Він спробував пити лежачи, але в такий спосіб було незручно, він намочив собі всі груди в куфайці і не напився. А головне — вода виявилася зовсім не такою, як чекав, — теплою, мутною і бридкою. Вона не вгамувала спраги, не дала жодного полегшення, а шлях до неї вкрай знесилив бомжа. Полежавши чимало часу на березі, він зрозумів, що треба вертатися в затінок. На такій спеці довго не витримаєш.
Шлях по березі вгору був і зовсім жахливий — бомж проповз кроків десять і знесилено впав на траву, дихати зовсім стало ніяк. Тіло все горіло, і він не розумів чому. Від сонця чи, може, у нього всередині був такий жар? Усе ж він якось доповз до обриву, треба було вдертися на нього, під сосни, в холодок. Але як?
Трохи полежавши, він підвівся, став навкарачки, затим на ноги, прихилився грудьми до схилу обриву і не втримався. Ноги підломилися, голова закружилася, бір кудись поїхав, і він сповз додолу. Так, либонь, не треба було йому повзти до річки, витрачати останні сили. Полегшення він не дістав, а становище своє погіршив. Як і в житті. Хочеш дещо зробити, щоб краще, а стається навпаки — ще гірше. Заповзти у свою нору? Але там з учорашнього дня все обвалилося, притулку там не було. Та невже ж він не подолає цей півтораметровий обрив, — аж озлився на свою знемогу бомж. Невже він так ослаб?
Нова спроба, однак, так само не мала успіху, — бомж облягав обрив грудьми, шкрябав черевиками по підсохлому, з корінням піску, а видряпатися на обрив не міг. І знов знесилено осідав долу. Але він так прагнув у ліс, під тіняву соснових шат, де, гадалося, був його порятунок.
Після чергової і марної спроби він, здається, знепритомнів.
А як очуняв, не відразу зрозумів, де він. Поряд була якась земляна стіна, під нею з’явилась неширока тінь — сонце заходило за бір. І бомж відчув прохолоду. І тоді він пригадав солдата. Чи вернеться солдат? Зрештою, навряд чи вернеться сюди — на погибель у цю прокляту зону? Хай іде кудись у білий світ, може, знайде інше місце. Даремно він його тут тримав, принаджував і втішав — треба було відразу прогнати. Облаяти останніми словами й прогнати — куди лізеш, дурню! Та от же пожалів і загубив. Хоча невже пожалів? Усе ж він був тут потрібний, тому бомж і скористався ним. А тепер солдат навряд чи довго протягне, жалісливо міркував бомж зі спізнілим, однак, жалкуванням. Тепер йому стало зрозуміло, чому партійний інструктор з ним не поїхав, тільки хвалився зоною. Нікого вона не гартує — вона всіх губить. Але чого ображатись на інструктора, може, той лише виконував партійне доручення щодо бомжів. Бо має ж партія і серед бомжів вести якусь масово-роз’яснювальну роботу. Хоч би під гаслом: радянським людям атом не страшний, як колись писала газета «Правда». Розумні в те, зрозуміло, не вірили, але скільки їх було, розумних? Коли під час його служби у війську до когось з офіцерів підкочувався особист з дуже секретним дорученням, мабуть, ніхто тому не відмовляв. На те не ставало ні розуму, ні відваги, всі справно виконували все, що вимагалося. Кожному тоді обіцяли: як ви — нам, так і ми — вам. Те подобалося. Але коли його витурили з війська, і він побіг до особистів за допомогою, отримав од них дулю: пробач, нічого не можемо, не в нашій компетентності.
А коли він показав їм дулю, вже ставши бомжем, тоді майже образилися — ну, такого від тебе не чекали, ветеране, наша опора і надія. Але вже тоді він плював на все і на всіх на світі, він став жити лише власним клопотом і ні на кого не зважав. Яку мав з того користь — інша справа. Його наставник батько все життя прожив для людей і дотягнув до дев’яноста років. Але що це було за життя? Особливо останні роки. Знеможений, усіма покинутий у глухому неперспективному селі, він тихо сконав, і тільки за тиждень його випадково знайшла сусідка. Поховати не було кому, сина ніде не могли знайти, бо ніхто не мав його адреси, він років вісім не писав батькові — не було чого. Мабуть, такої самої думки були й інші два сини, які жили невідомо де і про батькову смерть, може, ще і не дізналися.
Недобрий він був до батька, не кращий і до сина — того ло- батенького Дениска, якого колись покинув у ракетному гарнізоні. Але якщо до батька особливих сантиментів не мав, то за сина дуже боліла душа — який він, де він, чи живий хоч? Усе збирався написати, з’їздити, але куди і за віщо? Та й колишня дружина, мати Дениска, хіба могла йому відповісти — вона лише домагалася від ньго аліментів. А Дениска, може, нема вже і в живих? У свій солдатський вік, може, пропав десь у Афгані, в Чечні, у якійсь із численних гарячих точок, куди настирно лізли наші інтернаціоналісти, посилаючи чужих синів під мусульманські кулі. Щоправда, він і побоювався дізнатись гірке про сина, то й жив, нічого взагалі про нього не знаючи. Йому аж занадто вистачило того терпкого болю, який він пережив того пам’ятного дня свого прощання з сином.
Виїхати був змушений, збирався робити це тихо, непомітно, коли не було вдома дружини. Розлучені, вони довго жили в одній квартирі, в одному покої, і між ними п’ятирічний Дениско. Того дня зранку дружина відправилася у свою їдальню, він, не зовсім тверезий після вчорашнього, торопко покидав у сумку своє нечисленне майно і надягнув офіцерську шинель зі споротими погонами. Дениско відразу помітив батькові збори і кинув металічний автомобільчик, з яким грав на підлозі: «Ти куди, татко?» — «Я хутко», — збрехав батько, щоб не тривожити сина. «Ти в крамницю за шоколадкою? — допитувався син. — І я з тобою». «Я не в крамницю, я в інше місце». «Візьми мене в інше місце», — ніби щось передчуваючи, просився син, уже надягаючи свою курточку. Що було з ним робити? Сваритись у нього вже не було сили, але куди він міг його взяти? «Не йди зі мною, залишайся вдома», — суворо наказав він, і Дениско заплакав. Дитяча душа, мабуть, уже відчувала недобре, обманути її було неможливо. Він тоді й не подумав, що більше їм не побачитися. Вискочив у двері і встромив у вуха дужку замка. В покої покривджено плакав Дениско, і він не хотів чути дитячого плачу. Той плач і далі звучав у його пам’яті всі наступні двадцять чи більше років, часом зникаючи, а то раптом виникаючи — нестерпно, до розпачу. У згадках, снах, найнедоречніших по часі споминах…
Але де ж солдат? Чому не приходить солдат?
Бомж уже відкинув свої недавні великодушні думки про те, щоб солдат не вертався — йому дуже потрібно було, щоб вернувся. Що б зробив, якби вернувся, чим би допоміг бомжеві, він не знав. Навряд чи йому щось допомогло б. Але тепер він прагнув побачити солдата, те було вельми потрібно бомжу. І, можливо, він приніс хоч одну краплю, хоч би один ковток. Йому так хотілося тепер глитнути хоч трошки, — відчував, тоді стало би ліпше. Як ліпше було завжди, коли вип’є. Дурний він, що сподівався, буцімто відвикне в зоні. На який грець було відвикати?
Адже випити — було чи не найкраще в його безладному житті. А від такого не відмовляються. Та й навіщо? Заради чого? Шкода, що найкоштовніші істини приходять непоправно пізно.
Де ж таки солдат?
Невідомо чому, він знову почав дертися на обрив, обвалив з нього шар землі, і все невдало. Чому він так уперто видирався — хтозна. Але така була його неусвідомлена остання воля — кудись видиратися. Спізніла, марна воля. Як і все спізніле, таке рідко буває вдалим. Не стало воно вдачею і для бомжа. Мабуть, порятунку йому не було вже ніде, і він підсвідомо відчував це. Та якась добра чи ні воля тягнула його туди, на обрив, до їх учорашнього настилу; здавалося, так було треба. І тоді він відчув, що цей поклич — поклич кінця. Сконати належало на власному місці — на лапнику чи в ліжку, але у своєму кутку.
Але де його куток? Кутка у бомжа давно не було, а може, не було й ніколи. Він свій куток прохукав, пропив, той розтав у привидному алкогольному тумані. А тепер він так би знадобився. Хоча б для помирання…
Після чергової спроби вилізти і чергової невдачі він відчув, як запекло — вогнем опалило в грудях, і чимось солоним наповнився рот. Тоді він сплюнув у пісок, відчуваючи, як хутко знову стало повнитись у роті. Не відразу він зрозумів, що то йшла кров. Кров ішла з горла. Це його сполохало, але тільки на мить. Мабуть, так воно й повинно бути. Все попереднє було підготовкою до такого кінця.
