Чоловіча допитливість, саме так і ніяк інакше. Мабуть, він побачив цей журнал десь на газетній ятці (проте, як не намагалася Дарсі уявити собі ятку, де б виставили таку обкладинку, мозок відмовлявся їй у цьому допомагати) і він його заінтригував. А може, він вичепив його з кошика на сміття в якійсь цілодобовій крамничці. Привіз додому, погортав тут, у гаражі, вжахнувся, як оце щойно вона (кров на моделі з обкладинки безперечно фальшива, але її болісна гримаса здавалася аж занадто реалістичною), а тоді й засунув його у стос каталогів, призначених до контейнеру утильсировини, щоби цей журнал випадково не потрапив їй на очі, не спровокував йому від неї прочуханки. Саме так, і ніяк інакше, єдиний екземпляр. Завдай вона собі клопоту передивитися решту цих каталогів, нічого подібного більше тут не знайдеться. Може, кілька «Пентхаузів» чи якихось журнальчиків із дівчатами в білизні — вона знала, що більшість чоловіків полюбляють шовк з мереживом, і Боб не був винятком щодо цього, — але зблизька нічого більше подібного за жанром до «Бондажних курв».

Вона знову подивилася на обкладинку і цього разу помітила дивну річ: там не було ціни. І штрих-коду також не було. Вона поглянула на задню сторінку обкладинки, загадуючись, скільки ж це може коштувати такий журнал, і аж здригнулася, побачивши там новий сюжет: гола блондинка, прив’язана ременями до сталевого, схожого на операційний, стола. Утім, втішало хоча б те, що в цієї фотомоделі вираз жаху на обличчі був таким же реальним, як тридоларова банкнота. А той бідний чолов’яга, що стояв над нею з чимось схожим на ніж «Кандзі»[264] в руці, був доволі смішним на вигляд у своїй безрукавці й шкіряних трусах — схожий більше на якогось бухгалтера, аніж на того, хто ось-ось почне чикрижити бондажну курву du jour[265].

«А Боб же бухгалтер», — нагадав їй власний розум.

Що це за дурна думка вигулькнула з надто обширної Зони Глупства її розуму? Вона запхнула її назад, точно як щойно була запхала винятково неприємний журнальчик до купи каталогів, після того як пересвідчилася, що на задній сторінці його обкладинки також не зазначено ані ціни, ні штрих-коду. А вже коли засовувала картонну коробку під верстат — вона передумала відносити всі ці каталоги назад до будинку, — їй раптом стала зрозумілою і відповідь на таємниче питання, чому там нема ні ціни, ні коду. Це те видання, що їх продають у пластикових упаковках, щоб не було видно тих гидотних зображень. Ціну й код ставлять на самій упаковці, ну, звичайно ж, саме так, хіба може бути інакше? Він мусив би десь купити цей чортів журнал, якщо припустимо, що не виловлював його з якогось смітника.

«Можливо, він купив його через інтернет. Там мусять бути сайти, що спеціалізуються на такого роду речах. Не кажучи вже про пропозиції молодих жінок, котрі наряджаються так, щоб виглядати дванадцятирічними».

— Покинь про це думати, — мовила вона, різко мотнувши головою. Все, справу закрито, це вже неактуально, дискусії припиняються. Якщо вона заговорить про це, коли Боб сьогодні телефонуватиме або коли він уже повернеться додому, це лише призведе до дратівливої захисної реакції з його боку. Либонь, називатиме її сексуально наївною, що, як вона гадала, дійсно збігається з істиною, звинувачуватиме її у гіперболізованій реакції, якої вона собі постановила уникнути. Натомість вона настановляла себе: «Погойдуйся з цим, бейбі». Шлюб — це немов дім у безперервному процесі добудовування, кожного року бачиш, як до нього додаються нові кімнатки. Перший рік шлюбу — це хатинка; а через двадцять сім років — це вже велетенський, розложистий маєток. У ньому мусять бути всілякі завулки та комірчини, більшість з них запорошені, забуті, в деяких з них зберігаються якісь неприємні рештки, котрі тобі якнайменше хотілося б знаходити. Але ж ця знахідка — непотріб. Такі реліквії треба або викидати, або жертвувати до «Гудвілл»[266].

Ця думка (в якій вчувалася довершеність) так їй сподобалася, що вона навіть промовила вголос: «Непотріб». І на доказ цього завдала картонній коробці потужного поштовху обома руками, запроторивши її аж під дальню стіну.

Почулося глухе «грюк». Що воно там таке?

«І знати цього не бажаю», — запевнила вона себе, майже цілком певна, що ця думка надійшла вже не з Зони Глупства, а з ділянки мудрості. Темнувато там було, під верстатом, а крім того, там ще могли ховатися й миші. Навіть у такому доглянутому гаражі, як цей, можуть завестися миші, особливо зважаючи на настання холодів, а налякана миша може й вкусити.

Дарсі випросталася, обтрусила собі халат на колінах і пішла з гаража. На півдорозі галереєю вона почула, як почав дзеленчати телефон.

Вона встигла дістатися кухні раніше, ніж увімкнувся автовідповідач, але зачекала. Якщо це Боб, нехай йому краще відповість робот. Їй не хотілося розмовляти з ним саме зараз. Він може щось дочути в її голосі. А так він подумає, що вона, можливо, відлучилася до крамнички в сусідньому кварталі або до «Відео Віллідж», і передзвонить знову за годину. Через годину, коли її враження від неприємної знахідки трохи вляжеться, вона себе опанує, от тоді вже вони матимуть приємну розмову.

Але телефонував не Боб, телефонував Донні.

— От невдача, а я так хотів погомоніти з вами, старі.

Вона взяла слухавку, прихилилася до кухонного столу й озвалася:

— То й погомонімо. Я оце щойно лише повернулася з гаража.

Донні аж вирував, переповнений новинами. Він тепер мешкав у Клівленді, в Огайо, і після двох років невдячної роботи на тій самій стартовій посаді у найбільшій у місті рекламній фірмі, вони разом з одним приятелем вирішили розпочати власну справу. Боб наполегливо його відраджував від цього кроку, переконуючи Донні в тому, що Донні з його партнером ніколи не отримають бізнес-кредиту, потрібного їм, щоби протриматися перший рік.

— Отямся, — промовив він, коли Дарсі передала йому тоді слухавку. Ще ранньої весни це відбувалося, коли останні грудочки снігу все ще чаїлися під деревами та кущами в них на задньому подвір’ї. — Донні, тобі вже двадцять чотири, і твоєму другові Кену стільки ж. Вам, парі телепнів, не отримати навіть страховок на ваші машини на випадок зіткнення, окрім примітивного полісу страхування цивільної відповідальності. Жоден банк не надасть вам сімдесяти тисяч доларів стартового кредиту, особливо коли вся економіка в такому стані, як зараз.

Але вони отримали кредит. А тепер ще й двох серйозних клієнтів, обидва з’явилися в той самий день. Одним із них стала фірма з продажу автомобілів, котра прагнула свіжих рішень для приваблення до себе тридцяти-з-чимось-річних покупців. Іншим клієнтом був саме той банк, котрий і видав фірмі «Андерсон & Хейворд» початковий бізнес-кредит. Дарсі аж зойкнула з радощів, і Донні також відгукнувся їй вереском. Вони протеревенили десь хвилин із двадцять. Один раз під час їхньої розмови прозвучало подвійне «біп» вхідного дзвінка.

— Бажаєш відповісти на вхідний? — запитав Донні.

— Ні, це просто твій батько телефонує. Він у Монпельє зараз, поїхав подивитися колекцію сталевих пенні. Він ще мені передзвонить до того, як лягти спати.

— Як він взагалі?

«Чудово, — подумала вона. — Розвиває в собі нові інтереси».

— На задніх лапах і нюхає повітря, — відповіла Дарсі вголос. Це була одна з найулюбленіших Бобових примовок, і Донні, вкотре почувши її, розреготався. Їй радісно було чути його сміх.

— А Петс?

— Сам їй подзвони, Доналде, і взнаєш.

— Подзвоню, подзвоню. Я повсякчас збираюся це зробити. А ти мені зараз хоча б коротенько про неї.

— У неї все чудово. Вся у своїх весільних планах.

— Ти так кажеш, ніби це трапиться вже наступного тижня, а не в червні.

— Донні, якщо ти не докладеш зусиль, аби навчитися розуміти жінок, сам ти ніколи не одружишся.