Я вмостив її до ліжка, зняв з неї туфлі і залишив її хропти з розчепіреними ногами і одною рукою, звислою з матраца додолу. Я пішов назад до вітальні, де знайшов Генрі, котрий стояв біля радіоприймача, який Арлетт приневолила мене придбати за рік до того.

— Вона не має права казати такі речі про Шеннон, — прошепотів він.

— Але ж казатиме, — відповів я. — Така вже вона є, така якою її сотворив Господь.

— І вона не має права забирати мене від Шеннон.

І це вона зробить, — сказав я. — Якщо ми їй дозволимо.

— А ти не міг би... Татуню, ти не міг би знайти й собі адвоката?

— Невже ти гадаєш, ніби будь-який адвокат, якого я зміг би найняти за ті мізерні гроші, що маю в банку, зможе вистояти проти тих адвокатів, котрих компанія «Фаррингтон» нацькує на нас? У них широчезний розмах в окрузі Гемінгфорд, а я можу розмахнутися хіба що своїм серпом. Вони тягнуться по ті 100 акрів, і вона єдиний для них шлях до їх отримання. Єдиний, але ти мусиш мені допомогти. Допоможеш?

Доволі довго він стояв мовчки. Стояв, похиливши голову і я дивився, як сльози капають з його очей на плетений гачком килим-хідник. А потім він прошепотів:

— Так. Але якщо я мушу це побачити... я не певен, що тоді зможу...

— Є спосіб, коли ти зможеш допомогти, але не бачитимеш. Сходи-но до повітки й принеси джутовий мішок.

Він зробив, як я просив. Я пішов до кухні і взяв найгостріший з її різницьких ножів. Коли, повернувшись із мішком, він побачив ніж, обличчя його побіліло.

— Це конче мусить бути зроблено цим? А ти не міг би... подушкою...

— Це буде занадто повільно й занадто важко, — відповів я. — Вона борсатиметься.

Він прийняв мої пояснення так, ніби я до своєї дружини встиг убити вже дюжину інших жінок і добре розумівся на цій справі. Але ж я не розумівся. Просто я пам’ятав, що у всіх моїх напівпланах — іншими словами, в моїх мареннях про те, як я її здихаюся, — я завжди бачив саме цей ніж, котрий зараз тримав у руці. Отже, він і буде. Або цей ніж, або нічого.

Отак ми з ним і стояли у світлі гасових ламп — у Гемінгфорд-Хоум не було електрики, окрім як від генераторів, до 1928 року, — дивлячись одне на одного, в той час як велику нічну тишу, що живе в серцевині речей, зламував лише неприємний звук її хропіння. Проте у спальні перебувала ще й третя сутність: її невідворотна воля, котра існувала окремо від самої тієї жінки (ще тоді мені здалося, ніби я її відчув; тепер, через вісім років, я в цьому впевнений). Це історія з привиддям, але привиддя було там присутнє ще навіть до того, як жінка, котрій воно належало, померла.

— Гаразд, татуню. Ми... ми відправимо її на Небо, — обличчя в Генрі посвітлішало від цієї думки. Яким мерзотним мені це видається тепер, особливо, коли я думаю про те, як він закінчив.

— Все відбудеться швидко, — запевнив я. Я змалку перерізав горла безлічі свиней і гадав, що так і буде. Проте помилявся.

Коротше казати. У ті ночі, коли я не можу заснути — а таких багато, — все прокручується знову й знову: кожен її смик, і кашель, і крапання крові елегантно уповільнено, тож хай розповідь про це буде якомога коротшою.

Ми ввійшли до спальні, я попереду з різницьким ножем у руці, мій син за мною з джутовим мішком. Ми ступали навшпиньках, але могли б іти хоч під брязкіт цимбалів, вона б не прокинулась. Я показав жестом Генрі, щоб став праворуч від мене, за її головою. Тепер ми вже чули не лише її хропіння, а й цокотіння «Біг Бена»[10], будильника, що стояв на її нічній тумбочці, і дивна думка майнула мені: ми — як ті лікарі біля смертного ложа якогось визначного пацієнта. Хоча, я гадаю, лікарі біля смертного ложа, як правило, не тремтять зі страху й почуття провини.

«Прошу, нехай крові буде небагато, — думав я. — Нехай мішок її утримає. Іще краще, нехай Генрі заридає зараз, в останню хвилину».

Але він не заплакав. Можливо, боявся, що я за це його зненавиджу; можливо, змирився з тим, що вона відправляється на Небеса; можливо, він згадав той вульгарний середній палець, яким вона позначала коло на собі навкруг промежини.

Я не знаю. Знаю лише, що він прошепотів: «Прощавай, мамуню», — і натягнув їй на голову мішок.

Вона хоркнула, намагаючись випручатися. Я сподівався, що засуну руку під мішок і там зроблю свою справу, але йому доводилося його міцно натягувати, щоб утримати її, тож я й не зумів. Я побачив, як її ніс напинає мішок, стирчить, мов плавець акули. Я також побачив, який панічний вираз прозирає на його обличчі, і зрозумів, що довго він не витримає.

Я сперся одним коліном на ліжко, а рукою на її плече. А тоді різонув крізь мішок їй по горлу. Вона заверещала й почала ще дужче пручатися. Кров ринула крізь проріз у мішку. Руки її задерлися й почали молотити повітря. Генрі відсахнувся від ліжка з виском. Я сам намагався її утримати. Вона вхопилася за фонтануючий мішок руками, і я різонув по них, розсікши їй три пальці до кісток. Вона знову заверещала — звук був тонкий і пронизливий, як крижана скалка — і одна рука в неї впала назад, на ковдру, і там засмикалася. Я прорізав ще одну криваву смугу в мішку, і ще одну, і ще. П’ять порізів загалом я зробив, перш ніж вона відштовхнула мене вцілілою рукою, а тоді нею ж ривком вгору здерла джутовий мішок собі з обличчя. Цілком з голови його вона зняти не змогла — мішок зачепився їй за волосся й зависнув там, немов якийсь сітчастий очіпок.

Першими двома махами я розтяв їй шию, але тільки першим достатньо глибоко, щоб стало видно хрящі її дихального горла. Останніми двома я розкраяв їй щоку і рот, та так глибоко, що в неї з’явився клоунський вищир. Він простягнувся їй від вуха до вуха, демонструючи зуби. Вона видала утробне здавлене ревіння, звук, який, мабуть, видає лев під час годівлі. Кров ринула з її горла просто на ковдру. Пам’ятаю, я подумав, що ця кров схожа на вино у тій склянці, яку вона тримала проти останнього світла дня.

Вона спробувала виборсатися з постелі. Я спершу остовпів, а відтак розлютувався. Не було жодного дня впродовж усього нашого шлюбу, коли б вона не творила мені якісь капості, і навіть тепер, під час нашого кривавого розлучення, йшла наперекір. Утім, чого іншого я ще міг очікувати?

— Ой, татуню, зупини її! — заверещав Генрі. — Зупини її ох, татуню, заради любові Господа нашого, зупини її.

Я плигнув на неї, немов той палкий коханець, і притиснув до просяклої кров’ю подушки. Нові хрипкі гарчання з глибини її почикриженого горла. Очі її оберталися в очницях, розбризкуючи навкруги сльози. Я занурив руку їй у волосся, відсмикнув її голову назад і знову різонув їй по горлу. А тоді рвонув ковдру зі свого боку постелі і накрив їй голову. Вловивши все, окрім першого гейзера з її яремної вени. Фонтан крові потрапив мені на обличчя, і тепер вона, гаряча, скрапувала в мене з підборіддя, з носа, з брів.

Вереск Генрі позаду мене припинився. Я озирнувся і побачив, що Бог пожалів його (припускаючи, що Він не одвернув лиця Свого, коли побачив, чим ми займаємось): Генрі зомлів. Почали слабшати її смикання. Нарешті вона вже посмирнішала... але я так і залишився лежати зверху, притискаючи її ковдрою, тепер просяклою її кров’ю. Я нагадував собі, що вона ніколи нічого не робила легко. І виявився правий. Через тридцять секунд (жерстяний, придбаний за поштовим каталогом годинник їх відрахував) вона знову скинулася, цього разу вигнувши спину так енергійно, що ледь не зіштовхнула мене геть. «Тримайся верхи, ковбою», — подумав я. Чи, либонь, навіть промовив це вголос. Я того не пам’ятаю, ховай Боже. Все інше, але не це.

Вона затихла. Я відрахував ще тридцять жерстяних цоків, а потім ще тридцять, для певності. На підлозі поворушився, застогнав Генрі. Почав сідати, потім передумав. Він поповз у найдальший куток кімнати і згорнувся там клубком.

— Генрі? — погукав я.

Ані знаку від скорченої фігури в кутку.

— Генрі, вона мертва. Вона мертва, і я потребую допомоги.