— Ой, Боже мій, — промовила Тесс, і вітер відкинув кудись геть її слова. — Ох, Боже мій правий, що ж я наробила?

— Ти вбила мене, Тесс, — сказав їй із землі чоловік... і в цих словах таки був сенс, зважаючи на дірку в його голові, та іншу, у нього в горлі. — Ти приїхала і вбила Великого Водія, як і збиралася.

Вся сила залишила її м’язи. Вона опустилась біля нього навколішки. Згори, з розбурханих небес, сяяв місяць.

— Ця каблучка, — прошепотіла вона. — Цей картуз. Цей пікап.

— Він одягає картуза й каблучку, вибираючись на полювання, — сказав Великий Водій. — І їде цим пікапом. Коли він на полюванні, тоді я в рейсі, на трасі, у тягачі, в «Червоному яструбі», і якщо хтось його бачить — особливо, коли він не стоїть, а десь розсівся, — той гадає, що бачить мене.

— Навіщо він так робить? — запитала Тесс у мертвого чоловіка. — Ти ж його брат.

— Тому що він скажений, — терпляче пояснив Великий Водій.

— І тому, що це ставало йому в пригоді раніше, — сказала Дорін Маркіз. — Коли вони були юними і Лестер мав клопоти з поліцією. Питання в тім, чи Роско Стжельке скоїв самогубство через той, найперший клопіт, чи Рамона примусила старшого брата Ела взяти вину на себе. А може, Роско збирався виказати все начистоту, а Рамона його вбила. Зробила так, щоб це виглядало самогубством. Як воно там було, Еле?

Проте щодо цього Ел тримав мовчанку. Мертву мовчанку, фактично.

— Ось я тобі розкажу, як я це бачу, — почала Дорін у місячному сяйві. — Я гадаю, Рамона розуміла, що якщо твій братик опиниться в кімнаті для допитів з бодай навіть наполовину кебетним полісменом, він може зізнатися про щось набагато гірше за лапання якоїсь дівчини в шкільному автобусі або зазирання до машин на тій просіці, куди вчащають місцеві коханці, чи хтозна в якому іншому десятицентовому правопорушенні його тоді звинувачували. Я гадаю, вона вмовила тебе взяти на себе вину, а чоловіка свого вона вмовила вдавати з себе німого. Або застрахала його до відповідного стану, що більш схоже на правду. Отже, чи через те, що поліція чомусь не попросила дівчину взяти участі у справжньому процесі впізнання, чи тому, що дівчина не наполягала на своїх звинуваченнях, обом вдалося вийти з цього сухими.

Ел не промовив нічого.

Тесс подумала: «Я стою тут навколішках, балакаю уявними голосами. Я здуріла, я втратила розум».

Проте в глибині душі вона розуміла, що якраз намагається утримати свій розум при здоровому глузді. Єдиний спосіб цього досягти — це все зрозуміти, і та історія, котру вона оповіла голосом Дорін, була або істинною, або близькою до істинної. Засновувалася вона на припущеннях і хирлявій дедукції, але в цій версії був якийсь сенс. І вона пасувала до того, що сказала Рамона в свої останні хвилини.

«Ти, тупа пизда, ти сама не знаєш, що верзеш!»

І ще: «Ти не розумієш. Це помилка».

Авжеж, це помилка, нехай так. Усе, що вона робить цього вечора, обертається помилками.

«Ні, не все. Вона була в цьому замішана. Вона все знала».

— А ти знав? — спитала Тесс у вбитого нею чоловіка. Вона потягнулася до його передпліччя, але тут же відсмикнула свою руку. Він мусить бути ще теплим під рукавом. Все ще здаватись живим. — Так ти знав?

Він не відповів.

— Дозволь мені, — промовила Дорін. І тим своїм найделікатнішим голосом мені-розповідати-можна-геть-усе, який завжди пречудово діяв у книжках, ця літня леді спитала: — Як багато вам було відомо, містере Водій?

— Інколи я мав підозри, — сказав він. — Переважно я взагалі не думав про це. Я мусив керувати бізнесом.

— А ви коли-небудь про щось питалися у вашої матері?

— Мусив би, — відповів він, і Тесс здалося, що він скосив своє чудернацьки викривлене праве око. Але хіба хтось міг хощось розібрати напевне при цьому нелюдському місячному світлі? Хто-небудь міг бодай би щось тут сказати напевне?

— Коли зникли дівчата? Це тоді ви спитали?

На це Великий Водій не дав відповіді, ймовірно, тому, що голос у Дорін почав звучати, як у Фрітці. А також схоже на Тома-ТомТома, звісно.

— Але так і не знайшлося ніяких доказів, правда? — цього разу запитала сама Тесс.

Їй не дуже вірилося, що він озветься, але він відповів:

— Так. Ніяких доказів.

— А тобі й не потрібні були якісь докази, чи не так?

Без відповіді цього разу, тож Тесс підвелася і, похитуючись, пішла по заплямований відбілювачем коричневий картуз, котрий здуло за алею на галявину. Тільки-но вона його підібрала, як знову вимкнувся ліхтар. У будинку перестав гавкати собака. Це навело її на згадку про Шерлока Голмса і, стоячи там, серед вітру у місячнім світлі, вона почула свій голос, як воні видає найсумніше хихотіння з усіх, які лишень будь-коли виходили з людського горла. Вона зняла з себе свій картуз, засунула його до кишені куртки, а натомість нацупила собі на голову його картуз. Той був занадто великим для неї, тож вона зняла його і ще довгенько регулювала на ньому задню шлейку. Вона повернулася до вбитого нею чоловіка, котрий, на її розсуд, навряд чи був абсолютно невинним... але, либонь, занадто невинним, щоб заслужити на покарання, відміряне йому Відчайдушною Жінкою.

Вона поплескала собі по козирку коричневого картуза й запитала:

— Це той, у якому ти виїжджаєш у рейси? — сама розуміючи, що це не так.

Стжельке не відповів, але Дорін Маркіз, дуаєнна В’язального товариства, зробила це замість нього.

— Звичайно, ні. Коли сидиш за кермом «Червоного яструба», тоді маєш на голові і картуз із логотипом «Червоного яструба», правда ж, любий?

— Так, — відповів Стжельке.

— І каблучку ви також не одягаєте на роботу, чи не так?

— Так. Занадто вона кричуща в очах клієнтів. Річ не для бізнесу. А якщо хтось на якійсь мерзотній стоянці для ваговозів — хтось задуже п’яний або обдовбаний до безтямності — побачить її і вирішить, що камінь справжній? Ніхто не ризикне просто напасти на мене, занадто я великий і дужий — був принаймні таким до цього вечора, — але ж хтось міг би в мене і вистрелити. А я не заслуговую на те, щоб бути застреленим. Не заради фальшивої каблучки і не за ті жахливі речі, які, можливо, накоїв мій брат.

— І ви з вашим братом ніколи не кермували ваговозами компанії одночасно, чи не так, любесенький?

— Так. Коли він у рейсі, я працюю в офісі. Коли в рейсі я, він... ну... Я гадаю, ви самі знаєте, чим він займається, поки я у від’їзді.

— Ти мусив би про це доповісти куди слід! — крикнула Тесс. — Навіть якщо ти лише підозрював, ти мусив повідомити!

— Він боявся, — промовила Дорін своїм делікатним голосом. — Ви ж були налякані, так, дорогенький?

— Так, — сказав Ел. — Я боявся.

— Свого власного брата? — перепитала Тесс, чи то не вірячи, чи не бажаючи повірити. — Боявся свого меншого брата?

— Не його, — промовив Ел Стжельке. — Її.

Коли Тесс вже сіла до своєї машини і завела двигун, озвався Том.

— Ти ніяк не могла знати наперед, Тесс. А все трапилося так швидко.

Це правда, саме так і було, але ця правда ігнорувала той центральний факт, що вже вимальовувався: вирушивши, немов якась непримирима кіногероїня, на покарання свого ґвалтівника, вона тим самим запроторила себе до пекла.

Тесс приставила револьвер собі до скроні, але потім знову його опустила. Не могла вона цього зробити, не тепер. Вона ще мала зобов’язання щодо тих жінок у трубі, а також щодо будь-якої іншої жінки, котра може до них приєднатися, якщо Лестер Стжельке втече. А після того, що вона накоїла тут, зараз ще важливіше, ніж будь-коли, щоб він не зміг нікуди втекти.

Їй треба було ще деінде заїхати. Але не на своєму «Експідішені».

Під’їзна алея до номера 101 по Тауншип-роуд була недовгою і не замощеною. Усього лише пара колій між чагарями, котрі росли так близько, що дряпали борти синього «Ф-150», поки вона вела його до маленького подвір’я. Тут уже й не пахло акуратністю, цей дім був старою, покривленою, якоюсь цвинтарною будівлею, від вигляду якої морозом бралася шкіра, ніби її перенесли сюди прямо з «Техаської різанини бензопилою»[171]. Як же подеколи життя вміє імітувати мистецтво.