Огледівшись і зрозумівши нарешті, кого вибрали, мужики стали докоряти один одного за свій нерозумний вибір. З таким самим правом міг докорити себе і Ступак. Він також голосував за нього хижого міліціонера. Але як було не голосувати чи голосувати за його суперника, як дехто казав — за націоналіста? Той може, був і непоганий хлопець, учений, але що б він зробив з цим задушеним народом, який умів лише пити, ледарювати і красти? Який наполовину складався з комуністів та комсомольців, а другою половиною обслуговував КДБ? А ще той оголосив, що узаконить приватну власність та введе обов’язковою національну мову, яку майже всі забули, — і в місті, і в селі. Ступак почав од неї відвикати ще у війську, хоч йому, сільському хлопцеві, оволодіти як слід російською було нелегко. Він довго не міг правильно вимовити багато які російські слова (трапка замість тряпка, наприклад, за що його так і дражнили в роті «трапка»). Тільки-но відучився від сільської, в основному заговорив, як і всі в місті, російською, як цей вчений-націоналіст збирається всіх переучувати назад, по-сільському. Ні, на це Ступак був незгідний. Хай вже сільські батьки договорюють свій вік, як уміють, він же залишиться при міській мові. Як начальство. Як всі навколо. Знов же мітингові погрози комуністам, номенклатурникам та кадебістам. Саме перед тим Ступака прийняли в партію, з’явилися деякі можливості, і він свідомо проголосував за міліціонера, також комуніста. Правда, тоді слабенько посподівавшись, що, може, того ще і не виберуть. Але от же вибрали — на свою голову.

Десь посередині літа, коли його особливо допекли злидні, надумав з’їздити в село до батька. Якраз у той бік їхав на своєму «запорожці» сусід Плішка, взявся підвезти. Виїхали раненько, по холодку, на вулицях було ще вільно від автомобілів, «запорожець» Плішки незвикло торохтів двигуном, здавалося, ось-ось піде врозкидь і розвалиться. Але не розвалився, жваво котив по шосе. За міською межею на роздоріжжі вперлися в шлагбаум ДАІ — перевірка документів, усе одно, як колись в Афгані. Але там ішла війна, а тут… Похмурі з безсоння хлопці в камуфляжі з автоматами на грудях причепливо оглянули Плішкові права, зазирнули в салон і в багажник спереду. Плішка несподівано для свого віку і, певно, всупереч характеру почав лестиво белькотіти щось, ніби підлизуватись, наче був винний. Ступак же відчував лише злість, коли ці молокососи в’їдливо, з-під лоба оглядали його, запасника-афганця, відзначеного бойовими нагородами. Хто вони такі? Чи стрельнули вони з тих автоматів хоч раз по живій людині, роздратовано думав він.

Пізніше, вже в дорозі, мабуть, розм’якнувши на КПП, Плішка почав скаржитись, як важко жити. На свою робочу пенсію треба ще утримувати і дочку з онуками, яка два роки ніде не працює. На схилі віку замість того, щоб забивати в доміно чи сидіти з вудкою над річкою, він змушений лагодити чужі машини, відбивати пальці на кузовному ремонті. Бо все ж — деякий приварок для дочки та внуків. Зрештою, в цьому сенсі Плішка не був винятком, нині багато молодих жило на жебрацькі пенсії батьків. Ступак, ідучи в село, також сподівався чим-небудь поживитися від батька. Він розслаблено сидів поряд із зосередженим у дорозі Плішкою і, коли той замовк, почав говорити сам. Кортіло поговорити, розповісти про своє наболіле. Там, біля гаражів, цьому Плішці було ніколи вислуховувати когось, тут же нікуди не дінеться, буде слухати, думав Ступак.

— Кажу їм там, у військкоматі, що я не сам туди напросився, мене послали виконувати інтернаціональний обов’язок, а що мені за це виконання?

— Краще б ти його не виконував, — не дуже ласкаво зазначив Плішка.

— Як це не виконував?

— А так. Більше користі було б.

— Кому користі? — чогось не міг зрозуміти Ступак. — Якби не ми, душмани захопили б Афган.

— А нащо їм захоплювати? Він і так їх.

— А американці? Вони б хутко сіли на наші кордони.

— І хай би сиділи. Нам що до того?

— Ну, знаєш! — почав розпалюватися Ступак. Йому було незрозуміле заперечення сусіда, з таким він ще не стикався.

— А тепер ця Чечня, — спокійно продовжував Плішка. — В Афгані інтернаціоналісти, в Чечні — федерали. А все наша молодь гине. Навіщо її гробити? — міркував Плішка, роз'їхавшись із трактором, який волік за собою вихлястий причіп.

— В Чечню наших не посилають. А то б я, мабуть, з’їхав, — сказав Ступак. — Від житухи такої.

— Ну і дурень! — просто відгукнувся Плішка. — В Афгані не навчився?

Називається, поговорили, подумав Ступак. Цей пенсіонер Плішка міркував дуже по-свійськи, молодші все ж були іншої думки — що то різні покоління. Хоча Плішці що — він отримує пенсію, а що і де отримає Ступак?

Він добре випив тоді у батька, який жив одинаком-нетягою в крайній від лісу хатині. Та й усього в селі зосталося чотири хати, в яких скрипіли самотні старі. Корови у батька давно не було, не було навіть жодної курки. Та й навіщо? У дворі за огорожею росло кілька борозен бульби, хліб привозили в сусіднє село за околицею, давали по дві хлібини на тиждень, старому вистачало. І він не скаржився. Коли приїхав син, сходив до сусіда Петрока, приніс пляшку самогонки, затим пришкандибав і сам посивілий, зігнутий Петрок. Старі, немічні, однак, непогано випили з молодим, не спиняючи свого не дуже розумного старечого базікання, коли кожен тягнув своє, не слухаючи іншого. Батько захотів, певно, похвалитися перед сусідом і спитав у сина, за віщо йому дали орден, такий же, як і він одержав за партизанство, — «Червоної зірки». Ступак без особливого пожвавлення почав розповідати.

— Та під Кандагаром було. їхали на марші з батальйоном Кравцова, тільки-но колона втягнулася в «зеленку», ну духи і взялися лупити. Передній БТР відразу палахнув, загорівся; хлопці, мов горох, — у канаву. А я, знаєте, спершу забарився, не встиг вискочити, в третім їхав, а як оговтався, зрозумів: пізно. Духи смалять, а у нас установка «град» стоїть покинута, після виявилося, першого номера вбило, а другий втік. Ну я за установку, Антипенко також підскочив, став помагати, як урізали ми по «зеленці», так ті духи хто куди. Враз викурили з чагарників, вони в кишлак, звичайно, а ми і туди перенесли вогонь, та й з кулеметів ще, із зеніток — тільки від дувалів пил хмарою до неба. Потім тиждень неможливо було через кишлак проскочити, так смерділо, хоч протигаз одягай. Трупи людей та скотини…

— О, так і ми ж, цей, — у продовження синової оповіді заговорив сп’янілий батько. — У партизанах. Лежимо в Грязькому болоті в засаді, лежимо й лежимо, нікого на дорозі нема, лише комарі гудуть. Аж дивимось: їдуть німецько-фашистські загарбники на фурманках. На передній німець гармоню в руках тримає, грає чи що? Але, певно, не грав, так їхав. Ну тут ми і врізали. Я, чи знаєш, з ручним кулеметом був, то як лупону! Ті — в канави, а в канаві також кулемет розвернули та — по нас! А ми — по них! А тим часом ззаду ще колона їхня прийшла, ну, на допомогу. Наші і драпонули. А я ж не знав, що драпонули, та січу їх по канаві зі свого «деггяра», ну і вибив. І тоді наші вернулися по одному, командир Денисенко вернув. Ну і за оте мені через півроку — орден, тієї ж «Червоної зірки», як належить.

— Оце герої! В одній сім’ї батько і син! — п’янувато дивувався Петрок.

— А що ж, його матері! Буде війна — знову підемо. Проти німецько-фашистських, чеченських, мериканських загарбників. НАТО он пре на схід…

Батько зовсім сп’янів, син поклав його на пом’яте без простирадла ліжко, сам вийшов на подвір’я подихати свіжим сільським повітрям. Плутана це справа, війна, думав він, користі з неї — як кіт наплакав. За пролиту кров — безглузді пільги. Як у цих старих — безплатний проїзд у межах району. Куди вже їм їхати, хіба на кладовище.

Із села Ступак привіз десяток позичених у сусідки яєць, шматок згірклого торішнього сала і думав, у кого розжитися на хліб. Знову доведеться просити у Плішки, хоч тому він і так винен тисяч сто. Але, може, дасть іще. Сидіти весь час при розчинених дверях гаража було гаряче і нудно, особливо в полудень, коли над подвір’ям нависало пекуче сонце. Ступак тоді пробував зачинятись, але ставало ще гірше, і він мусив замикати гараж і куди-небудь волоктися.