В своїй "Історії України" я виясняв психологію цього гуртка владиків, що, отримавши Феофанове священня, повні великого ентузіазму і радості від такого тріумфального подвигу, незадовго помітили, що їх становище зовсім не завидне: з одної сторони вони опинялись перед абсолютно непримиренним становищем уряду, а з другого — перед тою демократичною, пресвітеріанською, можна сказати, організацією православної церкви, яка виробилася в Східній Україні і на Білорусі за чверть століття без’єпископського існування. Вона зовсім не думала ліквідуватися з появою владик нового, єрусалимського священня, віддавати все в їх руки і виводити за двері ті громадські елементи, які в цих тяжких обставинах обстояли ці православні установи 1.

1 Див. т. VIII, І, с. 4 і далі.

Майже кожний з посвячених в своєму єпархіальнім осередку знайшов братство, міцно організоване, обсаджене тісно збитою лавою людей, гордих тим, що вони з батька й діда стояли на стражі церковно-національного життя, і всяку пробу обмежити їх права контролю цього життя готових вважати за симптом невірності й непевності в правдивому благочесті. Факти виправдували таку підозрілість. Ті, що не хотіли зносити громадського контролю, занадто часто шукали помочі в правительствених і клерикальних католицьких кругах. Психологічно це було зрозуміло, що ті, котрі не боялись розійтися з своєю громадою на цім пункті, були схильні шукати прибіжища у правительства, адміністрації і в католицької ієрархії. І цим разом, як незадовго виявилося, Смотрицький, почавши цю акцію проти братства, вже був цілком готовий не то що для компромісу, а й до повного переходу на католицьку сторону. Інші ж владики, з Борецьким на чолі, ті, що уповажняли його старатися перед патріархом про відібрання в братчиків їх церковної автономії, теж роздумували над способами можливо легкого порозуміння з правительственими кругами і можливо приємною формою поєднання з унією. Невважаючи на всю свою обережність, Смотрицький не втерпів, щоб не пригадати цього Борецькому, коли той, рятуючи свою репутацію, рішуче відрікся всякої спільності з його планами.

Нагадував, як той Борецький ще в 1625 р. шукав такого поєднання і вважав його ділом не трудним, як побачимо далі. Пригадував йому й Могилі, що вони вважали взагалі різниці між обома церквами дуже маловажними і заохочували його, Смотрицького, щоб він дав відповідну оцінку цих різниць з такого становища. А в приватному листі до звісного нам луцького діяча Лаврентія Древинського, вартім уваги як літературна пам’ятка, так що я вважаю інтересним його навести тут в цілості, так нагадував розмови, що велися різними людьми на тему цього порозуміння, або, як він його весь час формулює, — "порозуміння Русі з Руссю" (Русі православної з Руссю уніатською) 1:

1 Голубев. Петр. Могила, І, дод. с. 317-322; кінець листа, присвячений біжучим справам, пропускаю. Копія і друк містять у собі явні помилки, дещо справляю, а дещо, до незрозуміння зіпсоване, поминаю. Лист писаний 28 вересня 1628, скоро після приїзду Смотрицького до Дермані з київського собору. З контексту виходить, що Древинський писав Смотрицькому з приводу непринятої до луцьких гродських книг його "Протестації" проти київського собору, на котрім викляли його "Апологію перегринації", Смотрицький, видко, посилав йому цю "Протестацію", з Дня 8 вересня, котру слідом потім видрукував окремою брошурою (про неї зараз далі), і, мабуть, скаржився як луцькому нотаблеві, що того його "шкрипту" до книг не прийняли.

"Милостивий пане чашнику волынський. Зычил бым в справе той, о которой милость твоя до мене писать рачиш, устне з милостю твоєю розмовити, поневаж подостатку писмом выразити се не может. Єсли милости твоєи воля на то будет, лацно стати се может: гдыж, Дерман от Луцка недалеко! Иле єднак, лист огорнути может з милостю твоєю, як добре справы тоєй свЂдомым, з части моєй любовне, як милость твоя припомнити рачиш, пером побеседую.

Дивую се многим з милостей ваших, же якобы николи справы тоєй не толко не вЂдавши, але якобы о ней николи ани слыхавши, так в ней и за нею мене наступаєте, и што бы ся то дЂяло пытаєте. Но досыть бы было як милости твоєй самому, так намЂстникови моєму отцю Іосифови 1, нашему господину его милости господину отцу 2, а в головнЂ преосвященному архимандриту печерскому 3 и нЂкоторым инъшим самых себе внутр под сумненєм запытати: як ту у нас всЂх немал штоденная от сердца до Господа Бога пЂсенка была: "о дай нам, Господи Боже, Русь з Русю до помЂркованя прійти" — абысмо ся юж болшей до умаленя и вынищеня народу нашего, звлаща в стане шляхецком не приходили!

1 Бобриковичу, віленському ігуменові.

2 Борецькому.

3 Могилі.

Частокрот о том бывала милостей ваших межи собою, православным послом на многих соймах приватная мова, абы ся до того способы якіє вынайти могли. Было о то як през сон трактовано в Вилне, пред трома лЂты. Публице был межи милостьми вашими на сеймЂ прешлом в року 1627 обхоженом пріватне намовлен способ зъношеня се обоєє стороны з собою в певных особах. В чом для устноє розмовы приобецалес ся был милость твоя зо мною видити ся, як ми о том отец з Варшавы ознаймил. Недавными теж днями, милость твоя в справе той до єго милости пана Тризны кухмистра вел. княж. Литовского писать рачил. Нуж што тых мов и голосов бывало по всей Руской земли в той самой справи, от лЂты немал шести? А єднак всЂ теперь яко бысте о том не знали, мене єдиного пытаєте: што ся то дЂет? Кождому з вас судія своє сумненє — тоє і свЂток и инстыгатор!

В том року теперешнем 1628, в неделю 6-ю св.великого поста, гды смо ся были зъєхали в Городской маєтности монастыра печерского 1: их милость отец митрополит 2 и єпископове луцкій 3 и холмъскій 4, сего милость отец архимандрит 5, а з ними и я в той же матерій згоды Руси з Русю трактуючи, усъмотрЂлисмо пильную потребу собору, на которого зъєхане, и штобы на нем мЂло быти намовлено, по листах приватных преосвященного 6, мнЂ описати и публиковати злецили и просили. А гды пришло до речи — аж они всЂ в дрова. И заровно з иными пытают: што то? Якобы о тои речи николи не намовляли, але якобы ани вЂдали. И мене не отцевско ани братерско отступивши, всему народови рускому в подзор подали. Не допустили ми дати о собЂ пред собором справы, и в оборону того моего шкрипту 7 и єдного слова речи не позволили, от початку до конца незбожным єго быти оголосивши.

1 Городок коло Рівного на Волині.

2 Борецький.

3 Ісакій Борискович.

4 Паїсій Іполитович.

5 Могила.

6 Борецький.

7 "Апологія", про котру зараз нижче.

В том разЂ таковом што м мЂл чинити? Мусилем так плясати, яко грано. Видилем, же се все дЂяло не порядне, а властелско, не от епископов, але от попов — зачим непорядным непорядне поступить усудилем. Шкрипту того моєго єпископи сами не читали, ни екзаминовали; два попы всЂм собором як хотЂли керовали. Владици, як не по их мысли ходил, полаяли; што они намовили и писали, то нам владыкам, як нЂмым и слЂпым до подпису приносили. На такоє то безчиніє ряд церкве руское пришол, же епископов и писма их не єпископове, але священницы екзаменуют: тыє оных и декретуют, — зачим и на зложеніе епископов готуют. Кгдым на их поданныє мнЂ кондицій позволити не хотЂл, в церкви Печерской на утрени празнечной такій галас на меня учинили, же обавяючи ся 1 тумулту от люду простого, мусилем на их позволити. Не своєй души там положити при правдЂ божой пощадЂвши, але бЂдЂ, которая за тым наступити на нас мЂла нашолем, отдаючи Господу Богу, же он сам тое злоє часу своєго усмирит и в чувство им прійти зъдарит.

А за тым маючи мене по воли, шъкрипт мой прокляли без жадного в нем доброє люб злоє речи означення. Если выкляли тыє блуды и ереси, з новых наших богословов през мене в них означоныє, добро ся стало, — бо през то на них тоя рефутація церковною наукою быти єсть освЂдчона. Єсли кляли тоє, тады Зызанієв наших блуды и єреси вЂри нашой догматами вЂры быти суть зоставлены А если наконец кляли обоє, повинни были своє третоє: тих вЂры догмат вызнане оголосити и межи народ пустити, абысьте 2 юж болш в дни наши як в темной ночи не слиповали.