Але що ж їм робити?

Недавно ще багато в чому, що стосувалося їхнього тут побуту, солдат сподівався на бомжа, людину більш досвідчену в зоні, мабуть, як і в житті так само. Але от виявилося, що й бомж не все може і навіть не все знає. Про дещо треба докумекувати самому. Якщо не пізно…

Тим часом насувала сира, холодна ніч, належало потурбуватись, як ночувати. У землянці-норі все обвалилося, лізти туди було ніяк. Трохи зачекавши, поки стихне дощ, вони почали влаштовуватись на обриві. Недалеко в лісі солдат наламав ялинкових лап, які перетягнув до обриву, удвох з бомжем вони розклали їх під крайньою сукуватою сосною.

— Ну й нічого! Правда, солдате? — підбадьорив себе і його бомж. — Головне, не падати духом. А там як-небудь…

Схоже на те, що сам він падати духом усе не хотів, усе чіплявся за якусь примарну надію. Врешті, так, може, і краще, думав солдат. Замість того, щоб марніти й стогнати, ліпше робити вигляд, що гірше не настало. Коли настане, тоді й заголосиш.

Але ж як жити з таким відчуттям?

Усе ж, мабуть, треба б йому мати інший характер, не реагувати так драматично на негоди життя, — може, так було б краще. Навчитись більше терпіти, чого він не вмів, хоча вже й так натерпівся немало. Якби там, у казармі, він якось стерпів, пережив сором і образу, як повівся тоді його земляк Петюхов, може, усе й обійшлося б. А так наробив біди і цьому собаці Дробишеву, і собі так само. І якщо Дробишев заслужив, що одержав, то защо він отак покарав себе?

Але як було реагувати інакше чи не реагувати зовсім? Не міг він ні скаржитись начальству, ні дарувати кривдникам образу. Скільки він наслухався в житті та начитався в книжках, що людина є створінням найвищим і повинна мати спроможність оборонити свою гідність. Отож він і оборонив цю гідність. І чого тим домігся?

Домігся гіршого, ніж заплямована гідність, — цього разу загрози життю. Що вже тут клопотатися про гідність, якщо зникає можливість жити…

От потрапив у вовчу яму. Скільки куди не стрибай — не вискочиш.

Ще не зовсім стемніло, як бомж ліг на колючу ялинову купу, підкорчив ноги.

— Ну, а ти що? — гукнув він солдатові. — Іди кладися. Удвох тепліше буде…

Солдат довго і мовчки сидів поруч, думав. І коли зовсім стало темно, також ліг спиною до бомжа. Спрокволу буцімто зробилося тепліше, помалу вгамувалася набридла дригота. І він заснув.

Бомж лежав тихо, старався зайвий раз не ворушитися, щоб не тривожити хлопця. Сну в нього не було, почувався він погано, до речі, не перший уже день. Спочатку думав, що, може, простудився на болоті, як ловив жаб, але на простуду було несхоже. Знов же щодо простуди, він був загартований, давно не кашляв і не сякався, забувся, коли і хворів на грип. Тепер було таке відчуття, ніби в нього злиплася права легеня, боліла, що не вдихнути; кілька днів він обходився частими дрібними вдихами, працювати швидко не міг, міг лише спроквола, помарудивши; навіть управлятися з важкуватим вудлищем йому було трудно. Не легше було й нагинатися за жвавими жабами. Менше виснажувало, коли спочатку було їх багато. Після, однак, поменшало, і він, ганяючись за кожною, просто знемагав до вечора.

Серед самої ночі він, здається, заснув, але проспав зовсім мало. Проснувся і лежав так, слухаючи лісовий шум. Таємничі звуки лісу давно його не тривожили, нічого він не боявся ні в лісі, ні в місті. І навіть тут, у зоні, здається, ніщо його не могло наполохати. Солдат за плечима рівно і глибоко дихав, від нього линуло добре, густе тепло, воно заспокоювало. Все ж куди краще за самоту було удвох, хоч би й з дезертиром, може навіть, з убивцею. Але з молодшим. Усе ж старому потрібен молодий побіч. Зі старим часом цікаво, але не завжди приємно — молодий же обнадіює, ніби молодить навіть. Навіть такого застарілого бомжа, як він.

А втім, бомж не завжди був бомжем, колись мав ім’я власне і навіть погони на плечах, — коли служив у війську заступником командира по технічній частині. Останні п’ять років його служби минали в далекому приполярному гарнізоні, де він зміцнював ракетний щит вітчизни і жив разом з дружиною, завідувачкою офіцерської їдальні, і маленьким синком Дениском.

Приполярний ракетний гарнізон по суті мало чим відрізнявся від колишнього ГУЛАГу[9]; там, проте, далеко не кожний міг витримати навіть рік, а вони змушені були терпіти три, чотири, а то й п’ять років поспіль, — допоки дочекаються заміни. Суцільна сніжна ніч без дня, морози і холоднеча, гнівливе почуття закинутості на край світу багато кого доводили до конфлікту з начальством, сім’єю, нерідко з самим собою, що навіть кінчалося пострілом у скроню. Мимоволі військові шукали якийсь вихід, віддушину в гнітючому житті і, зрозуміло, знаходили його в пляшці чи, точніше сказати, в бензиновій бочці, в яких «Військгендель» завозив на північ 95-градусний спирт. Цей напій мав благородний коньячний колір і за полярну ніч споживався до решти. А коли його не вистачало, тоді у військовій крамничці дуже збільшувався попит на одеколони, лосьйони всіх гатунків, на різні технічні рідини.

Зампотех тоді і вві сні не бачив свого хуткого майбутнього, був, як і всі, — в міру пив і не надто дражнив начальство. Зовсім не дражнити було ніяк, того б не зрозуміли ні друзі-товариші, ні підлеглі, ні навіть начальники. А головне, не було такої можливості, обставини вимагали. Дванадцять і більше годин у боксах біля настиглої на морозі техніки, з давно помороженими руками, на холоднечі й протягах, у неспинних сутичках з начальством — своїм штатним, штабним і перевірниками, — все те як є вимотувало сили й нерви. Єдиним порятунком від того було випити, розслабитись, оновити нервові сили, щоб завтра знову марнувати їх у тих самих боксах і тих самих сутичках.

Так тягнулося кілька років; мабуть, дотягнулося б і до жаданої заміни, якби якось у розпал полярної ночі в гарнізон не прилетів новий командувач ракетних військ. Генерал тільки-но був призначений на цю посаду рішенням Політбюро, яке підписав сам Леонід Ілліч, і мав залізну рішучість навести більшовицький порядок у найстратегічнішому роді військ. Зробивши дводенний розгон у підрозділах, знявши з посади двох командирів і трьох їх заступників, генерал вирушив на не дуже далекий (за 250 кілометрів) аеродром стратегічних бомбардувальників. Природно, як найбільший ракетний начальник, він не міг їздити на якімсь військовім «уазі», а привіз із собою в літаку спеціальний урядовий «ЗіМ», який його і підвів. А заодно знівечив і без того не дуже блискучу кар’єру дивізійного зампотеха.

А втім, давно те було, за стільки літ усе було передумано, і він давно не мав кривди на тодішнього генерала, що, як він чув, доживав свій вік на підмосковній дачі. Розумів, винен був сам, не треба було так поводитись, належало б остерегтися. Але як остережешся, якщо найближча тобі людина — дружина — тільки й пильнувала, щоб десь підловити його, підставити начальству, бачачи в тому своє мстиве жіноче задоволення. Того разу після генеральського розбору в клубі, коли командувач вже виїхав за прохідну і в полку з полегшенням зітхнули, він з дружком в акумуляторній хильнули пляшку 95-градусного і зампотех завалився спати. Минулої ночі спав усього якихось три години після шаленого передперевірочного авралу в автопарку і тепер спав, мов забитий. І раптом дружина штурхає його в плече — прибіг черговий, Черговий передає наказ командира поїхати на 27-й кілометр, де в командувача поламався «ЗіМ». Чергові вже їздили, не можуть зрозуміти, в чім справа, — двигун не заводиться. Що було робити сонному, нетверезому зампотеху? Обклав матюком дружину (навіщо сказала, де спить?) і надів кожуха. Машину він доволі хутко налагодив (у тої вийшов з ладу ланцюг високого напруження), і вона завелася. Але поки він корпався під капотом, досвідчене око командувача, либонь, щось у ньому вбачило, він спитав прізвище зампотеха і кинув ад’ютантові — запиши. Зампотех подумав: о, буде подяка в наказі, і скромно порадувався. Наказ справді незабаром прийшов з підсумками високої перевірки, і там після багато чого іншого оголошувалося про звільнення в запас невідповідних службі офіцерів. Серед інших було і його прізвище. І це за два роки до вислуги на пенсію, з неладами в сім’ї, у приполярному гарнізоні, де неможливо було знайти ні квартири, ні роботи.