«Думай!»

Але перш ніж вона взялася за цю справу, освітилася дорога попереду. Тесс знову рвонула у підлісок, зумівши цього разу втримати на собі килимок. Ще один легковик, слава Богу, не його пікап, і цей теж не стишив швидкості.

«А все одно це може бути він. Він міг поміняти машину. З’їздити додому до свого барлогу, і там пересісти в легковик. Думаючи собі: “Ось вона побачить, що це не ваговоз, і вийде на дорогу звідкілясь, де там вона ховається. Помахає мені, щоб я зупинився, тут-то я її і вхоплю”».

Так, так. Саме так і відбувалося б у якомусь фільмі жахів, хіба ні? В якихось «Благаючих жертвах-4» чи в «Кошмарі Стаґґ-роуд-2», або...

Вона вже було схилялася до того, щоби вкотре відчалити у забуття, тож знову ляснула собі по щоках. Коли вона врешті потрапить додому, нагодує Фрітці й ляже в своє ліжечко (всі двері замкнені, все світло ввімкнуте), от тоді вже можна буде непритомніти досхочу. Але не зараз. Ні-ні-ні. Зараз вона мусить рухатися, а коли з’являтимуться машини, ховатися. Якщо зможе дотримуватися обох цих умов, вона кінець-кінцем дійде до шосе №47, а там і якась крамниця трапиться. Справжня крамниця, така, де є телефон-автомат, якщо їй пощастить... а вона ж заслуговує бодай на крихту удачі. Гаманця в неї більше нема, гаманець залишився в її «Експідішені» (хтозна, де той тепер), але вона добре пам’ятала номер своєї картки «АТ&Т»[114]; він складався з номера її домашнього телефону плюс 9712. Легко, як з гори котитися.

Край дороги з’явився щит. У місячному світлі Тесс легко прочитала напис на ньому: ВИ ПОТРАПЛЯЄТЕ ЗАРАЗ НА ТЕРИТОРІЮ МІСТА СВЕБРІДЖ. ВІТАЄМО, ДРУЖЕ!

— Сподобається тобі Свебрідж — сподобаєшся ти, — прошепотіла вона.

Їй було знайоме це місто, назву якого місцеві вимовляли як «Свербіж». Зовсім крихітне містечко, одне з тих багатьох у Новій Англії, які процвітали в часи панування тут текстильної промисловості і ще якось примудряються виживати в новішу еру вільного ринку, коли американські штани й жакети створюються в Азії та Центральній Америці, ймовірно, дітьми, котрі не вміють ні читати, ні писати. Поки що вона на околиці, але ж напевне дійде й до телефону.

«А тоді що?»

Тоді вона... тоді...

— Викличу собі лімузин, — промовила вона. Ця ідея загорілася в ній вранішньою зорею. Так, саме це вона й зробить. Якщо це Свебрідж, то її рідне місто в Коннектикуті звідси всього за тридцять миль, а то й менше. Лімузинова служба, якою вона користалася, коли їй треба було поїхати до «Бредлі Інтернешнл» або у Гартфорд[115] чи в Нью-Йорк (сама Тесс уникала їздити за кермом у великих містах, якщо могла цьому зарадити), базувалася у сусідньому містечку Вудфілді. Компанія «Роял Лімузин» хвалилася цілодобовим обслуговуванням. А що найкраще, так це те, що в їхній базі даних є її картка.

Тесс повеселішала й прискорила ходу. А тоді фари освітили дорогу і вона знову заховалася, присівши в кущах, перелякана, як будь-яка дика тваринка перед мисливцем: горлиця лисичка-білочка. Ця машина вже не була легковиком, і її почало колотити. Вона не перестала тремтіти, навіть коли роздивилася, що це маленька «Тойота», нічого спільного зі старим «Фордом» того велетня. Коли машина зникла, вона присилувала себе повернутися на дорогу, хоча не відразу зуміла цього досягти. І знову вона плакала, теплі сльози зігрівали їй захололе лице. Вона відчула себе готовою наново вийти за межі притомності. Не можна собі цього дозволяти. Якщо вона попуститься до частого впадання у ці тимчасові запаморочення, кінець-кінцем шляху назад може й не знайтися.

Тесс примусила себе думати про те, як віддячить водієві лімузина, вписавши до карткового рахунку чайові, перш ніж вона повільно вирушить обсадженою квітами доріжкою до своїх передніх дверей. Відслонить поштову скриньку, зніме запасний ключ з гачка поза нею. Чутиме, як вимогливо нявчатиме Фрітці.

Згадка про Фрітці чудово подіяла. Вона вибралася з кущів і знову пішла, готова кинутися ховатись будь-якої секунди, щойно знову побачить вогні автомобільних фар. У ту ж саму мить. Бо він десь тут, неподалік. Вона раптом усвідомила, що відтепер він завжди буде десь неподалік. От лишень якщо тільки поліція його схопить і посадить до в’язниці, хіба що тоді це припиниться. Але щоб таке відбулося, вона мусила б написати заяву про те, що з нею трапилося, і тієї ж миті, як ця ідея спливла їй до голови, Тесс побачила палаючий заголовок, набраний фірмовим шрифтом «Нью-Йорк Пост»: АВТОРКА ВЕРБОВОГО ГАЮ ЗҐВАЛТОВАНА ПІСЛЯ ЛЕКЦІЇ.

Таблоїди на кшталт «Пост», поза всякими сумнівами, ілюструватимуть новину її десятилітньої давності фотографією, зробленою ще в той час, коли вийшла друком її перша книжка про В’язальне товариство. Тоді їй не було й тридцяти, попелясто-біляве волосся довгим каскадом спадало їй за спину, і свої гарні ноги вона любила демонструвати з-під коротких спідниць. До того ж (вечорами) взувала босоніжки на високих підборах, котрі деякі чоловіки (от хоч би той велетень, певне) називали не інакше, як черевичками «трахни-мене». Вони не напишуть, що зараз вона на десять років старша, на двадцять фунтів важча і була одягнена в поміркований — ледь не старосвітський — діловий костюм, коли на неї було вчинено напад; такі подробиці не личать того ґатунку історіям, що їх люблять подавати в таблоїдах. Стаття буде формально респектабельною (деякі натяки читатимуться поміж рядків), але саме її давнє фото розповість справжню історію, ту, яка, либонь, передувала винайденню колеса: «Вона сама напросилася... і отримала те, чого прагнула».

Чи реалістичний такий розвиток подій, чи це лише її сором і вельми понівечена самооцінка малюють їй в уяві найгірший зі сценаріїв? Та частка її особистості, що прагнутиме ховатися в кущах навіть після того, як вдасться розпрощатися з цією дорогою, з цим жахливим штатом Массачусетс і повернутися до свого безпечного будиночка в Сток-віліджі? Не могла вона цього знати і припускала, що правдива відповідь лежить десь посередині. Єдиним, що вона знала напевне, було те, що про неї повідомлять геть усі національні медії, чого так прагне кожна письменниця, коли випускає чергову книжку і чого не бажає жодна, коли її зґвалтували, пограбували й покинули, вважаючи мертвою. Вона ніби в живі очі побачила себе на Часі Запитань, як в аудиторії піднімається чиясь рука й лунає: «А ви ніяким чином його не заохочували?».

Це нонсенс, навіть у своєму теперішньому стані Тесс це розуміла... проте вона також розуміла, що, якщо ця історія випливе, хтось — якийсь він чи вона — десь, колись обов’язково піднімуть руку і запитають: «А ви збираєтеся про це написати?».

І що їй тоді відповідати? Що вона зможе на це відповісти?

«Нічого, — подумала Тесс. — Я втечу зі сцени, затупивши руками вуха».

Але ні.

Ні, ні, ні.

Правда полягає в тім, що перш за все ні на якій сцені вона не стоятиме. Хіба зможе вона знову проводити читання, давати лекції, підписувати на книжках автографи, пам’ятаючи про те, що там може з’явитися він, усміхаючись їй із задніх рядів? Усміхатиметься з-під того свого дикого картуза, поплямованого білими підпалинами? Імовірно, з її сережками в кишені. Перебиратиме їх пальцями.

Від думки про заяву до поліції в неї запалала шкіра, вона відчула, як її обличчя навіть серед цієї пустки, на самоті з темрявою, буквально перекосило від сорому. Нехай вона не Су Графтон[116] і не Дженет Іванович, але, говорячи прямо, вона й не якась там пересічна персона. День або й два про неї говоритимуть навіть на Сі-Ен-Ен. Світ дізнається, що якийсь скажений, усміхнений велетень забив заряд авторці «Вербового Гаю». Навіть той факт, що він прихопив із собою сувенір — її трусики — може зринути. На Сі-Ен-Ен про це промовчать, але ж «Націонапьний дознавач»[117] та «Погляд усередину» подібної цнотливості позбавлені.