Звертаю особливу увагу на лист А. Мужилівського, де він цілком виразно заявляє, що готов бути зрадником перед королем і Річпосполитою на користь московського царя як носія православних інтересів. Це заповів йому покійний митр. Борецький. Така була орієнтація цього покоління.

Московська інтервенція на базі релігійних інтересів весь час висіла в повітрі, як я це нагадав вище; вона не переставала бути цілком реальною можливістю, з котрою треба було рахуватись при всіх ситуаціях.

Це все не перестає підтримувати в київськім церковнім і літературнім осередку свідомість своєї позиції на межі двох світів, двох цивілізацій, двох політичних систем — між західною і східною, польсько-латинською і московською. Це вносить певне роздвоєння не тільки в політичну орієнтацію, але і в культурну. Треба було рахуватися з вимогами обох таборів, запобігати ласки і цих і тих, давати щось на обидві сторони. З формального погляду це виявляється паралельно в розвою літератури писаної і друкованої польською мовою, для читачів польської культури, противників і союзників, з другої сторони — в культивуванні церковнослов’янщини в київських писаннях і виданнях, з огляду на світ московський. Я вже це підносив не раз і ще раз підчеркую тут, з приводу цих суплік на московські адреси, що лишились одною з яскравих ілюстрацій цієї "творчості на експорт", приладжуючись до двох чужих світів, до двох чужих культур.

Ясна річ, що це не відбивалось сприятливо на розвою творчості для себе; це треба пам’ятати, оцінюючи київські досягнення і взагалі аналізуючи культурну політику київських кругів цієї доби і констатуючи її слабі сторони, які мстилися потім на дальшому розвитку української культури; ми не повинні забувати незвичайно трудних обставин київського життя, що в значній мірі виправдують хиби і помилки київського гуртка. Не маючи власної соціальноекономічної бази, він весь час почував себе змушеним маневрувати і маневрував, розуміється, часто не влучно.

План релігійного компромісу. Писання Саковича і Смотрицького.

Полеміка, викликана опортуністичними ухилами ієрархії, має чималу культурно-історичну вагу. Але вона велась майже виключно польською мовою і з літературного становища здебільшого не має великого інтересу; тому її мало студійовано; нам треба приглянутись до неї уважніше, але й ми спинимося тільки на деяких її моментах, поскільки в ній брали участь взагалі представники сучасної літератури і їх виступи характеризують різні течії в сучасній ідеології й культурнім житті. Та дещо в них має й літературну вартість.

Початок дав звісний нам як київський ректор Касіян Сакович. Очевидно, це ректорство його не вдоволяло, а київські круги не давали йому ніякої промоції чи то з огляду на його нечисту минувшину, чи на поведінку його в Києві. Було обопільне невдоволення, і коли Смотрицький, приїхавши зимою 1624 — 5 р. до Києва, замешкав у Братськім монастирі перед своїм виїздом на Схід, Сакович, видко, зчаста сходився з ним, балакали на тему різних дефектів в православній церкві і способів вийти з ситуації, яка не вдоволяла їх обох. Про це рік пізніш похвалився Сакович у своїм виданню "Дезидероза", випущенім в Кракові, вже по переході на унію. Кинувши Київ скоро після виїзду Смотрицького на Схід, Сакович перейшов, як уже знаємо, на посаду проповідника при Братській церкві в Любліні, а кілька місяців потім, знайшовши протектора в особі кн. Олександра Заславського і діставши від нього обіцянку дубенської архімандрії, коли перейде на унію, вчинив волю князя і став студіювати богословіє у люблінських домініканів. Відти переїхав до Кракова і тут літом 1625 р. випустив польський текст "Дезидероза" — моралістичного трактату, переложеного з латинського ще в XVI в., і до нього додав передмову, де виясняв мотиви свого переходу на унію, а при тім доволі ясно натякав "на побожні мислі" "в такім же напрямі" — "заспокоєння нашої релігії" Мелетія Смотрицького. Посилався на свої стрічі з ним у Київськім братстві, нібито на те, щоб його авторитетом скріпити високі прикмети цього трактату, "Дезидероза", що, мовляв, і в руському перекладі читається за трапезою по монастирях, як то було під час, коли Смотрицький мешкав у Київському братстві. А з того всього виходив недвозначний натяк, що й Смотрицький такого духу, як Сакович; і він також не може далі зносити роздвоєння руської церкви і православних непорядків, шукає способів полагодити це роздвоєння і з тим "поїхав туди, звідки може вийти полагодження таких справ", себто до патріархів по згоду. Сакович бажає йому від Бога успіху в його замислах.

Одним з мотивів, що погнали його самого з православної церкви, Сакович вказує її народовластя, що так ображало вже перших владиків-уніатів: "руська церква правиться противно природі: в ній не клір править народом, а нарід кліром. Бувши в Люблінськім братстві, надививсь, як які-небудь хлопи — квасники або коршмарі — видають попові ризи, посуд, хрести, Євангелія і самі заносять їх до олтаря, беручи до своїх нечистих рук такі речі, що на них вони ледво гідні дивитись. А коли я їм завважав це, не тільки не бачив з їх боку, щоб вони то поправили, а накликав на себе їх гнів. Дивна річ — довіряють вони духовним своє сумління, а посуду, хрестів, Євангелій не можуть довірити!"

Розуміється, братчики могли на це цілком резонно відповісти, що сумління, йому повіреного, піп не зможе ні продати, ні заставити орендареві в коршмі, а з церковним Посудом це траплялось занадто часто. Але духовенство, особливо вищі його верстви, такі обмеження від громади і братств зносили нерадо. Нижче побачимо такі самі міркування Смотрицького, що в православній церкві "за карою божою, все рішають світські люди", а духовенство тільки для форми, і нема сумніву, що це були настрої серед вищої української ієрархії загальні. Отже, коли на початку 1626 р. стало відомо, що Смотрицький з подорожі до патріархів привіз грамоту на скасування ставропігіальних прав братств та піддання їх єпископській юрисдикції, і цей факт зійшовся з отими уніатськими наріканнями Саковича на незносну залежність православного духовенства від братств та з його компліментами Смотрицькому за спасенні заміри заспокоєння схизми, то це дало зовсім недвозначне освітлення місії Смотрицького до патріархів. А з ним кинуло підозріле світло на церковну політику православної ієрархії взагалі, бо цілком ясно було, що Смотрицький робив свої представлення патріархам за волею і згодою інших ієрархів.

Пізніший православний памфлет, вигороджуючи влади ків, писав, що "апостат Смотрицький, зфальшувавши собі листи від всієї Русі, від імені всієї Русі — духовних і світських, поїхав до Єрусалима і патріархів, а там, легко здуривши всіх патріархів, сфабрикував від них листи до Русі і одержав їх підписи на ті листи в тому напрямі, щоб від того часу не було ніяких апеляцій до константинопольського патріарха з нашої Русі, а справи були реферовані ним — екзархом і намісником патріаршим. Тим він думав відвести Русь від послушенства константинопольському патріархові і потайки впровадити ганебну унію — все то для фальшивої слави: щоб то пізніші віки йому, а не комунебудь іншому признали, — як тому, що спалив храм Діани в Ефесі" 1.

1 "Indicium albo pokazanie cerkwie prawdziwey" передр. в Архіві ЮЗР, І, VIII, с. 794.

Це було пізніше толковання. Так говорилось і писалось, коли безпосередні учасники зійшли зі світу і можна було собі комбінувати сміліш. Ближчий подіям Мужилівський в своєму "Антидоті" не виходить поза загальніші натяки, що, мовляв, Смотрицький робив свою подорож зовсім не з ідеальних мотивів — тільки здійснити їх йому не пощастило (див. нижче). На початку 1625 року, перед поворотом Смотрицького з Сходу, митрополит Іов, не передбачаючи, як будуть прийняті в українськім громадянстві наслідки цієї подорожі, в добрій вірі, без всяких застережень підписувався під його місією. Повідомляючи віл енських братчиків про відомості, отримані від Смотрицького з минулого серпня, митрополит переказував їм у виразах, повних незвичайного пошановання для Смотрицького, приємну вість, що він "справив ведлуг потребы церкви нашоє" у царгородського патріарха — очевидно, розуміючи ті справи, які було йому доручено піднести перед патріархом. І з поворотом Смотрицького ніхто не поспішив одректись від привезених ним патріарших грамот, що касували ставропігіальні права братств і піддавали їх під власть єпархіальних владик. Навпаки, коли між православним громадянством пішли неприхильні балачки про привезені від патріархів грамоти і недобрі заміри не тільки самого Смотрицького, але й інших владиків разом з митрополитом, і з’явилось чиєсь "ущипливоє писання", яке викривало тайні наміри владиків, Борецький рішучо взяв в свою оборону і солідарність Смотрицького як "мужа всякого порока волного", і його останні заходи як "вЂрную працу". Так що, очевидно, місія Смотрицького, як то він потім твердив, справді була ділом не його самого, а цілого київського гуртка, до котрого належав Борецький і чимало інших, котрих Смотрицький не вважав потрібним відкривати, до самої своєї смерті не вважаючи за програне підняте ним діло — порозуміння руської церкви з урядом і католицькими колами.