1 Про це в томі IV "Історії України", с. 82 і далі.
Все це приводить міщанство до неможливого стану: протягом XVII (і потім XVIII) віку воно цілком занепадає і економічно, і культурно, цілком не спромогаючись витримувати конкуренцію єврейських ремісників і торговців, що їх починають з фіскальних мотивів підтримувати старости й державці як людність цілком безправну і більш придатну для безмежної й безоглядної експлуатації, ніж міщанство польське й українське, яке мало тенденцію до якихось правних гарантій. А в цім загальнім занепаді спеціальним обмеженням і натискам підпадав елемент український, і в конкуренції з католиками й євреями падав усе нижче. Навіть рівного уділу в цім загальнім упадку ніяк не могли вони добитися, а зіставалися на становищі "найменше сприятливім". Попавши в тісні лещата шляхетського й старостинського утиску, повноправне католицьке міщанство з тим більшою уїдливістю користалося з своїх привілегій супроти "схизматиків", відбиваючи покликами на стару практику й старі привілеї всі їх домагання рівноправності, Вся війна за рівноправність, зведена "Руською вулицею" в XVII в., кінець кінцем скінчилася нічим.
Ті сили, котрі вона пробувала використовувати або ними кермувати в інтересах національної самоохорони чи то свого скріплення, занепали або одійшли під цю гостру хвилю. На Волощині йшли усобиці, польський уряд положив там свою руку. Московська Смута на довгий час позбавила православних України й Білорусі всяких надій на поміч з цієї сторони. Змалів протестантський світ Литви й Польщі, що вважав своїм обов’язком підтримувати православних проти уряду й клерикальної партії, і не стало зв’язків з ним з того часу, як перевелися православні останки магнатські; з ними тримали зв’язок магнати протестантські. Один за другим йшли до могили або до католицького костелу ці можні православні патрони міщанства. І дійсно, в 1609 — 1610 рр., коли уряд з Потієм занявся погромом Віленської Русі, коли вони забирали від українських православних їх славну твердиню — Перемиське владицтво, а заразом, сфальшувавши соймову конституцію 1609 року, віддавали всі релігійні процеси так званому мішаному судові, що стояв по стороні католиків і уніатів і рішав насліпо всі справи на їх користь, — не було навіть кому піднести голос за ці кривди, за цей розгром православної церкви і православного міщанства. Православні зіставались без ієрархії: одинокий владика, який їм зіставався, львівський єпископ Єремія Тисаровський, завдячував своє становище кривоприсязі (згодився прийняти унію і тільки тим чином дістав королівське потвердження, а потім своєї присяги не додержав) — і, очевидно, в таких умовах не було сливе ніякої надії утримати православну ієрархію при королівськім праві надавання. Весь план церковної направи і культурно-національного відродження "Річи Посполитої Народу Руського", так своєрідно скомбінований з елементів реформаційного народноправства і канонічного клерикалізму царгородського патріархату, був підкопаний в своїх основах. Провідникам відродження треба було переходити на революційну дорогу — без’єпископальної і безпатрональної пресвітеріанської церкви, котрої ідеї, як ми бачили під гарячу хвилю, прохоплювалися в писаннях цих років (навіть у Вишенського), або схилити голову перед волею правительства, прийняти унію і королівську ієрархію. "Лож конь во спасеніє" 1,
1 Цю фразу псалма, яка значить, що "кінь не запевнює спасення", православні духовні півжартом-півсерйозно толкували буквально, що брехня може стати "конем спасення", може бути способом рятунку (православний варіант ієзуїтського: мета оправдує способи).
пущений Тисаровським, на хвилю вивіз "Руську вулицю" з цього зазубня: вона дістала єпископа, який готовий був жити в згоді з братством і підтримувати православну традицію; але це був припадковий щасливий випадок, відрочення критичного моменту на якийсь час, але з
грізною перспективою цієї кризи треба було в повній мірі рахуватись1.
1 Нестримне бажання за всяку ціну позбутися "мучительства балабанського" — навіть після того, як Гедеон Балабан покорився і замирився з братчиками (в 1602 р.) — довело Львівське братство до дуже рискованого і з сгановища інтересів руської церкви небезпечного і нетактовного кроку — воно відкинуло наступство по Гедеоні його братанича Ісайї Балабана, архімандрита унівського, людини зовсім певної з православного погляду, навіть заслуженої, а до того наділеної й королівським привілеєм на наступство по Гедеоні ще з часів, коли Гедеон як учасник уніонної акції тішився ласкою короля (1595 р.). Допустивши Ісайю до наступства, можна було бути певним, що львівське владицтво буде обсаджене православним владикою, що буде признаний урядом і зможе перед ним постояти в справах церковних і народних. Але братство завзялось позбутися Балабанів і, укладаючи з Гедеоном свою угоду 1602 р., добилось від нього декларації, що він полишає вибір наступника церкві, не претендуючи на ніякі наступства "по крови албо ведлуг повинноватства", і коли Гедеон помер (на поч. 1607 р.), а Ісайя, що за останніх років його життя фактично правив єпархією, захотів перебрати на себе львівську кафедру, братство рішуче спротивилось і зажадало всенародного вибору, хоч це було дуже рисковано з становища церковних і народних інтересів. Даремно сам Константин Острозький як православний сенатор і патріарший екзарх всякими способами намовляв братчиків як "зичливий приятель і брат", аби вони не давали "причини потіхи і сміху з себе противникам своїм" і своєю "легкістю" не викликали небезпеки "заведенья тоЂ столицы в отступленіє" (Акты Зап. Рос., IV ч., 170). Братчики і місцеве духовенство завзялось не приймати Балабана, і місцева шляхта пішла з ними. Правда. Ісайя Балабан необережно показав дідичні "качества", заходившися по смерті свого стрия силоміць перебирати маєтки і майно владицтва, всупереч волі і бажанням клиросу (проти цього клирос заніс зараз же судовий протест у березні т. р.). Але все-таки дуже небезпечно було уневажнити його привілей на владицтво, бо це зараз викликало і відновлення старих претензій львівського латинського арцибіскупа на обсаджування львівського владицтва, і претензій київського митрополита (а ним був страшний Потій!) на львівське владицтво як свій вікаріат! Якби не розв’язала цього вузла кривоприсяга Тисаровського. Правильно оцінюючи всі ці наслідки, король, відступаючи від свого принципу, признав право рекомендації кандидата православній шляхті і духовенству, тому що відсунення Балабана давало можливість поставити цьому кандидатові умовою — прийняти унію. Така умова й була поставлена шляхтичу Тисаровському, котрого вибрали на кафедру "люде релЂи грецкоЂ и духовенство клерошане рускіє львовскіє", і нунцій Торрес категорично твердить, що Тисаровський присяг бути уніатом; очевидно, що тільки під такою умовою він міг дійсно одержати згоду короля і арцибіскупа на це владицтво. Трудно навіть обрахувати, до яких наслідків прийшло б, коли Тисаровський цю присягу виконав і тримався унії — як то передбачав у своєму листі Острозький. Братству прийшлось би або йти за ним на унію, або організувати пресвітеріанську без’єпископальну церкву під безпосереднім протекторатом царгородського патріарха. Останнє було б дуже інтересним етапом у розвою церковних відносин і ідеології, але кривоприсяга Тисаровського звільнила братчиків від цього рискованого й тяжкого експерименту, особливо тяжкого в тих обставинах, де їм приходилося шукати королівської оборони против утисків з боку свого католицького магістрату.
Тяжке тодішнє становище української львівської громади досить яскраво малює її "лямент до короля", написаний для братських послів, висланих на варшавський сойм на початку 1609 р.:
"Лямент албо мова до короля єго милости.
Наяснейший милостивый кр[олю]! Чтырей народов в самом мурЂ мЂста Лвова сут фундованы, которыє и тераз по-мешканя свои, так теж костелы, церкви, и навет божницЂ свои жидове мают, то ест напрод старожитный натуралный народ наш Руский мает свое вЂчум и церков набоженства своего во ЛвовЂ.
