- Коли ж практика? - не витримала котрась iз однокурсниць.
- Я набиратиму терапевтичну групу i кожен з вас зможе вiдчути на собi усi переваги цiєї технiки.
- За скiльки ж? - не вгамовувалась шибениця пiд осудливi шикання матрон.
- Повний курс - три мiсяцi, коштуватиме п'ятсот доларiв, але можна вiдвiдувати не усi заняття.
Аудиторiя ахнула. Хто вiд шоку (для бiльшостi з нас це були непiдйомнi кошти), а хтось вiд захоплення («Знає собi цiну!», «Справжнi знання стiльки i коштують!»).
Проте пiзнiше з'ясувалося, що освiта в Олександра заочна, що вiн нiколи в життi не займався практикою тiлесно-орiєнтованої терапiї i не вiв груп, а вiдвiдував їх у Пiтерi, звичайно ж, сплачуючи немало. От i вирiшив повернути витрачене, намiрившись сiяти добре й вiчне у нашi провiнцiйнi душi. Всi його намiри провалилися з трiском. I тому, що зайвих грошей у шкiльних психологiв не було, i тому, що чутки ширяться швидше за офiцiйнi вихваляння родички-методистки! Прихильники поступово розсмокталися i пiтерський свiточ став одним iз нас - шкiльним психологом. Прiзвисько також не забарилося, приклеїлося намертво: «Саша-психолух»!
Р. S. Ми, психологи, вчимо iнших, що кожна зустрiч в нашому життi - джерело особистого досвiду, що з усього можна зробити висновки. Чи вiрю я в це сама? Зустрiчаючи в мiстi Сашу-психолуха, я роблю вигляд, що ослiпла. Але завжди розповiдаю студентам iсторiю пiд кодовою назвою «Вiд свiточа до олуха!»
ПЕРШИЙ ХАБАР
На кожен товар - свiй купець
Завершення навчального року вiдчувалося фiзично. Директорськi контрольнi, мiнiстерськi перевiрки, скороченi уроки, заклопотанi вчителi, збудженi дiти. Вир передвипускної школи затягував усiх i усе. Навiть вахтерцi на входi додалося ваги i значимостi - вона ж бо чатує бiля виходу у великий свiт!
Шкiльне життя пришвидшилося, i я разом з усiма втрапила в коловорот нагальних справ, невiдкладних зустрiчей та термiнових рiшень. Коли вдавалося добiгти до кабiнету, я швидко зачиняла дверi, притискалася до них спиною i глибоко зiтхала - ось вона, жадана хвилина перепочинку. Орiєнтацiя в реальностi поверталася разом iз ковтком гарячого чаю. На змiну панiчним думкам «Що ж це робиться?» i «Коли це припиниться?» приходили спокiйнiшi, а сьогоднi навiть вдалося помiркувати про шкiльнi долi.
«Найбiльше проблем, звiсно, у випускникiв: великих i маленьких. Старшокласники готуються до останнього дзвоника, iспитiв та урочистого випуску у велике життя. Чотирикласники прощаються з першими вчителями й захоплено чекають наступного року: вони - дорослi! Найважливiше питання, яким переймаються i батьки маленьких випускникiв, i вчителi: хто стане класним керiвником, до кого в руки потраплять дiти? Задоволенi чи нi батьки першими вчительками, - неважливо. Вони однаково тривожаться, намагаються дiзнатися про можливих кандидатiв, якось вплинути на рiшення шкiльного керiвництва. Вчителi, що вiддають своїх вихованцiв, також у розпачi. Чотири роки разом. Скiльки сил, скiльки переживань. Кожне дитя - турботи, витраченi сили, словом, - часточка душi. Що з ними буде далi? Майбутнi куратори теж мають привiд для хвилювань. Кожному хочеться отримати найкращий, найсильнiший клас. Вiд цього i авторитет залежатиме, i самооцiнка».
Цi фiлософiчнi думки перервала секретарка… стукотом у батарею. Справа у тому, що мiй кабiнет вiдразу над приймальнею, i коли мене до телефону викликає директорка чи бухгалтер - секретарка подає умовний знак.
Цього розу викликали до директора.
- Доброго дня. Викликали?
- Так. Сiдай. Ти, напевно, знаєш, що ми зараз намагаємось визначити, хто чий клас братиме. Вже замучили. Всiм подавай 4-Б. А iншi дiти нiби й не iснують. Чотири класи з молодшої школи випускаємо. Приймали - дiлили за рiвнем пiдготовки. Звiсно, i вiд вчителiв багато залежить. Але маємо те, що маємо. Два сильнiшi i два слабшi класи. На клас Степанюк черга. Дiтей Зiнаїди Василівни брати бояться. Нiби i рiвень демонструють, i дисциплiну, але слухаються виключно її; iнший вчитель прийде - жах: на головах стоять, нiчого не вдiєш. У Коритко й Дубової дiти слабшi. Дубова взагалi клас зацькувала, кожного голосного звуку сахаються.
- А чим я можу допомогти? - перериваю потiк свiдомостi директорки.
- Не знаю, чим можеш, але повинна! Подумай, як цей процес автоматизувати, чи що… Може, є якiсь методики. Спробуй вивчити їхню здатнiсть керувати дiтьми, конфлiкти вирiшувати. Вчителi мають пiдходити дiтям, i навпаки. Ми, звичайно, думаємо, пiдбираємо, але iнтуїцiя час вiд часу пiдводить. Давай залучай науку!
Чутки про те, що психолог залучений до процесу пiдбору класних керiвникiв, швидко поширилися школою. Такою популярною я ще не була нiколи. Жоден з претендентiв у класнi керiвники не оминув мого кабiнету. Приводи були рiзнi: i про дiтей поговорити, i про життя; i себе показати, i на мене подивитись. Вперше у життi я дiзналася, що таке гонитва за «гарним матерiалом». Саме так називають дiтей - «матерiалом». Якщо вiн гарний, тобто вихований i навчений, з ним можна працювати, його прагнуть, якщо нi…
- Вiкторiє Валерiївно, я до вас, - не чекаючи запрошення, входить Зiнаїда Львiвна. - Прийшла поговорити про це кураторство. Я людина пряма, а тому не ходитиму манівцями. Це вам. Не абищо, проте знадобиться, - кладе на стiл якiсь папки, папiр, коробку фломастерiв i лимон.
- Що це, навiщо?
- Рiзнi канцелярськi дрiбницi. I лимон.
- Бачу, що лимон, - для чого?
- Чай пити, - пояснює Зiнаїда Львiвна так, нiби сумнiвається у моєму глуздi.
- Чай пити?…
- Чай, чай. Це все моя вдячнiсть, розумiєте?
- Не розумiю. За що?
- За те, що ви менi не дасте 4-Г.
- Не дам?
- Нi, бо я їх повбиваю. Ну що, домовились? Дякую, - i зникла за дверима.
Це був перший i чи не найоригiнальнiший хабар у моєму життi. Далi - бiльше. Цукерки, шампанське i сир - «до чаю»; книжки, картини, квiти у горщику i канцелярська дрiбнота - «кабiнет прикрасити»; крем для рук, лак для нiгтiв i початий флакончик парфумiв - «щоб ви у нас були красивою»!
- Стоп, - кажу, - це що за тотальний пiдкуп? Не вiзьму я вашого меду, не треба. Не люблю я його. Не допоможе це, зрозумiйте Iрино Петрiвно: мед на результати тестування не впливає, - зриваюсь, бо на сьогоднi це вже другий вiзит насильницького хабародавництва. - Дiти - це не «матерiал», не «товар», який можна поцiнно придбати у ласого до солодощiв психолога.
- Навiщо ж так? - образилась фiзичка. - А на кожен товар - свiй купець, - тихо вийшла, так i не сформулювавши, навiщо приходила. Мед у пiвлiтровiй банцi нiмим докором стояв край столу.
Зiбравши «подарунки», вiд яких не вдалося вiдмовитись, я понесла свiй нехитрий скарб до 4-Б класу, найжаданiшого серед майбутнiх кураторiв. Зрештою, кому як не їм все це належало. Картини розвiсили по стiнах, папки прилаштували у шафу, цукерки лишили на випуск, лак i парфуми також - «красу наводити». Щоправда, дiвчатка не втримались i клас сповнився важкими солодощами мертвих квiтiв.
Р. S. Мiй маленький «товар» бiгав коридорами, старанно вчив уроки та дзвiнко вiдповiдав на останнi питання своїх перших вчителiв. Малеча й не здогадувалась про дорослi iнтриги, дрiбнi хабарi та нездоровi бажання отримати «найкращий матерiал».
ПОДВIЙНI СТОСУНКИ
Вихід, як правило, знаходиться там само, де і вхід
(С. Єжи Лец)