Іти біля річки стежинами було досить незручно, ті тільки де-не-де залишилися в чагарниках і лозняку, а переважно позаростали поростом і кропивою — не згледіти. Тоді він випрямляв шлях і крокував де чагарниками, а де лісом; часом випадало перейти лужок з високою, до коліна травою, яка гучно шорхала по халявках чобіт. Людей не було ніде. Та, мабуть, і не могло бути — все ж тут починалася проклята зона, якої боялися за десятки кілометрів звідси. Він також боявся, але те давніше страхітливе почуття, з яким він ішов сюди, якось притупилося. Схоже, він став звикати до небезпеки чи змирився з нею як з неминучістю. Може, це й добре, а може, й ні.

Якби тільки пощастило на хуторі, думав солдат. Якби не зустріти чужих там, а дід йому допоможе. Як допоміг першого разу, так допоможе і ще. Та й він зважив на старого — пішов, щоб того не обвинуватили, що сховав. Через той випадок дід ніби став його співучасником і, напевно, також підлягав відповідальності. Цікаво, а чи підлягає відповідальності бомж? Мабуть, так. Все ж солдат розповів йому про вбивство, значить, той повинен доповісти владі. Принаймні не переховувати злочинця. Такі ось закони і таке право — донести на того, хто поряд, з ким поділяють хліб і ліжко… Дуже моральний закон, — нічого не скажеш, міркував солдат. Найбільшого лиха належало чекати від людей, які дуже дружили із законами, а бомж його не продасть, те солдат відчував певно. Чому він так відчував, хтозна. Мабуть, почуття не мають відповідальності перед законом, так само як і перед розумом, тому вони й звуться почуттями.

Одне було певно — за весь цей час бідування у солдата не стало нікого ближчого за двох чоловік — діда і бомжа, ось у чім справа. Вже вони втрьох також, мабуть, зв’язані одним нещастям, і коли що — з ними трапиться одна біда. Чи вже, може, трапилась…

А може, плюнути на все і мотати кудись подалі, — не в лад з власним настроєм подумав солдат. Куди тільки?

Так міркуючи, він ішов краєм бору, перейшов невисокий боровий горбок. Стало тепло, він угрівся, відійшов від учорашнього зливного холоду. Бушлат його майже висох. Навколишній боровий ліс, як завжди, ласкавою радістю клався на душу. Хлопцю було в нім гарно і приємно, і хоч тимчасово пропадало пригнічене почуття, що не зникало ніколи. Він захоплено озирав майже кожну соснинку і думав, що, може, це в його генах відгукується далеке замилування предків до лісу? Чи, може, лісу до предків — тепер як дізнаєшся? І раптом попереду перед ним розкрився величезний пустий прогалок, над яким широко світилося небо; багато сонячного світла розлито було так само на землі. Солдат підійшов ближче — на величезнім, у декілька гектарів просторі стояли сохлі руді сосни з так само усохлим рудим гіллям, з якого обсипалися додолу хвоїни. Все виглядало здаля ніби давнє величезне згарище. Але прикмет вогню тут не було видно, жодна сосна не обгоріла. Значить, це звідти, від Чорнобиля, вражений, здогадався солдат. Либонь, добре, однак, сипонуло сюди стронцієм або цезієм чи ще якоюсь трясцею, і ліс не витримав. Лише кілька молодих осичок несміливо зеленіли поміж мертвих сосен, більше жодного життя тут не було видко.

Аж здригнувшись від страхітливого почуття, солдат збочив зі свого шляху. В цей неживий ліс страшнувато було поткнутися, і він пішов ув обхід. Для того йому знадобилося зробити чималий крюк, перейти невеличке, поросле вільхою болотисько, і нарешті він вийшов до річки.

Те, що він називав бродом, був колишній річковий переїзд — з обох берегів до річки вели зарослі вже чорнобилем та кропивою автомобільні колії, налиті від вчорашньої зливи водою. Солдат зняв чоботи і, ковзаючись у грязюці босими п’ятами, перейшов неглибоку річку. Опинившись на другому березі, подумав, що десь тут кінчалася зона і могли трапитись люди. Однак до шосе ніхто йому не трапився, він перебіг некурну після дощу гравійку і попрямував у поле. Закинуте після чорнобильського вибуху поле густо заросло невідомо чим — латки низькорослого жита чергувалися із заростями вівсюга і вики, якогось пишного різнотрав’я, серед якого де-не-де стирчали кволі кукурудзяні стеблини, а то починав яскраво квітувати люпин. Все те не перший рік буяло і росло без потреби і рук людини, самохіть в’яло і дичіло, нікому не потрібне. Люди втратили цікавість до цієї землі. Хіба опріч діда.

Коли на рівнинній далечині показався шиферний дах дідового хутора, солдат аж відчув хвилювання. Тоді, весною, добряче наблукавшись по сирих лісах і перелісках, він забрів сюди, бо далі йти не міг, зголоднів до краю. Дідове подвір’я тільки здаля нагадувало хутір, а насправді було крайньою в селі хатою. Але допоки було село. Тепер же від села, вважай, не залишилося нічого, крім хіба кількох здичавілих яблунь у колишніх садках, підмурків та колодязів. Будинки дощенту всі поруйнували, розтягли на дрова, а то й попалили. На місці декількох подвір’їв побачив хлопець смердючі, порослі лопухами згарища. Він тоді обійшов усе село і лише на останньому дворі знайшов живу людину, яка навіть спробувала тут господарити: здобула коня, натягала такого-сякого реманенту, мала корову і почала ростити теличку. Навколо садиби розробила чималеньку площину покинутої землі, на якій уже щось росло; земля була дбайливо оброблена і навіть угноєна. Дід, схоже, почував себе здоровим, не дуже боявся атома. Його приклад надав збіглому солдатові неабияку надію.

Солдат квапливо крокував до хутора по картопляному клину зі свіжо обгорнутими борознами; де-не-де вже зацвітали біло-сині квіточки. Мабуть, непогана буде в діда картопелька, по-хазяйськи подумав солдат.

Він ще не дійшов до хутора і, мабуть, мало що згледів там, коли щось йому не сподобалося. Щось там було не так, як тоді, коли він завітав першого разу. Насамперед не було воріт, і вже з поля проглядалося голе дідове подвір’я. А чи не пусте воно? Ні дідового коня, ні корови з теличкою, які тоді паслися поблизу на прив’язі, ніде не було видно. Не відзивався також пронизливим гавкотом Кудлач. Гамуючи неспокій, солдат потиху увійшов у двір і відразу побачив старого. Дід мовчки сидів на ганку і навіть не здивувався його приходу, не привітався.

— Що у Вас трапилося? — запитав солдат, уже відчуваючи певно, що скоїлося недобре.

Дід повів на нього погаслим, неясним поглядом і мовчки розвів руками. Зважаючи на все, говорити йому було тяжко.

— Але що? Що таке?

— Та ось, — мовив нарешті господар, — зруйнували, пограбували. Все! Всю мою працю. Стільки старався…

Здалося, він аж заплакав, — зморщив обросле сивизною обличчя і висякався на траву.

— Але хто?

— А хто ж їх знає — хто. Приїхали з фурою…

— 3 фурою?

— Ну цією — міжміські перевози…

— Вночі?

— Вдень. Надвечір’ям. Завантажили коня, корову з теличкою. Вигребли збіжжя, ячмінь з бодні… Перевернули все догори дном — валюту шукали.

— Валюту?

— Її.

— Але хто? Що за люди? Свої, приїжджі? — не міг угамувати хвилювання солдат.

— А хто ж їх знає. Четверо. Справні такі. У шкірянках. І з наганом. Кудлача застрелили.

— От гади!

— Он за хлівом лежить. Закопати треба..

Спрокволу старий став заспокоюватись, рукавом заношеної свитки витер змокрілі очі. Трудно піднявся з ганку. Пригнічений горем, він здався солдатові буцімто меншим у рості, ніж був раніше, схудлим і безпорадним.

— І що казали? — допитувався солдат. — Може, мене шукали?

— Ні. І не питали, грабіжники якісь.

— То, може, в міліцію треба? Заяву написати?

— Ні. Сказали: заявиш у міліцію — все спалимо. Та й міліція — чи не вона й навела цих. Вони ж усі заодно, — тихо, ніби сам із собою, міркував старий, стоячи посеред спустілого двору. Двері в хлівці й комори були розчинені навстіж, у сіни також. На траві лежали зірвані з шул ворота. Видно, старий був тяжко вражений тим, що тут відбулося, і, схоже, упав духом. Солдат так само був уражений і не знав, чим утішити старого. Але ж час ішов, довго йому тут залишатися не випадало, і він обережно спитав:

— Поїсти не знайдеться?

Дід, певно, трохи оговтався від свого лиха і відчув чужий клопіт також. Мабуть, змарнілий вигляд солдата зачепив у його дущі інші струни.