Вода була заселена істотами, що слугували доброму чи злому началу; хоча вода була свята, але зла істота насилала на неї своїх слуг для отруєння людського щастя. До істот, що заселяли воду, належали перш за все русалки. Ся назва походить від кельтського слова рус – (тобто вода), від кореня якого руське слово русло, що означає середину річки. Русалка означає жительку русла води. То є ті самі німфи, про яких згадує Прокопій. Живучи постійно у воді, на свято Лади навесні, коли вся природа святкувала воскресіння і повернення Святовита – сонця, вони виходили з води і танцювали на лугах, у лісах, на нивах. Нинішні повір'я зображають їх істотами свавільними, жартівливими, вони колишуться на деревах, чешуть волосся при світлі місяця; іноді вчиняють напад на людей і залоскочують їх до смерті[152]. Русалки – це істоти легкі, майже безтілесні, ні добрі, ані злі. Вони були, очевидно, супутницями Дівони і тому зображаються як істоти земноводні, бо народні перекази поміщають їх у полях і лісах під іменем мавок чи мявок. За віруваннями гуцулів, мавки справляють танці свої на горі Ігреці.

До таких же істот належать морські панни. До злих водяних істот зараховувались топельці чи топельники і ухехоли чи сирени у чехів, у руських водяники і болотняники (дідьки), котрі перекидають човни, заманюють людей на погибель, руйнують греблі, ламають млини. Болото, очерет уявляється житлом злих істот, а чиста вода – добрих. Звідси походить прислів'я: «Як дідько в очерет влізе, то в яку схоче дудку грає».

До сухопутних фантастичних істот належали віли, про яких у сербів зосталися повір'я. Віла зображалась прекрасною, але разом з тим і войовничою дівою. Вони часто чинять людям зло, вмилостивлюються кривавими жертвами, укладають з героями побратимство і допомагають їм на війні. У чехів такі діви називаються полудницями.

До лісових богів належать Святибор, Лісовик (Щезник) у руських і велетні вирвидуби. Ліси були у слов'янських язичників предметами особливого поклоніння, бо всі світлопоклонники вшановували рослини як вияв щорічної діяльності світлоносного начала. Релігія зендська мала вчення про священне дерево життя, що звалося Гом. Те дерево відіграє там важливу роль при сотворенні світу, воно виділяє (живущу – цілющу у слов'ян) воду. Щось подібне було і у слов'ян, бо у пісні, де описується чудесне сотворения світу, говориться, що перш ніж створені були земля і небо, стояли два Дуби (за іншим переказом – зелений явір) посеред первісної негустої маси. Таке дерево у скандинавів називається Ягдразіл, чи всесвітнє дерево: туди сходились боги на раду про створення світу. Про поклоніння слов'ян деревам маємо багато суто історичних свідчень. Прокопій каже, що слов'яни мали священні гаї і поклонялись старим деревам. У Щеціні ріс великий гіллястий дуб над джерелом, той дуб вважався житлом божества. Священні гаї замінювали храми. З краледвірського рукопису дізнаємося, що у чехів були заповідні гаї (луги). Ібн-Фоцлан передає звістку про поклоніння русинів деревам. Костянтин Порфирородний говорить, що руси приносили жертви під деревами. У житії князя Костянтина говориться, що руські язичники поклонялись дуплистим деревам, обвісивши їх убрусами. В Уставі князя Володимира забороняється молитися біля гаїв. Судячи із залишків слов'янської міфології у піснях та казках, бачимо рослинну природу скрізь оживленою і символізованою: дерева і зело часто говорять і межи собою, і з птахами, і з людьми і мають символічне застосування до людини.

Слов'яни вважали, що священними деревами є дуби, особливо старі; ясен, здається, був присвячений Перуну. Клен та липа символізували подружжя; клен мав у собі таємничу благодатну силу, кленовий листок мав магічну цілющу якість. Під липами здійснювались жертвопринесення. Ліщина також була священним деревом. Береза символізувала чисту матір-природу.

Птахи мають у слов'ян також символічне значення. Казкові поняття переважно поєднані із зозулею, голубами, ластівками та воронами.

Зозуля зображається провісницею майбутнього, з таємничим смислом. За переказом Прокоша, в ту птаху перетворюється Живий. Голуб у всіх слов'ян є символом кохання, і тому-то в одній карпаторуській пісні приписується створення світу двом голубам, тобто чоловічій та жіночій першоістоті.

Ластівка у стародавніх слов'ян брала участь у долі людини. Так, у Любушиному суді ластівка подає знак сестрі Кленовичів про сварку її братів. Ворони були священними птахами. Ніхто не смів лякати їх у лісі. Сова, здається, була символом смерті та пітьми; коли душа вилітала з тіла, то всі птахи перелякались, тільки сови не злякались. Окрім цих птахів, слов'яни багатьом іншим приписували пророчий дар. Птаховіщування було розповсюджене у всіх слов'ян.

Із четвероногих священними у слов'ян були віл та кінь. Зображення бичачої голови на щиті Радогоста відноситься до світлопоклонницької ідеї персів та єгиптян; бик був символом плодючості, він означав у єгиптян живильну силу сонця. Як вшановували слов'яни коня, видно із описів богослужінь Святовита та Радогоста, ворожіння за допомогою коня залишилось до цього часу[153]. Священними комахами вважалися бджоли. Мед у слов'ян вважався священним, як і в грецьких язичників. Його приносили у жертву богам і вживали на тризнах. Сонечко (Lucanus curvus) вже своєю назвою нагадає приналежність якомусь божеству.

Землю слов'яни населяли істотами добрими та злими. До добрих належав Дідушко (Дід, Дідух), який з'являється у місцях, де сховані скарби.

Скритки у чехів – пігмеї – здається, були істотами ні добрими ні злими; так на Русі вірять в Перстука, Котигорошка (чоловічок з нігтик, борода з ліктик). У нас називають ведмедика (Gryllotalpa vulgaris) Земледухом. Зіня чи земне щеня, за народними віруваннями, має цілющу силу.

Ворожка, яка Зіню чавила, самим дотиком зцілювала жолни. Були і підземні злі духи – у чехів і поляків Стриги звалися, Домовики (Дідухи, Дідьки), без сумніву, і у слов'ян означали пенатів, покровителів дому і домашніх пожитків.

До числа злих фантастичних істот належали Кощій-Ядун чи Кощій Безсмертний (пор. «Слово о полку Ігоревім»), що уявлявся у вигляді кістяка (скелета), і триклята баба Яга (Язя), протилежна золотій бабі Ладі, чи морова жінка (Чума, Джума), у сербів Куга. Взагалі можна сказати, що слов'янська демонологія досить багата різними переказами. У народі казок тих незліченна кількість.

Із символічним вшануванням предметів фізичного світу тісно пов'язане було у слов'ян вірування у перевтілення, у піснях слов'янських дуже багато історій про перетворення (метаморфози); мабуть, стародавні слов'яни вірили, що душа покійника і навіть жива людина з тілом може перейти у дерево, чи птаха, чи якусь іншу істоту.

Ось декілька метаморфоз з пісень і переказів народних:

1. Дівчина не слухала застережень брата, ступила на річкову кладку, втопилася і перетворилася в березу, очі її – в тернові ягоди, а коса – в траву.

2. Зла мати переслідувала сина суворим поводженням із ним, син поїхав і перекинувся зеленим явором, а кінь його – білим каменем. Мати вийшла у поле і стала під явором, який озвався до неї, і вона перетворилася в пил.

3. Юнак покохав дівчину і втік із нею, але ніяк не міг з'єднатися шлюбом, сам він обернувся терном, а дівчина – калиною.

4. Дівчина довго чекала свого нареченого, виходила на високу могилу і плакала доти, доки не стала тополею.

5. Чоловік поїхав на війну, залишивши дружину під опікою своєї матері. Свекруха поводилася з нею так суворо, що невістка від туги обернулася горобиною. Чоловік, повернувшись, побачив невідому горобину, став її рубати, а на дереві виступила кров, і горобина сказала, що вона – перевтілена його дружина.