— На. Якщо вмієш.

— Колись ловив…

Чоловік відійшов на сухіше і сів на березі.

У солдата відразу клюнуло, і ще через два клювання він викинув на берег знов такого ж, як давніший, ладного підляща. Рибалка підхопився, зняв рибину, посунув до нього ближче березовий лубок з черв’яками.

Протягом дуже недовгого часу солдат викинув у траву ще трьох підлящиків, і рибалка аж захвилювався.

— Оце дезертир, оце молодчага! Виходить, рибальське щастя маєш. Я тут від ранку три штуки, а ти за п’ятнадцять хвилин чотири. Ну-ну! Давай лови більше…

Солдат сам дивувався в душі — не такий уже він і рибалка. Як і всі, колись вудив у дитинстві, а тут такий талан! Опісля, добре, правда, виждавши, зняв з гачка ще одну верховодку. Але відтак у риби, мабуть, настала перерва, і скільки він не кидав поплавець у те та інше місце — нічого не взялося.

— Гаразд, — сказав нарешті рибалка. — Треба цю засмажити.

— Де? — солдат проковтнув слинки.

— На вогнищі.

— А радіація?

— Ну, і хрін з нею, радіацією. Смачніше буде, — сказав рибалка і вперше з приязню засміявся, показавши щербату щелепу. Солдат із цікавістю угледівся в його густо обросле обличчя, — мабуть, людина була ще не стара, але вже міцно пом’ята життям, може, навіть хвора. Зібравши в якусь ганчірку рибини, він поніс їх до багаттячка, димок від якого тихо стелився над берегом. Солдат побрів слідом — все ж він відчував якесь своє право на тих підлящиків.

— Сірників нема? — запитав на ходу рибалка.

— Нема.

— Це гірше. У мене також скінчилися. Тож катай за хмизом.

Чолов’яга почав розгрібати вугілля, а солдат виліз на невисокий обрив і подався в бір. Поблизу, однак, хмизу валялось малувато, і він змушений був відійти далі, в сосняк. Якось він був навіть радий, що натрапив на цього рибалку, що зловив підлящиків і тепер, може, хоч трохи утамує голод.

Через деякий час солдат притяг важкий оберемок сушняку, кинув біля вогнища. Рибалка ощадливо перегартував присок — пік рибини. Певний час вони зосереджено мовчали, напружено чекаючи найжаданішого моменту, який, однак, трохи відкладався.

— Давно тут? — запитав рибалка.

— Другий місяць.

— Ого! — рибалка уважно повзирався в хлопця. — І тебе не скрутило?

— Та начебто ні…

— Тоді й не скрутить, — упевнено оголосив рибалка. — Якщо за місяць не взяло, то й не візьме. Вона, щоб знав, не кожного бере.

— Хто знає, — тихо мовив хлопець.

— Я знаю. Я тут уже три місяці. І хоч би що: загартований організм!

— Як же ви його загартували?

— Горілку пив.

— Зрозуміло, — сказав солдат.

— Стільки випив, що ніяка холера не бере. Тож і ти не дрейф.

Солдат не перечив і не погоджувався — трошки подивувався самовпевненості рибалки, але хтозна. Може, і справді горілка загартовує — йому видніше. Солдат же горілки випив не дуже і тому навряд чи міг вважати себе загартованим.

Вони сиділи так — більш мовчки біля нетривкого вогника, який чи то спалахував легким полум’ям, чи то починав димувати, обкурюючи їхні обличчя. Солдат ніякувато відвертався, але не зрушував з місця. Рибалка ж, майже не реагуючи на дим, дбайливо перегортав і загортував приском рибини.

— Оця вже, може, й готова. Перекладемо її сюди, а цю ближче до вогню, о… Жару тут не надто й потрібно, щоб не згоріла..

Нарешті він вигріб одну і, обпікаючи забруднені пальці, трохи обтер з неї попіл.

— Ну от! Не підсмажилася — підгоріла. Але їсти можна.

Вигрібши ще одну, не втримав і кинув далі у траву.

— Частуйся. Кращої не буде.

Рибина була дуже гаряча — не взяти в руки; солдат обтрусив на траву рештки налиплого вугілля і почав відривати костисті шматочки. Загалом було смачно, він зжував усе, що можна було зжувати, ретельно обсмоктав колючу хребтину. Але було до розпачу мало, і те зрозумів рибалка.

— Бери ще одну. Більше не дам, — суворо оголосив він.

Що ж, і за те спасибі, подумав солдат, маючи, однак, надію, що рибу вони все ж поділять порівну. Але рибалка і сам з’їв лише дві і роздумливо зачекав, щось вирішуючи.

— А… цур йому, ще по одній. Решту — вранці.

З’їли ще по одній і знову не наїлися. В приску зосталися три останні, і рибалка прийняв неминуче рішення:

— Та дідько з нею! Що залишати… Ще до ранку не доживеш — радіація ж.

Саме такого рішення й чекав солдат. Хіба що недоречне нагадування про радіацію неприємно шкрябонуло його почуття, але він хутко про те забув. Не підводячись, вони з’їли всі рибини; рибалка дбайливо згорнув жаринки, покидав у них недогарки.

— Ти поночуєш чи підеш? Хоча куди тобі йти, правда? — запитав він просто, ніби давній знайомий. І солдат несподівано для себе так само просто відповів:

— Правда.

— Ну й гаразд! Тут така справа — тримати вогонь. Згасне — будемо сиру рибу жерти. Зрозумів?

— Авжеж, — бадьоріше відповів хлопець, одразу пригадавши зміст однієї книги, яку читав у школі. Книга називалася «Боротьба за вогонь». Тоді його дуже вразили події, що відбувалися в первісному племені, коли в того погас вогонь. Тепер їм двом загрожувало щось подібне.

— Тебе як звати? — трохи подобрілим голосом запитав рибалка.

— Та солдат просто, — подумавши, відповів хлопець. Йому зовсім не хотілося називати себе, а обманювати також не було великої охоти.

— А я бомж просто, — в тон йому відповів рибалка і засміявся.

Що ж, хай буде так, подумав солдат. Один дезертир, другий бомж, — зійшлася солодка парочка, з’їдливо подумав він.

— Такі справи, — непевно закруглив коротку розмову бомж і витягся на траві. З-під розстебнутої ватянки з дірявою підкладкою оголився його запалий живіт, увесь у якихось синцях і виразках, і солдат зніяковіло відвів погляд. Подумав, однак, що тепер і в нього не кращий. Полежавши трохи, бомж; знову підвівся, сів на траві.

— Не поїли — тільки живіт розгнівили. Знаєш, солдате, бери вудку і закидай. Може, ще візьметься…

Солдат слухняно взяв з трави не дуже зграбне вудлище з навитою на нього жилкою і пішов на колишнє місце, де недавно клювало.

— І дивись мені гачок! — гукнув ззаду бомж. — Одірвеш — голову зірву!

Та вже як-небудь, відказав йому подумки солдат.

Усе надвечір’я він кидав у невелику затоку вирізаний із соснової кори поплавець і все марно — клювання не було. Тоді він перейшов на інше місце — далі за очерет униз за течією. Але й там у нього ні разу не клюнуло. Погода тим часом усе кращала, зробилося зовсім тепло, над водою товклися клуби мошви. Вітер ущух, круглява річкова затока, мов тьмяне люстерко, відбивала неяскраву красу лісового берега, за який поволі завертала ріка. Низько навислі над водою кущі лозняку на тім березі клали на воду глибокий дзеркальний сутінок, де, напевно, водилася риба. Може, навіть, лящі, коли в чорторйї, подумав солдат. Але як перебратись туди, щоб не роздягатись, міркував він, втрачаючи цікавість до вудки. Було тихо й лагідно, і вже не вірилося в ту загрозу, яка роками нависала над краєм, якої так боялися. Але, може, даремно? Може, той страх перебільшений? Живе ж якось біля річки бомж і навіть хизується — загартований! А може, він так, щоб не думати про гірше й підбадьорити себе? А заразом і його також.

Коли сонце сховалося за вершини сосен, солдат викинув з води невеличкого окунця — і все. Більше до самих сутінок нічого у нього не взялося. На воді вже важко було вбачити нерухомий поплавець, і хлопець змотав вудку.

— Тю-ю… А я гадав! — розчаровано зустрів його бомж, лежачи біля багаттячка. — Виходить, таке твоє щастя…

— Не клювало зовсім.

— Це вона як коли. Якось за ранок я вивудив шість штук. А після два дні жодної. Просто злість бере. Але й жерти хочеться…

— А більше тут нічого? — спитав солдат.

— А що ж тут ще? Грибів, ягід нема — рано ще. Звірина вся зійшла геть. Людей відселили. Що збіглим бомжам зостається?

Так, певно, небагато зостається збіглим бомжам-дезертирам, згідно подумав солдат. Але що можна було зробити, щоб роздобути харчі, він не знав, як не знав того і бомж. Утім, той, мабуть, і не надто турбувався про їжу.