У 2009-му, через двадцять п’ять років після їхнього «згодні», що колись прозвучало в маленькій баптистській церкві, якої тепер вже не існувало (на тому місці, де вона була стояла, тепер лежала парковка), Донні з Петрою влаштували для них сюрпризну вечірку в «Березовому гаї» у Касл-В’ю. Присутніми були лише п’ятдесят гостей, шампанське (гарний сорт), стейки, чотириярусний торт. Ювіляри танцювали під пісню Кенні Логгінса «Попускаймося»[251], ту саму, під яку вони колись танцювали на своєму весіллі. Гості аплодували відривним па Боба, про котрі вона вже геть забула, поки оце не побачила їх знову, і ця його невимушена граційність відгукнулася в ній гострим болем. Та й ясна річ; він виростив собі черевце на додаток до дратівливої лисини (принаймні для нього самого дратівливої), проте все ще був напрочуд легконогим, як на бухгалтера.

Але все те було всього лиш формальною історією, темою для некрологів, а вони все ще залишались доволі молодими, щоб думати про таке. Такою історією ігнорувалися приватні дрібнички їхнього шлюбу і ті банальні дива, котрі, як вона вірила (сильно вірила), утверджували цінність їхнього партнерства. Той випадок, коли вона з’їла зіпсовану креветку і цілу ніч блювала, сидячи на краєчку ліжка з просяклим потом, прилиплим до шиї волоссям, і сльози котилися їй по палаючих щоках, а Боб сидів поряд з нею, терпляче тримав миску і відносив її до ванної, де виливав її й мив після кожного нападу — щоби від смороду її не нудило ще гірше, як він казав. Він прогрівав двигун машини о шостій ранку, щоби везти її уже до лікарні, коли та жахлива нудота врешті-решт почала відступати. Він зателефонував до «ББ&А» і збрехав, що захворів; він також відмінив поїздку на Білу ріку[252], щоб залишитися біля неї на той випадок, якщо її недуга повернеться.

Такі речі працюють в обидва боки: одного року подається печена гуска, іншого — гусак. Вона сиділа з ним поряд у почекальні шпиталю Св. Стівена — тоді був дев’яносто четвертий чи дев’яносто п’ятий рік, — дожидаючи результатів біопсії, після того як він намацав (миючись у душі) підозрілу пухлину в себе під лівою пахвою. Біопсія показала негативний результат, діагноз: запалення лімфатичного вузла. Пухлина протривала ще десь із місяць, а потім зникла сама.

Кинутий погляд крізь нещільно причинені двері туалетні, де він сидить на унітазі з розкритою в себе на колінах збіркою кросвордів. Запах одеколону на його щоках — це значило, що «Сабурбен» зникне з їхньої під’їзної алеї на день чи два. Його місце в ліжку буде порожнім одну або дві ночі, бо він мусить виправити чиїсь бухгалтерські справи в Нью-Гемпширі а6о у Вермонті («ББ&А» тепер мали клієнтів у всіх штатах на півночі Нової Англії). Інколи цей запах означав подорож, щоби поглянути на чиюсь колекцію монет на домашньому розпродажі, бо далебі не всі їхні нумізматичні операції з купівлі й продажу можна було здійснювати лише за допомого комп’ютера, це їм обом було зрозуміло. Його стара чорна валізка, та, з котрою він ніколи не міг розстатися, неважливої якою вона не була пошарпаною, в передпокої. Його капці біля ліжка, один завжди встромлений в інший. Склянка води на його кінці столу, з помаранчевого кольору пігулкою вітаміну поряд з нею, поверх свіжого числа «Колекційних монет & банкнот». Як він завжди приказував «Зовні більше місця, ніж усередині», відригнувши, та «Стережіться, газова атака!», коли пердів. Його пальто на першому гачку в передпокої. Відображення його зубної щітки в дзеркалі (він користується тією ж самою, що мав її, ще коли вони одружилися, гадала Дарсі, чи хіба що замінював її регулярно). Те, як він втирав собі губи серветкою після кожної другої-третьої виделки їжі. Акуратне складання туристичного знаряддя (завжди включно з запасним компасом) перед тим, як разом зі Стеном їм повести дев’ятирічних хлопчаків у похід по «Стежині Мертвяка» — небезпечний, лячний трек, що змушував їх пробиратися крізь чагарі позаду торгівельного центру «Золотий Гай», щоб повернутися до цивілізації біля «Салону вживаних автомобілів» Вайнберга. Вигляд його нігтів, завжди коротко підстрижених і чистих. Присмак жувальної гумки «Дентин» у його диханні, коли вони цілувалися. От з цих речей та ще з десятків тисяч інших і складалася таємна історія їхнього шлюбу.

Вона розуміла, що в нього мусить бути власна її історія, все таке, від цинамонового запаху помади «ЧепСтік»[253], якою вона мастила собі губи взимку, чи запаху її шампуню, коли він занурювався носом у волосся в неї на потилиці (такі занурення тепер були нечастими, але все одно траплялися), і до звуків її комп’ютера о другій годині ранку тими ночами, що траплялися двічі-тричі на місяць, коли з невідомих причин її зраджував сон.

Тепер уже минуло двадцять сім років, чи то — вона, забавляючись, порахувала, калькулятором на комп’ютері, скільки саме на сьогодні — дев’ять тисяч вісімсот п’ятдесят п’ять днів. Майже чверть мільйона годин і понад чотирнадцять мільйонів хвилин. Звичайно, якийсь час з цього періоду він був не поряд, від’їжджаючи десь по бізнесу, і сама вона мала деякі подорожі (найсумнішою з них було перебування з батьками у Міннеаполісі, після того, як її менша сестра Брендолін загинула в трагічному інциденті), але більшість часу вони були разом.

Чи знала вона про нього все? Звісно, ні. Не більше того «всього», що міг знати про неї він — як вона подеколи (здебільшого у дощові дні або ночами, коли її облягало безсоння) пожадливо їла, скажімо, «Масляні пальчики» або «Бейбі Руф»[254], кусаючи їх навіть тоді, коли їй цього уже не хотілося, навіть коли вже відчувала нудоту в шлунку. Або як вона вирішила, що новий поштар — доволі цікавий хлопець. Усього знати було неможливо, але вона гадала, що за двадцять сім років вони взнали одне про одного все найважливіше. У них був нормальний шлюб, такий, що належав до приблизно п’ятдесяти відсотків тих, які утримуються на довгій дистанції. Вона сприймала це з тою ж самою безсумнівністю, як і, йдучи вулицею, пам’ятала про те, що гравітація завжди утримуватиме її при землі.

До того вечора в гаражі.

Перестав працювати телевізійний пульт, і «пальчикових» батарейок «АА» не виявилося у кухонній шафці, що висіла ліворуч від мийки. Більші — «С» та «D» — там були, лежала навіть нерозпечатана упаковка «мізинкових» «ААА», але чортом довбаних «АА» катма. Тому вона вирішила піти в гараж, бо знала, що Боб тримає там свій основний запас «Duracell», і цього рішення їй вистачило, щоб змінити собі життя. Це було так, немов усі раптом разом злетіли в повітря, геть злетіли в повітря. Один паскудний крок у хибному напрямку — і ти вже підірвався.

Кухня з гаражем поєднувалася критою галереєю. Дарсі швидко нею пішла, запинаючи на собі домашній халат — два дні тому плин надзвичайно теплого бабиного літа урвався, і зараз було схоже більше на листопад, аніж на жовтень. Вітер скуб її за щиколотки. Певне, їй варто було б узути шкарпетки й одягти на себе якісь штани, але за хвилин якихось п’ять мусила розпочатися чергова серія «Двох з половиною чоловіків»[255], а клятий телевізор завис на Сі-Ен-Ен. Якби Боб був удома, вона попрохала б його перемкнути канал вручну — десь там були призначені для цього кнопки, либонь, позаду, де тільки чоловіки їх і можуть знайти, — а вже тоді послала б його по батарейки. Врешті-решт, гараж — це цілком його парафія. Вона заходила туди лише, щоб вивести свою машину, і то лише в погану погоду; частіше вона ставила її на прикінцевому майданчику під’їзної алеї. Але Боб наразі перебував у Монпельє[256], поїхав оцінити колекцію сталевих пенні часів Другої Світової війни, тож принаймні тимчасово у маєтку Андерсонів вона панувала одноосібно.