З перших днiв роботи шкiльним психологом я здружилася з учителькою молодших класiв Iриною Сергiївною. Спочатку не вбачала нiчого страшного в тому, що вона та її дiти менi приємнiшi за iнших. Поступово помiтила, що найкращi уроки розвитку - в 4-Б, найвищi iнтелектуальнi показники - в цьому ж класi, найменше психологiчних проблем - у тих самих дiтей. Збiг? Десь на околицях свiдомостi миготiла думка про професiйну етику i подвiйнi стосунки, але перемагало пiдступне: «Якщо це нiкому не шкодить - немає нiчого поганого».
Подвiйнi стосунки - рiч непередбачувана, таке собi роздвоєння особистостi, коли почуття стають на завадi професiйно правильним рiшенням. Здавалося: ну що ж тут такого?! Працюємо разом, здружилися. Психолог - теж людина! Воно звiсно так, але з iншого боку… Як прийняти неупереджене рiшення, якщо воно стосуватиметься подруги? Як знехтувати її iнтересами на користь об'єктивностi? Як утримати в собi службову iнформацiю, що впливатиме на її життя? Як?!
Наприкiнцi року мене зобов'язали «на основi наукового пiдходу» забезпечити наступнiсть кураторства мiж молодшою та середньою школою. «Зроби щось», - сказала директорка, i я взялася за психодiагностику теперiшнiх та потенцiйних класних керiвникiв, зiставляла данi, намагалася вiдшукати найкращого майбутнього класного керiвника, який би пiдтримував продуктивний стиль у роботi з дiтьми або зламав деструктивний, якщо такий існував ранiше. Протестувала темперамент, особливостi спiлкування та поведiнку під час конфлiкту. Розклала усi звiти, зiставила данi i… не знайшла жодного iдеального варiанту!
Кандидатiв бiльше, нiж класiв-випускникiв. Але це iлюзiя вибору. Згадався малюнок у сатиричнiй газетi. Цвинтар, могила та епiтафiя: «Не всi йогурти однаково кориснi». З вчителями те саме!
Якось сидимо, п'ємо каву. Iрина жалiється на долю своїх маленьких випускникiв, я - на результати тестування. Поступово скочуємося до банальних плiток, завуальованих психологiєю.
- Не знаю, що робити. Серце крається. Кому малi дiстануться?
- Не переживай, якось владнаємо. Я усiх продiагностувала. Пiдберемо твоїм малим гарного класного керiвника.
- Ага, було б з кого пiдбирати. Ти ж сама кажеш: «жодного iдеального варiанта»!
- Iдеального жодного. Але «нормальнi» є.
- Не знаю, не знаю… Кого ти пропонуєш? Федорову? Вона гарний фахiвець, але ж серце в неї залiзне, замучує дiтей своїми вимогами та принципами. О! Дай їй 4-Г, нехай покаже їм, де раки зимують.
- Ти що? Вона мене намагалась лимоном пiдкупити, обiцяла повбивати малих, якщо їй дiстануться, - пирскаю смiхом, Iра пiдтримує.
- Головай, боюся, занадто м'яка та й молода ще, чи втримає моїх розбишак? Половець взагалi нiчого з дiтьми не робить, нi свят, нi дискотек, а мої звикли, кожного мiсяця щось придумуємо. Про iнших i говорити не варто. Так важко. Я засмучена й малi це вiдчувають: якiсть принишклi, навiть з випуску не радiють.
- Менi здається, Федорова - варiант: сангвiнiк, вимоглива, але неконфлiктна. Найкраще твоїм пiдiйде.
- Не знаю. Може, й пiдiйде. Хiба цих предметникiв зрозумiєш? Цiлий рiк в очi не бачать. А зараз дружать. Ходять, цукерки носять, чаюють. «Iрочка те, Iрочка се». «Якi в тебе дiтки». «От би менi твiй клас».
- Та-ак…
- Лише на тебе сподiваюсь. Допоможи. Запропонуй Хоменко. Я її з дитинства знаю, в одному дворi виросли. Вона моїх малих не образить i я до них ближчою буду.
- Хоменко? Але ж вона емоцiйна, вибухова, своєю думкою нiзащо не поступиться.
- Ну то й що? Зате добра i я її все життя знаю.
- Iро, «все життя знаю» - не психологiчний критерiй!
- Критерiй! Ти менi подруга чи?…
«Чи хто? - сяйнуло, - психолог?» Стало моторошно. Я, начхавши на конфiденцiйнiсть, перемиваю кiсточки вчителям школи, ставлю iнтереси одних дiтей вище за інтереси iнших… Ось вони, тенета подвiйностi. Попалася. Що робити?
Вирiшила зняти з себе вiдповiдальнiсть. Пiшла до директорки, показала усi результати та можливi варiанти. Сама - жодних конкретних порад. Трималась, як партизан. Чого це менi тiльки вартувало!
На фiнальнiй у цьому навчальному роцi п'ятихвилинцi Iнга Iванiвна взяла слово, оголосила нових кураторiв i урочисто повiдомила, що цього року все робилося «на основi психологiчного тестування та наукового пiдходу». Нiхто i не засумнiвався, що омрiяний 4-Б саме завдяки «науковому пiдходу» дiстався директорськiй доньцi - Русланi Головай.
Р. S. Керiвник може необґрунтовано пiдняти зарплату своїй «улюбленiй» секретарцi; адвокат, захищаючи на судi колишню дружину, може помститися за минуле; вчитель, який вчить власне дитя, може поставити оцiнку за «неприбрану постiль» або «день народження»… Кожен з нас ризикує потрапити у пастку подвiйних стосункiв. Iнша справа - що з цим робити?
У МЕНЕ ПРОБЛЕМА…
Не можна змiнити свiт, але можна змiнити своє ставлення до нього
- У мене проблема… - грайливо вимовила бiлява лолiта, розгойдуючись на струнких нiжках на порозi мого кабiнету.
- Заходь. Сiдай. Я тебе уважно слухаю.
- У мене серйозна проблема, - картинно клiпаючи вiями, повторила дiвчина.
Вiдверте кокетування напружувало. Але, вирiшивши не квапитись з висновками, я ще раз запросила присiсти свою нетипову гостю.
- Я тебе уважно слухаю.
- Ви не розумiєте… - продовжувала юна спокусниця у своєму стилi.
- Чого саме?
- Ну, моєї проблеми.
- Звичайно, не розумiю, ти менi ще нiчого не розповiла. Може, спробуєш?
- А хiба ви не здогадуєтесь?
Чесно кажучи, я навiть близько не здогадувалась, що могло привести до психолога випускницю Наталку Лавриненко, дочку вiдомого у мiстi бiзнесмена, першу красуню, вiдмiнницю, дiвчину непросту i хитру. Одна з улюблених забав на вчительських посиденьках - плiткування з приводу цiєї самовпевненої красунi: у що вдягнена i скiльки це коштує, на якiй машинi i який кавалер привiз, що за новий мобiльник, сумка, прикраси, зачiска, макiяж, i так без кiнця. Важко вiдшукати вчителя, який би забув сплюнути поза очi, ставлячи Наталцi чергове «вiдмiнно».
- Я тебе уважно слухаю, Наталко, - ще одна спроба дiбратися сутi.
- Наталi… - ненав'язливо виправляє дiвчина i додає: - Якщо неважко.
- Ок, Наталi. То з чим ти прийшла?
- О, я прийшла з величезною проблемою.
- Вона стосується лише тебе чи ще когось? - питаю, намагаюсь отримати хоч якийсь фактаж i побороти вiдчуття, що надi мною знущаються.
- Мене… i iнших, я так думаю, нi, я впевнена у цьому.
- Хто цi люди?
- Ох, я не можу, - дiвчина пiдводить очi й глибоко зiтхає.
«Клiєнта ображати не можна, навiть якщо дуже хочеться. Треба бути толерантною до його стану, коректною у висловлюваннях i контролювати власнi емоцiї«, - нагадую собi прописнi iстини професiйної етики. Збираюсь iз силами, продовжую.
- Наталко… вибач, Наталi, зараз час консультацiй i до мене записанi ще кiлька вiдвiдувачiв. Я пропоную тобi подумати i навiть записати, що конкретно тебе турбує, як впливає на твоє життя, яких людей стосується, а тоді прийти до мене за двi години, о 16.00. Ти вже зможеш пояснити, що сталося, а я спробую тобi допомогти. Домовилися?
- Я так i знала, ви мене не розумiєте… - дiвчина схлипує i професiйно нафарбованi очi наповнюються справжнiми сльозами.
Менi стає соромно за свою поведiнку. Невже не розгледiла, невже справжня проблема? Хiба можна бути такою акторкою?
- Гаразд. Спробуємо ще раз, - протягую серветку. - Твоя проблема стосується навчання, стосункiв iз друзями, чогось iншого?
- Так-так, саме так, - дiвчина погоджується невiдомо з чим, дiстає люстерко i кутиком серветки майстерно прибирає сльозу зi щiчки. - Ви абсолютно правi.