Удень, коли його не було вдома, вона тепер рідко вмикала телевізор. З вимкнутим телевізором легше було прислухатися до холодильника та неголосних порипувань і кректань їхнього старого ярмутського будинку, що зручніше собі вмощувався перед настанням чергової мейнської зими. Так було легше думати. Легше сприймати правду: він почне цим займатися знову. Він триматиметься, скільки витримає, але рано чи пізно Беде переможе. Він не посилатиме ідентифікаційні документи наступної жінки до поліції, гадаючи, що цього вистачить, аби надурити її, проте навряд чи переймаючись, якщо вона помітить зміни в його манері поведінки. Тому що, — вважатиме він, — вона тепер замішана у цю справу. Вона буде змушена визнати, що все знала. Копи це витягнуть з неї, навіть якщо вона намагатиметься приховати свою поінформованість.

Донні зателефонував з Огайо. Їхній бізнес ішов угору; вони отримали замовлення від клієнта, чия офісна продукція може вийти на загальнонаціональний ринок. Дарсі вигукнула «ура» (і Боб також, радо визнавши, що був неправий щодо шансів Донні вибитися в люди в такому молодому віці). І їм дзвонила Петра, щоб повідомити, що орієнтовно вони погодилися на блакитних сукнях для дружок, розкльошених, до колін, а до них шифонові шалики, і що на це скаже Дарсі, чи таке годиться, чи це матиме дещо дитячий вигляд? Дарсі сказала, що, на її думку, це виглядатиме дуже гарно, а далі обидві захопилися обговоренням взуття — блакитні туфельки з підборами три чверті дюйма будуть якраз те, що треба. Захворіла мати Дарсі в Бока Гранде[297], виглядало на те, що їй доведеться лягати до лікарні, але потім їй призначили якісь нові ліки і вона одужала. Сонце сходило і сонце заходило. Зникли з вітрин крамниць паперові гарбузи, натомість з’явилися паперові індики[298]. А потім надійшла черга різдвяних прикрас. Перший снігопад, точно за графіком.

Удома, після того як її чоловік, взявши свій кейс, вирушли на роботу, Дарсі переходила з кімнати в кімнату, зупиняючись, щоб зазирнути в різноманітні дзеркала. Часто доволі надовго. Питаючись у жінки у тому, іншому, світі, що їй робити.

Дедалі яснішою відповіддю здавалася та, що нічого їй тут не вдіяти.

Одного не по сезону теплого дня за два тижні до Різдва Боб повернувся рано після полудня і зайшов у дім, гукаючи її на ім’я. Дарсі була нагорі, читала книгу. Пожбуривши її на нічний столик (поряд з ручним люстерком, котре тепер постійно там жило), вона кинулася до сходів. Перша її думка була (суміш жаху з полегшенням), що все врешті скінчилося. Його викрили. Його заберуть, а потім повернуться, щоби поставити їй два старих, як світ, запитання: що вона знала і коли вона про це взнала? Фургони новинних каналів стоятимуть уздовж усієї вулиці. Молоді чоловіки й жінки з гарними зачісками вестимуть прямі репортажі з-перед її будинку.

От тільки в голосі його не було переляку: вона здогадалася про це ще раніше, ніж він досяг підніжжя сходів і задер до неї обличчя. Воно було схвильованим. Схоже, воно навіть сяяло звитягою.

— Боббі? Що...

— Ти не повіриш!

Пальто розхристане, лице геть усе розчервоніле разом із залисинами, а ті залишки волосся, які ще збереглися, стирчать на всі боки. Враження було таке, ніби всю дорогу додому він мчав у машині з повідкриваними навстіж вікнами. Зважаючи на по-справжньому весняну погоду, Дарсі подумала, що так воно, мабуть, і було.

Вона насторожено зійшла вниз сходами і зупинилася на останній приступці, опинившись таким чином з ним буквально віч-на-віч.

— Розказуй.

— Просто неймовірно пощастило! Справді! Якщо мені й був потрібен якийсь знак, що я знову на правильному шляху — обоє ми на правильному шляху, — то маємо, ось він! — Він простягнув до неї руки. Стиснуті в кулаки кісточками вгору. Очі в нього горіли. Він мало не пританцьовував. — У якій руці? Вибирай.

— Боббі, мені не хочеться гратися в іг...

— Вибирай!

Вона показала на його праву руку, аби лише з цим покінчити. Він розсміявся.

— Ти читаєш мої думки... але ж ти завжди це вміла, завжди їх читала, авжеж, безсумнівно?

Він обернув кулак пальцями вгору й розкрив долоню. Там лежала єдина монетка, реверсом догори, і тому вона зразу побачила, що це пшеничний пенні. Аж ніяк не новий, бувалий у багатьох руках, але все одно ще в чудовому стані. Якщо на профілі Лінкольна з лицьового боку нема подряпин, подумала вона, її стан можна вважати за F або VF[299]. Дарсі простягнула руку, хотіла було взяти монетку, але завагалася. Він кивнув, підохочуючи. Вона перевернула монетку, вже знаючи, що зараз побачить. Нічим іншим неможливо було пояснити таке його збудження. Там виявилося саме те, на що вона очікувала: цент 1955 року з подвоєним зображенням. Або, як кажуть нумізмати, з-під «подвійного штампу»[300].

— Святий Боже, Боббі! Звідки?.. Ти це купив? — «подвійний» цент п’ятдесят п’ятого року, який не був в обігу, не так давно було продано на аукціоні в Маямі більш ніж за вісім тисяч доларів, це найсвіжіший рекорд. Цент Боба не був аж так надто збереженим, проте жоден з торговців монетами, у котрого в голові є бодай половина мозку, не випустив би його з рук менш як за чотири тисячі.

— Господи, та ні ж! Колеги запросили мене на ланч у тому тайському закладі, ну знаєш, «Східні обітниці», і я вже майже погодився, але мав збіса ще так багато роботи з фінансовими документами тих чортових «Перспективних партнерів» — ну, той приватний банк, ти пам’ятаєш, я тобі ще про них розповідав? — тож я дав Моніці десять баксів і попрохав купити мені сендвіч і фрутопію у «Сабвеї»[301]. Вона все це принесла, і решта теж лежала в тім пакеті. Я витряс той дріб’язок... а там, серед інших монет, і цей пенні!

Він вихопив монету в неї і задер руку над головою, з реготом дивлячись на неї. Вона розсміялася разом з ним, а тоді подумала (як часто робила це останнім часом): «ВІН ЗОВСІМ НЕ “СТРАЖДАВ”».

— Хіба це не чудесно, серденько?

— Так, — погодилася вона. — Я рада за тебе.

І, яким би це не здавалося дивним (можливо, це було збоченням), вона дійсно раділа. За минулі роки він кілька разів був посередником у продажі подібних монет, але жодної не міг дозволити придбати собі, проте купити й випадково натрапити — це зовсім не те саме. Він навіть якось був сказав, що забороняє їй дарувати йому такий цент на Різдво чи на день народження. Велика випадкова знахідка — найрадісніший момент для будь-якого колекціонера, сказав він колись, ще під час їхньої першої справжньої розмови, і от тепер він отримав те, що шукав усе життя, просіюючи собі крізь пальці жмені дріб’язку. Мрія його серця оприявнилася, випавши з паперового пакета разом із «шинкою з індика».

Він ухопив її в обійми. Вона обняла його навзаєм, а потім делікатно відштовхнула.

— Що ти збираєшся робити з цією монетою, Боббі? Запечатати у прозорий куб?

Це вона його так піддражнювала, і він це розумів. Зробив пальцями «пістолет» і стрелив їй у голову. І це було нормально, бо коли тобі стріляють у голову з «пальцевого» пістолета, ти не «страждаєш».

Не перестаючи до нього усміхатися, тепер вона знову побачила (після тієї короткої, любовної інтерлюдії), хто він є насправді: Потойбічний Чоловік. Ґоллум[302] зі своєю коштовністю.

— Є кращий хід. Я сфотографую цей пенні, повішаю фото на стіні, а потім покладу його до нашого банківського сейфа. Як на твою думку, це F чи VF?

Вона знову покрутила перед очима монету, а потім поглянула на нього з повною каяття усмішкою.

— Мені дуже хотілося б сказати, що VF, проте...

— Йо, я розумію, розумію... та для мене це не так вже й важливо. Дарованому коневі зубів не лічать, хоча важко утриматися. Але ж стан кращий за VG, правильно? Вискажи свою чесну думку, Дарсі.