— Я не хочу вдаватися в деталі, — продовжив він. — Нема там про що чути такому серденьку, як ти, бодай тобі це подобається, бодай ні — а я знаю, що наразі ні, — ти залишаєшся моєю милою, моїм середеньком. Але ти мусиш знати, я з цим боровся. Сім років я це поборював, але ті ідеї — Браянові ідеї — не переставали зростати у мене в голові. Поки нарешті я собі не сказав: «Спробую один раз, просто щоби викинути це собі з голови. Викину його зі своєї голови. Якщо мене зловлять, то й зловлять — принаймні я перестану думати про це. Загадуватися цим. До чого подібним воно може відчуватися».

— Ти хочеш сказати мені, що це такий різновид чоловічої допитливості, — промовила вона глухо.

— О, так. Гадаю, саме так це можна назвати.

— Це як викурити косяк, щоб з’ясувати, заради чого стільки галасу.

Він здвигнув плечима, ніяково, по-хлопчачому.

— Типу того.

— Це не допитливість, Боббі. Це не косяк з марихуаною. Це позбавлення життя жінок.

Вона не побачила ні виразу вини, ні сорому, абсолютно жодного — він виглядав нездатним на ці почуття, здавалося, їх автоматичний вмикач давно перегорів, можливо, ще до його народження, — проте зараз він поглянув на неї похмуро, ображено. Погляд підлітка з серії «вам-мене-не-зрозуміти».

— Дарсі, вони були задаваки.

Їй хотілося пити, бодай склянку води, але вона боялася вставати, іти до ванної. Боялася, що він її зупинить, і що може трапитися потім? Що далі?

— Крім того, — продовжив він. — Я не вірив, що мене зловлять. Нізащо, якщо я буду обережним і діятиму за планом. Не за сяк-так зліпленим планом надроченого чотирнадцятирічного підлітка, розумієш, а за реалістичним планом. І я також усвідомив ще дещо. Я не міг робити цього самотужки. Навіть якби я не схибив через нервозність, то вже напевне через почуття вини. Бо я один з тих, гарних хлопців. Таким я себе бачив, і хочеш вір, хочеш ні, продовжую себе таким вважати. До того ж я маю докази, хіба ні? Гарний дім, гарна дружина, двійко гарних дітей, котрі вже виросли і розпочали власні життя. І я віддаю належне громаді. Саме тому я взявся за роботу міського скарбника, вже два роки працюю, безплатно. Саме тому я щороку з Вінні Ешлером організовую «криваву тягу»[290] на Гелловін.

«Ти би ще попрохав Марджорі Дувалл здати кров, — подумала Дарсі. — У неї була резус-позитивна друга група».

А тоді, дещо випинаючи груди — чоловік, що вгачує свій фінальний аргумент з безперечною впевненістю, — він заявив:

— Заради цього й «Вовчата». Ти була певна, що я покину ними займатися, коли Донні виріс і перейшов до бойскаутів, я знаю, саме так ти гадала. А я от не покинув. Бо робив це не лише для нього, ніколи не робив це лише заради нього. А заради нашої громади. Все, щоб віддавати людям належне

— Віддай тоді назад життя Марджорі Дувалл. Або Стейсі Мур. Чи Робертові Шейверстону.

Останнє ім’я поцілило; він скривився, наче від удару.

— Хлопчик випадковий. Він не мусив там нагодитися.

— Але ти потрапив туди не випадково?

— То був не я, — заперечив він, слідом додавши вже цілковиту маячню: — Я не перелюбник. То все БД. Завжди те робив БД. І взагалі, це від самого початку його вина в тім, що він уклав мені в голову ці ідеї. Я б ніколи не додумався до такого сам. Свої записки до поліції я підписував його ім’ям якраз для того, щоб це пояснити. Ну, звичайно, писав, як воно вимовляється, бо колись був казав тобі, коли вперше про нього розповідав, що він для мене існує під абревіатурою БД. Ти можеш цього й не пам’ятати, але я добре пам’ятаю.

Вона була вражена тим, до яких глибин сягає його манія. Не дивно, що його не могли зловити. Ет, якби ж то їй було не вдаритися великим пальцем ноги об ту картонну коробку...

— Жодна з них не мала стосунку до мене чи мого бізнесу. Обох моїх бізнесів. Інакше було б вельми зле. Вельми небезпечно. Але я багато їздив, тримаючи очі відкритими. З БД всередині мене — БД придивлявся також. Ми роздивлялися, де є задаваки. Їх завжди легко впізнаєш. Спідниці вони носять занадто короткі й демонструють шлейки своїх бюстгальтерів при всякій нагоді. Збуджують чоловіків. Та ж Стейсі Мур, наприклад. Ти про неї читала, я певен. Заміжня, але це не завадило їй тертися цицьками об мене. Вона працювала офіціанткою в одній кав’ярні — називається «Сонячна сторона», це у Вотервілі. Я туди часто їздив, до крамнички «Монети в Міхельсона», пам’ятаєш? Пару разів ти навіть їздила зі мною, ще коли Петс навчалася в коледжі. Ще перед тим, як Джордж Міхельсон помер, а його син продав усі колекції, аби поїхати до Нової Зеландії чи ще кудись там. Дарсі, та жінка притискалася до мене всім тілом. Завжди питала, чи достатньо гаряча для мене кава, і теревенила про «Ред Сокс» та все таке, а сама нахилялася й терлася цицьками мені об плечі, з усіх сил старалася, щоб у мене встав. І вона таки досягала свого, мушу визнати. Я чоловік, маю чоловічі потреби і, хоча ти мені ніколи не відмовляла, не казала «ні»... ну, хіба зрідка... я звичайний чоловік, зі звичайними потребами, і я завжди був вельми сексуальним. Деякі жінки це відчувають і люблять на цьому пограти. Самі від цього кінчають.

Він задивився собі на коліна потемнілими, замріяними очима. Тоді щось нове стрельнуло йому і він стріпнув головою. Злетіло й уляглося його поріділе волосся.

— Завжди посміхаються! Червона помада і посмішка! Авжеж, я розпізнаю такі посмішки. Більшість чоловіків їх вгадують. «Ха-ха, я знаю, чого ти насправді хочеш, я нюхом це в тобі відчуваю, але ти не готова піти далі, аніж отак трохи потертися, тож і зупинимося на цьому». Я міг! Я міг на цьому зупинитися. Але не БД, ні, він не міг. — Він без поспіху похитав головою. — Таких жінок багато. Легко дізнатися їхні імена. А потім їх можна відстежити в інтернеті. Там гибель інформації, якщо знаєш, як її шукати, а бухгалтери це вміють. Я це робив... о, багато десятків разів. Може, й сотню разів. Я гадаю, ти могла б назвати це хобі. Ти могла б сказати, що я колекціоную інформацію точно так, як монети. Зазвичай це не призводить ні до чого. Але подеколи БД каже: «Ось цю ти маєш уграти, Боббі. Саме цю. План ми розробимо разом, а коли надійде час, просто поступишся мені своїм місцем». Тож так я й роблю. — Він узяв її за руку й потиснув її безвільні, крижані пальці. — Ти гадаєш, що я божевільний. Я бачу це по твоїх очах. Але я не божевільний, серденько. Це БД душевнохворий… або Беде, якщо тобі більше подобається це його публічне ім’я. До речі, якщо ти читала статті в газетах, то знаєш, що я навмисне писав свої послання до поліції з багатьма помилками. Навіть в адресах робив помилки. Я тримаю список помилок у себе в портмоне, тож завжди роблю ті самі. Це збиває їх зі сліду. Я хочу, аби вони думали, ніби Беде тупий як мінімум, неграмотний — і саме так вони й вважають. Бо самі вони тупі. Мене тільки один раз допитували за всі ці роки, і то, як свідка, десь тижнів за два після того, як БД вбив ту жінку, Мур. Старий такий, кульгавий дідок, либонь, ледь не пенсіонер. Сказав, щоб я йому зателефонував, якщо щось пригадаю. Я пообіцяв, що обов’язково. То було розкішно.

Він беззвучно захихотів, як це іноді робив, коли вони удвох дивилися «Сучасну родину»[291] або «Два з половиною чоловіки». Ця його манера сміятися дотепер її завжди звеселяла.

— Бажаєш дещо знати, Дарсі? Якби мене зловили прямо на місці, я б зізнався — принаймні я гадаю, що так, не думаю, що би хоч хтось мав стовідсоткову впевненість у самому собі, ніхто не знає, як би він поводився у подібній ситуації, — але дуже мало фактів вони отримали б з мого зізнання. Бо я майже не пам’ятаю про самі... ну... скажімо так, про самі дії. Амнезія. Чортова штука.

«Ох ти ж і брехун. Все ти пам’ятаєш. Це світиться у тебе в очах, це видно по тому, як кривляться кутики твого рота».

— А тепер... все в руках Дарселлен, — він підніс її долоню собі до губів і поцілував її тильний бік, немов наголошуючи на сказаному. — Ти пам’ятаєш отой старий жарт: «Я можу розказати тобі все, але потім змушений буду тебе вбити»? Тут це не годиться. Я ніколи не зміг би вбити тебе. Все, що я роблю, все, що я збудував... хай скромне, я гадаю, в очах деяких людей... я робив і будував заради тебе. Також і заради дітей, але головно для тебе. Ти увійшла в моє життя, і знаєш, що трапилося?