Потім описується, як злетіли два голуби – символи двостатевої творчої сили – кохання і починають творити, здобувати із безодні даної стихії[150]. Пасивне положення води в природі стало для людини приводом бачити в ній жіночу істоту. Без животворної сили світла непорушна вода наповнює простір у вигляді снігу, льоду, мертвої маси; але коли світло і тепло пробуджують її, вона розтоплюється і під впливом світла народжує і живить світ. І на цій внутрішній основі слов'яни-світлопоклонники вшановували воду. Істота та мала різні назви. Сюди відносяться імена Моряни чи Морени, якими називали опудало, що його на свято Купали кидали на воду і яке означало шлюб світла з водою. Мокош, божество, згадуване Нестором, на думку Коллара, також означало водяну жіночу істоту. У Вацерада божество моря називається Хлипа.

Найважливішим із імен жіночо-водяної істоти у слов'ян була Дівонія, Діванна та Дана. Корінь цих слів схований у найменуваннях слов'янських рік: Дон, Дніпро, Дністер (Дана – прис, Дана – стрис), Двіна, Дунай. І в народних піснях не без причини приспівують: Дана, дана! Як вода, початок речей, вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була дівою і разом з тим дружиною сонця. Так описує її Длугош. В деяких сторонах Слов'янщини звалася вона Дівою, звідки Дівинград (нім. Магдебург), де стояв її храм. Вона була тотожна грецькій Діані чи Артеміді. Грецький міф про Діану був також у слов'ян, котрі показували в Діванні діву і дружину, оскільки греки розуміли під Діаною не тільки діву Артеміду, але й Артеміду-матір, що привела у світ любов. Первісна Ефеська Діана чи Артеміда зображала воду як творче начало і вшановувалась як діва і разом з тим всесвітня мати (Creutz Symb. II. 117). Богиня та була запозичена греками із Скіфії, разом з Аполлоном та Латоною (Ладою) з країни гіпербореїв.

З цього перегляду міфологічних істот слов'янських видно, що слов'яни визнавали єдиного бога Вседержителя, творця і батька творення, котрий своєю премудрою всетворчою любов'ю – Ладою – створив первісне буття. Те буття містить в собі протилежності чоловічої та жіночої природи: перша виразилась світлом, духом, друга – матерією, водяною рідиною: через гармонійне поєднання тих істот утворилось невидиме і видиме. Світ-Дух, що зіходить від бога, є образом найвищої істоти – а оскільки та істота виявляє свою творчість, свою мудрість у керуванні світом, сприйняту від бога, в розмаїтості явищ світу духовного і фізичного, то й поклоніння йому мали різні вияви.

Однак, незважаючи на відмінність в зображеннях, зв'язаних з назвами, слов'янська міфологія ще не впала в багатобожжя (політеїзм), хоча слов'яни і обожнювали видимі сили природи чи власне вшановували божество у явищах природи. Кожна назва божества не поєднувалась виключно з якоюсь однією його якістю, так щоб не стосувалась другої; навпаки кожна повністю виражала все, що божеству приписувалось. Всі ті, так звані боги, значили одне і те ж, до кожного зверталися з молитвою про щастя; у кожного шукали відповіді небесної мудрості; перед кожним чинились ворожіння і приносились жертви; кожний був покровителем родючості, громадського і сімейного щастя та війни.

На противагу істоті світлій, животворній, добрій була похмура, смертоносна, зла істота, яка, за переказом Гельмольда, звалась Чорнобогом, звідки і походить назва – Чорт.

У слов'ян була зла істота, що звалася Див, Диво: У «Слові о полку Ігоревім» говориться: «Дивъ кличетъ верху древа», цим виражається віщування про небезпеку, а в іншому місці звістка про напад половців і лихо, що прийшло на південну Русь, виражено так: «дивъ вержеся на землю». Рівна йому була зла істота: біс і Пек-Осина. Ніде, між іншим, не сказано, чи це була істота початком зла, чи падший янгол; але не бачачи ніяких слідів двобожжя (дуалізму) у слов'янських поняттях, можна стверджувати, що слов'яни визнавали єдине верховне джерело життя, а слов'янський чорт був таким же спокушеним янголом, як скандинавський Локі. На боввані, знайденому Колларом у Бамбергу (з написом рунічними літерами Чарни буть), зображений він у вигляді лева чи пса. Народний переказ подає його у вигляді змія. Той змій народною фантазією видається темним, але таким, що випромінює іскри; очевидно, у слов'ян було поняття про два вогні: один був животворним, нерозлучним із світлом, другий – руйнівний, породжений пітьмою.

З тим винуватцем зла бореться начало світла, істини і добра, і в такій боротьбі виявляється життя у природі фізичній та моральній. У природі фізичній боротьба виражається протилежністю життя і смерті істот, і протилежністю пір року: літа та зими. Природа росте, цвіте і запліднюється, це царство Святовита; природа мерзне, гине: то влада супротивного начала. Світло і тепло подаються в боротьбі з тьмою і холодом. Те ж саме і у світі моральному: добро у людському світі бореться зі злом. Божество духовного світла, істини і блага, з'являючись між родом людським, набирає людської подоби, повчає смертних істин, бореться з ворогом, що не допускає людину до блаженства, перемагається і нарешті повстає і торжествує. Таке начало складає душу майже всіх вірувань людських. Та ідея виявилась у втіленнях Вішну, і в Озірісі, і в Діонісії, і в Атісі, і в Созіаші, і в Бальдурі, і в язичницькому слов'янському божестві з різними назвами, але з одним значенням. Гельмольд говорить, що Радогост був героєм, мандрував землею і загинув у бою, а потім став божеством. Певно, слов'яни вірили в його воскресіння чи перехід у вище життя як істоти божественної та людської водночас, бо Свяговит, за їхніми уявленнями, їздив на своєму коні і бився з ворогами. До тих же уявлень про тимчасову перемогу пітьми над світлом і подальше його торжество відноситься забобон про з'їдання сонця; стародавні русини думали, що змій з'їдає сонце, а потім воно знову воскресає і перемагає ворога, так тлумачив народ, за словами руських літописів, затемнення сонця.

Та ідея втілення, страждання і торжества божественної істоти на землі була чудесним передчуттям пришестя Сина Божого, сонця правди, світла істини, і служить найвеличнішим історичним підтвердженням істини Святого Письма. То була ідея, закладена Творцем у рід людський: яку б релігію людина не створила собі, вона неодмінно мала виявити в ній те начало, з яким сама з'явилася на світ: відірвати від неї думку про олюднення божества було б так само важко, як і знищити віру у свою душу. У всіх міфологіях, як би не були вони перекручені людським мудруванням та фантазією, ховаються істини, що зійшли з небес у сиву давнину дитинства людства. Хоча євреї зберегли їх у найчистішому вигляді, проте і інші народи не зовсім їх втратили, бо всі, за премудрим визначенням Провидіння, повинні стати учасниками спасіння. Христос помер за всіх, і тому був сподіванням всіх народів.

Весь всесвіт оживотворений вогнесвітом, духом краси, гармонії та розуму, сином прекрасної любові Лади, великим Ладом.

Білим добрим богом, святим витязем, другом людини, поєднаним плідною любов'ю з прекрасною Діванною, є ареною боротьби його з похмурим Чорнобогом. Все на землі оживлене духами, які допомагають добру чи злу. Слов'яни наділяли духами як моральні якості людини, так і фізичні предмети: одні духи були добрими, інші – порочними. У слов'ян вони мали назви богів вітряних (в царині небесній), лісових, польових, земляних (земних) і водяних (в царині підземній, у пеклі) і т. п.

Сонце, місяць, зірки і всі небесні явища зображались персоніфікованими. Місяць був чоловіком зірки, його супутниці; у весільних руських піснях примушують доброго місяця прикликати любу свою зірку (зорю) зійти разом, освітити поле і море, звеселити звірів у лісі та гостей у дорозі. У сузір'ї Ведмедиці народ бачить коней, очевидно, Святовита. Чорна Собачка (у гуцулів сучка) – уособлення Чорнобога; щоночі він хоче перегризти упряж (виє), щоб зруйнувати весь організм (лад) творіння, але не встигає, бо перед світанком побіжить пити до криниці, а тим часом упряж зростається. У сузір'ї Оріона землероби бачать плуг, символ громадянськості, який за давніми уявленнями упав з неба. Дуга є блискучим коромислом, котрим цариця небесна – раніше Жива-Лада, черпає зі святої всесвітньої криниці животворну воду і зрошує поля. Грім походить від громовика – Перуна. Град сукають на повітрі богині і сіють велетенським решетом на землю. Повітря слов'яни уособлювали під іменем духа[151], що віє від божества Стрибога і Похвіста. Лихий вітер називався вихор і походив від Чорнобога; він міг осліпити і роздути людину. Вогненні метеори також були злими явищами і називались зміями і смоками. Падаючі зірки вважались душами-херувимами людей, і падіння означало смерть.