6. Брат убив брата; з тіла вбитого виросла очеретина, і як її зривали, то вона грала пісню, що викривала вбивство. Гуцули переказують, що два брати убили сестру, наказавши їй стерегти посіяне просо, яке рив дикий вепр, і закопали її під дубом. На її могилі виросла бузина (інші кажуть – верба), з неї поробили хлопці сопілки, а сопілки ніби грали слова:

7. Юнак довго був на чужині, одружився і дізнався, що дружина його – рідна сестра. Обоє обернулися квіткою, що зветься на Україні брат із сестрою, Viola tricolor; синій колір означає брата, а жовтий – сестру.

Про зозулю розповідається кілька метаморфоз. Наприклад, у сербів сестра перекидається зозулею, бо плакала за мертвим братом. У поляків княжна, яку видавали взапереч її волі заміж, теж стала зозулею. У нашім народі жінка, віддана у далекий край заміж, перекинулась сивою зозуленькою і прилетіла до матері.

Слов'яни визнавали у людині особливу сутність, звану душею. За краледворським рукописом, вбита душа виходила з горла[154], літаючи, пускалася по деревах, тоді Морена супроводжувала її у чорну ніч. Так зображався кінець людини. Від Нестора та арабських письменників ми знаємо, що слов'яни спалювали[155] своїх померлих, а попіл ставили в посудинах на стовпах вздовж доріг і творили тризну, чи поминки на честь померлих.

Свята на честь померлих, які співпадають навесні з святкуваннями оновлення природи, молитви по померлих, показують, що у слов'ян побутували уявлення про потойбічне життя. Від Нестора і Льва Диякона ми дізнаємось, що за слов'янським уявленням порушник присяги був рабом в майбутньому. У давні часи під час поминок лляли вино на могилу і ставили страву – з тою думкою, що все те дістанеться покійникові. І досі між людьми на похороні є чимало обрядів, що нагадують язичництво. Наприклад, виставляння меду чи молока при тілі покійника, посипання маком хати, з якої винесли вмерлого; грушка чи ігрушка – тобто, коли хлопці при покійнику забавляються казками, загадками, пильнуючи його протягом ночі.

Таким чином, смерть не означала кінця існування людини зовсім. Слов'яни, однак, не мали певного місця для душ померлих. Покійники, за народними уявленнями, не приходять із пекла і тьми, а вилазять, як упирі і упириці, з труни і з'являються невідь звідки. Одні чинять людям зло, інші бродять без будь-якої мети світом і не знаходять собі притулку. Із усіх таких повір'їв, яких є безліч, видно, що навряд чи було певне місце для мертвих, але була віра у життя після смерті. Душі по смерті переходили в дерева, у птахів і відгукувалися на поклик людини, чи прибирали попереднього вигляду. То не був досконалий мітемпсихоз, а тільки недостатність уявлення про рай і пекло після смерті; однак було вірування про нове життя, про повернення і оновлення.

Слов'янській релігії був чужий фаталізм. Про це нам повідомляє ще Прокопій, кажучи, що слов'яни про долю зовсім не мають гадки. Ворожіння при храмах не значать також віри у долю, але означають те, що людина відчуває недостатність свого розуму і бажає дізнатись від божества, чи буде гаразд і в лад те, що вона розпочинає.

Віра у ворожіння була так поширена між слов'янами, що й до цих пір у руських селах знахар чи ворожбит користується такою ж силою і значенням, як оракул. Віщування у храмах завжди супроводжувались ворожіннями. Ворожили не тільки жерці (віщуни), а й жриці (віщунки).

Слов'яни мали глибоку повагу до долі і вважали її оповіщенням найвищої волі. Разом з цим поєднувалась віра в могутність слова. Людське слово мало в собі щось чародійне, таїло таємничу силу, визнати яку – було високою мудрістю. Слово могло дати людині щастя і безповоротно занапастити її, слово могло відганяти хвороби, зупиняти дії злих духів, керувати фізичними явищами, творити дива. Пам'яткою того вірування залишились замовляння, через які простий люд думає збагатитись, запобігти небезпекам і хворобам. Віщуни, знахарі чи ворожбити ще й досі, на думку забобонного народу, відвертають певними словами градові хмари; ворожки, знахарки, відьми нібито відвертають хвороби і всіляке лихо від одних і насилають його на інших. Таке вірування розвинуло у слов'ян любов до поезії і витворило безмір пісень. Слов'янин бачив у пісні не тільки приємне, а й піднесено-дивовижне, поет носив ім'я віщого, тобто такого, що відає заповітними істинами, у Бояна були віщі персти, які він на живі струни накладав, вони ж самі князям славу рокотали («Слово о полку Ігоревім»); сама поезія називалась віщба. Звідси у слов'ян повага до законів батьків, що виражається в багатьох афоризмах і приказках, де висловлена житейська мудрість.[156]

Вище було відзначено, що богослужіння язичницьких слов'ян за всіма головними ознаками було подібне, хоча обряди в окремих випадках різнилися між собою. Слов'яни відрізняли у сонмі богів земних від богів небесних і поклонялися одним і другим в особливих святилищах. Богам земним поклонялися скрізь, де за народними віруваннями ті боги мешкали чи виказували свою божественну силу, небесних же богів вшановували в особливих храмах перед ідолами, що зображали божество.

Жертовники богослужіння стояли переважно просто неба понад річками, на пагорбах, під покровом священних дубів та гаїв, однак слов'яни, переважно західні, будували також храми, присвячені різним богам.

Воду слов'яни вважали стихією, з якої постав світ, бо, за уявленнями слов'янської космогонії, земля випливла з моря чи вийнята з моря. Води, ріки, моря населені були різноманітними міфічними істотами. З віруванням у божественність води поєднувалось уявлення про те, що на березі води – як у присутності божества – мали здійснюватись богослужебні обряди. З цього випливає, що святилищами служіння водяним божествам були особливі місця над берегами священних озер, річок, ручаїв і джерел, куди люди збиралися для виконання своїх священних обрядів. Про те свідчать також стародавні письменники. Отож, у Прокопія (III, 14) читаємо: «що славяне обожають рѣки, нимфъ и нѣкоторыхъ другихъ духовъ, приносять имъ жертвы и по жертвахъ гадають о будущемь». Лев Диякон (IX. 8) пише про русинів язичницьких: «Воины Святослава погружали въ струи Дуная младенцевъ и пѣтухов по совершеніи погребения воиновъ, павших въ битвѣ».

Не згадуючи інших чужоземних письменників, згадаємо ще Нестора, котрий каже, що русини язичницькі «кладяземъ и езерамъ жертву приношаху», про що і Новгородський літопис згадує. В Уставі Володимира про суди згадуються ті, що моляться біля води, а у правилах Митрополита Іоанна читаємо про «еже жруть бѣсомъ и болотомъ и колодяземъ»; також і про шлюби, що здійснюються у простого люду купанням, нарешті і Кирило вочевидь навчає: «не нарицайте собѣ бога… ни въ рѣкахъ, ни въ студенцахъ» та ін.

Пошана до деяких криниць і озер до цього часу не знищена; досі ще люди називають деякі криниці святими, населяють ріки, озера і колодязі морянами, водянами, русалками, потопельниками та ін., ще нині здійснюють вони на берегах річок різні обряди, особливо на Івана (Купала), рано-вранці купаються в ріках, вмиваються непочатою водою, а ввечері приносять ідола, квіти та ін., причому, співають обрядові пісні.