У Щеціні (Stettin) був ідол, іменований Триглавом, якого життєписець св. Отгона Бамберзького назвав найвеличнішим божеством слов'ян. Другий життєписець зазначає, що Триглав зображався з трьома головами, котрі означали три царства: небо, землю і пекло. Очі й вуста його були запнуті шитою золотом габою, щоб він не міг бачити і гудити людські хиби. Храм його був дуже ошатний. Там зберігалися золотий та срібний посуд, буйволячі роги для пиття і для труб, велика кількість зброї та різних припасів; щецінці віддавали туди десяту частину воєнної здобичі. На честь Триглава відбувалися свята із священними іграми, танцями та бенкетами. Триглаву поклонялися і в інших місцях Слов'янщини, тому до цього часу називається гора в Країні Терглоу (тобто Триглав). (Die Wissenschaft, slav. Myth. 100). Слов'янські міфографи бачать в ньому схожість з індійським Тримурті, так що він як цар неба (повітряний) подібний до Брами, як цар землі (земний) – до Вишни, а як цар пекла (водяний) – до Шіви, істоти руйнівної. У Триглаві можна визнати світлоносну троїсту силу, що рівнозначна трьом порам року: весні, літові та зимі, які відповідають трьом заняттям землеробів: сіянню, збиранню та приготуванню плодів землі. Перекази народні про Трояна також вказують на троїсте, трилике божество.

Слов'яни визнавали також добре начало під іменем Білобога, протилежне злому, шо звався Чорнобог (Script. rer, germ. p. 513). При святах та урочистостях обносили вони чашу з благословіннями і закляттями, вірячи, що щастя походить від доброго бога (Білобога), а зло від злого (Чорнобога). Гельмольд говорить, що добрий бог це Святовит, отже, Білобог і Святовит було одне і те ж божество. Про вшанування Білобога і Чорнобога свідчать місцеві назви: Білобога, Чорнобоги, і в нас є село Білобожниця. У написах на стародавніх каменях, знайдених біля Аквілеї: Behno Apollino, Belino divi відкриваємо тільки буквальний переклад слов'янського слова Білобог.

Лад чи Ладо добре відома назва багатьом літописцям і навіть до цього часу згадується в піснях народних, і однозначний з ним Жив чи Живий також шанувалися у стародавніх слов'ян. В народних піснях, особливо обрядових, наших гаївках і весільних часто повторюють ім'я: Ладо! Ладо! – Польські письменники (Кромер, Гвагнин, Більський) і Густинський руський літопис[147] пишуть, що Ладо чи Ладон означає бога всіляких насолод і благополуччя; для того приносили йому жертви ті, які одружувалися; від нього залежало родинне щастя; до нього звертались при народженні дитини. Із народних пісень можна довідатись також, що Лад був богом весни і кохання. Слово Лад означає згоду (гармонію, красу, любов, бо лад і лада означає чоловіка і жінку (див. «Слово о полку Ігоревім»), ладний – прекрасний, ладність – краса. Ладканя – на Карпатській Русі називаються весільні пісні, ладкати – означає співати весільні пісні. Та оскільки Лад був божеством кохання і згоди, і разом з тим божеством весни, то, отже, він був божеством гармонії всесвіту, любові всесвітньої, символом дійового, оживляючого весняного сонця. Свято йому справляли під час найбільшого розквіту природи (за оповіддю Стрийковського, від 23 травня до 24 червня).

Однозначне з Ладом було божество Жив чи Живий, яке Длугош (Hist. Pol.) називає божеством життя. За відомостями других, був він бог благополуччя, верховний правитель всесвіту і божество краси та весни.

Крім божеств чоловічих, слов'яни поклонялись і божествам жіночим. Про богинь слов'янських знаходимо свідчення у різних письменників: Прокопій згадує про німф, обожнюваних слов'янами; арабські письменники пишуть також про богинь слов'янських, а Масуді говорить, що навпроти головного ідола, що знаходився в одному із слов'янських храмів, стояв другий, що зображав діву; Ібн-Фоцлан згадує про дружин і дочок руського бога, Дітмар говорить про зображення богинь; Гельмольд та інші говорять про богиню Живу; Вацерад[148] – про Діванну, Літницю, Живу, Лютицю, Морану, Хлипу; Длугош – про Дідилію, Діванну, Маряну і т. п. Отже, слов'янська міфологія мала божества жіночої статі для вшанування, з яких переглянемо смисл і значення найголовніших.

З божествами чоловічими Ладом чи Живом вшановували слов'яни і відповідну йому жіночу істоту під назвою Лади чи Живи (у Гельмольда – Сиви). Вацерад позначає її словом Церера. Кажуть, що вона зображалась з колосом і квітами. За іншим джерелом зображалась з немовлям на голові і виноградною ягодою чи яблуком. В наших колядках та щедрівках часто згадується про діву з дитятком, про пшеничний колос, про виноград та про червоне чи винне яблучко. Поклоніння Ладі чи Живі розповсюджене було у слов'ян та інших народів. У пруссів називалась вона Жиза, у скандинавів – Фригія (Фрея)[149] вандальська, тобто запозичена від слов'ян, у литовців іменувалася Лада Золотою Панею, відомою у південних русинів під іменем Золотої Баби, яку ще зображають як жінку з немовлям. У Длугоша та Стрийковського вона називається Дідилією. Лада чи Жива символізувала природу, життєве начало, була матір'ю сонця в його втіленні, богинею кохання, гармонії, шлюбу, розваг, краси і всілякого благополуччя; мати – живителька світу, подателька благ. Немовля на голові означало втілений світ, а яблуко в руці відтворювало ту ж ідею, що і яйце Латони (у римській міфології) чи яйце – початок всіх речей, яке вшановувалось індійцями. Та символічна жіноча істота є майже у всіх міфологіях і під різними назвами: Лада – це те саме, що у індійців Бгавані, первісна, жіноча сила, що сприймає зародок творіння; у єгиптян – це Ізіда; у фрігійців, а пізніше у римлян мати Цібела (Creutz Symbolik u. Mythol. d. alten Volker IV. 44). Вона була, здається, і тим, що нині називається мати-земля, божество, яке вшановували германські народи під іменем Герти, однозначної з mater tellus у римлян.

Як Латона у грецькій міфології була матір'ю чоловічої і жіночої істот, Аполлона та Діани, так і Лада – слов'янська мати Леля та Лелі. Леліс – литовською мовою означає світлий, леліти – українською мовою означає блищати, сяяти, і в народних піснях це слово вживається, як приспів: Лелю – Ладо. Ті близнята – те двотіло – виражали природу первісну, коли вона ще не виявилась в протилежностях, і природу остаточну, результат дієвості світового життя. Та двостатева істота уявлялася в образах окремих істот, чоловічої та жіночої. Чоловіча є втілене світло – Святовит; жіноча – вода. У всіх міфологіях вода становить собою пасивну первісну матерію жіночої істоти, з якої за допомогою плодотворного доторку істоти чоловічої виникли всі речі. У Індії та істота зветься Сакті, сама по собі бездушна і холодна, яка тільки сприймає від чоловічої істоти – вогню Шіви, і творить життя. За зендськими уявленнями Церване-Акерене створив словом своїм (Гоновер) первісну матерію, пра-Ормузда, в якому поєднувались начала світла і води, і творіння проходило спочатку через розділення, а потім через взаємність протилежностей. У Семітських народів вода уявлялась жіночим пасивним основним елементом творення. У Єгипті вода вважалася пасивно-жіночою істотою і символізувалась у вигляді Ізіди, пробудженої вогнесвітлом до родючості. У Греції, на початку всіх речей був океан, за вченням Орфея, вода почала творити тоді, коли була розбуджена шлюбом з божеством, у вигляді змія, що звалось Гераклес: воно означало світлоносну силу. За скандинавськими уявленнями, творення виникало з протилежностей світла чи вогню і води чи холоду.

Слов'янська космогонія не залишила нам послідовного вчення, однак є сліди цього поняття; у карпатських русинів є переказ, що цар-вогонь разом з царицею-водою створили світ. Подібні перекази є і в інших слов'ян. Створення світу описано також у галицько-руській колядці: