— Між іншим, тобі випала, можна сказати, удача. Не кожному дається така можливість реабілітувати себе. Перед німцями особливо трудно. Але вони таке цінують — можу запевнити. З власного досвіду. Я так само колись чекав кулі. Таких вони звичайно враз до стіни. Разом з комісарами. Мусив доказати дещо. І ось бачиш: замість кулі — мундир. — Він з хвилинним задоволенням обмацав свій коротенький френчик з невеличкими срібними погонами. — Правда, за Совєтів чин вищий був, — довірливо повідомив він.

«Що за натяки? Хто він такий? Колишній політрук? Командир? Штабіст який-небудь?..» — гадав лейтенант.

— Марно стараєшся, — вовкувато сказав він. — Не на того напав.

Чернов раптом спинився і крутнувся до Климченка. Вираз його обличчя не змінився, тільки ліве око якось недобре округлилося, і він стишено, начебто для того, щоб не почув вартовий знадвору, сказав:

— А ти той… не дуже. Між іншим, вибір у тебе не вельми багатий. Або ти виступиш, або в землю ляжеш. Сьогодні ж.

Климченка після всього, що трапилося, погрози могли тільки довести до краю, і він схопився з ослінчика.

— Ну і чорт з вами! Стріляйте! Все одно застрелите. Що, до своїх відпустите? Сволота!

Чернов холодно посміхнувся.

— Не кип’ятися. Врешті, ми можемо зробити, що треба, і без твоєї участі.

Він ще почекав і, видно, щоб не стояти так, груди в груди з цим обірваним скривавленим чоловіком, зайшов за стіл на своє місце. Там з якоюсь багатозначною поважністю взяв вийнятий із сумки аркуш — список особового складу першого взвода автоматників.

— Командир першого відділення Голонога Іван Фомич, єфрейтор Опенкін Петро Петрович, червоноармієць Сіязов, Гаймадулін… ім’я, по батькові не проставлено — непорядок. Чирков, Фьодоров, Хиль. І так двадцять два чоловіки. Вибулі позначені? Позначені, аякже. Ну ось. Адреса відома. Командир роти також відомий — Орловець. Решта — не біда, і самі зробимо. Тільки ти тоді, звісно, злись на себе: без заслуг залишишся. Перед німцями. А там заслуги за тобою подвояться. У квадрат зведуть. Зрозумів?

— Як це?

— А так. Подумай — зрозумієш.

Климченко збентежився, ошоломлений ще не до кінця усвідомленим, але, безумовно, якимось недобрим задумом цієї погані, і насторожено дивився на Чернова. А той, уже змінивши свій приязно стриманий вираз на затято офіційний, згорнув список взводу і притиснув його сумкою.

— Ось так! — сказав він, сів і відкинувся до стіни. — То що вирішуєш?

«Що вони задумали? Що зроблять?» — билася в голові взводного розпачлива думка і поступово викреслювалася здогадка, від якої аж кинуло в жар. Климченко скочив і, хитнувшись, плигонув до столу.

— Не маєте права! Провокатори! Сволота продажна!

— Тихо! — суворо сказав Чернов і підвівся. Рука його твердо лягла на сумку, під якою був список. — Тихо, лейтенанте. Спочатку покрути мозком. Не спіши, — закінчив він з якимось показним співчуттям.

Климченко осатаніло дивився йому в очі — сірі і на цей раз уже холодні і суворі. Декілька секунд вони так стояли — один на один, розділені лише столом, і тоді до взводного вперше прийшло розуміння, що ці люди зроблять з ним усе, що захочуть.

Якийсь час обидва мовчали. В землянці стало холоднувато, грубка вже не світилася вогнистими щілинами, скупо сіріла обклеєна недоречними плакатами стіна, на якій виразно постала головаста, до стелі тінь Чернова. Надворі, певно, темніло; там чути було ліниві кроки вартового; десь далі, байдужі до всього, гомоніли, сміялися солдати. Тоненько награвала губна гармошка.

«Гади! Що роблять, гади! І треба ж було тільки вчора позначити вибулих: убитих і поранених. Туфатулін, здається, тільки не позначений. Вночі підстрелили — не встиг записати… Ні, цього допустити не можна. Але як?..»

І він зрозумів, що єдиний тут його вихід — схитрувати, що їх витонченому варварству треба протипоставити тонку хитрість. Одначе він, людина відкритої і простої натури, відчував себе до того малоздатним. Основним, найголовнішим для нього тепер був список, і лейтенант вельми гостро це розумів. Йому важко було змусити себе не дивитись на притиснутий сумкою аркуш паперу, і все ж він кожною часточкою тіла відчував його там і аж боявся, що Чернов міг по чім-небудь здогадатися про його прагнення. Але недарма, видно, його посадили на середині землянки. Кинутись до столу йому було важко — тепер він не відчував у собі необхідного на це сприту. Варто було придумати щось інше, і Климченко вирішив розтягнути час.

— А що я мав би говорити там? — понурим, але трохи рівнішим голосом спитав він.

Чернов ворухнув бровами, коротко зиркнув на нього й залапав на столі руками.

— О, це дуже просто. Прочитати… Де він тут у мене завалився… Ось. — Він знайшов серед паперів якийсь аркуш і, підвівшись, через стіл сунув його Климченкові. Лейтенант роздумливо огледів папірець.

«Дорогі громадяни, мої однополчани, — було надруковано дрібним шрифтом. — Бійці і командири… полку. (Іч, сволота, і місце залишили, тільки підставляй.) Це звертається до вас колишній ваш командир (червоноармієць)». Знову пропуск і три крапки. Климченко зирнув нижче, і там також ішли пропуски-крапки, де містилися звороти ще чоловік до п’ятнадцяти із запрошенням у полон. Тут же була порада нагадати цим людям їх конкретні образи на радянську владу і перелічити блага полону — 700 грамів хліба, гарячі харчі з кавою, кожному ковдра, свобода від більшовизму, за бажанням костел, кірха або церква для віруючих. Бійцям, місце проживання яких було зайняте німцями, обіцялася відпустка додому.

«Гарно розписали. Доладно, — подумав Климченко. — Так добре, що й дурень не повірить». Уголос, намагаючись говороти спокійно, він мовив:

— Гаразд! Чорт з ним. Я згоден.

— Оце розмова. Віншую! — Чернов вийшов з-за стола і потиснув його руку вище ліктя. — Давно б так. Ну звісно ж, який сенс помирати за якийсь там паперовий принцип. Правда? Значить, так! — Із задоволенням, як від завершення нелегкої справи, він потер руки. — Значить, так: по російському звичаю обмиємо цю справу. Як-неяк — людей же від гибелі рятуємо. Це, брат, не зрада. Це доблесть!

Пружисто присівши на добрих, з високими задниками чоботях, він одсунув довгий, до підлоги, обрус-ковдру і витягнув з-під столу жовту, на зразок чемодана, скриньку. Клацнув замок, відчинилося вічко, і в скриньці тьмяно блиснули шийки пляшок, якісь пакунки в блискотливім целофані, бляшанки консервів. Чітким, видно, завченим рухом Чернов поставивив на стіл дві алюмінієві чарочки. Побіч, під сумкою, лежав іменний список взвода автоматників.

У Климченка розширилися зіниці, коли він побачив те, всередині все стиснулося й похолоділо, м’язи на його ослаблім тілі напружилися — всього два-три кроки відділяли його від папірця, який зараз міг круто змінити його долю. Те, що трапилося тепер, було так незвичайно, що аж не вірилося. «Навмисно це чи по дурості?» — напружено спробував вирішити лейтенант. Шалений свій позирк він перевів униз, на скриньку, але скоса бачив на столі сумку, і все всередині його гарячково закрутилося, з новою силою запульсувала в жилах кров — у лічені, вельми коротенькі секунди треба було вирішувати.

— Ось ми зараз, як наші, тобто ваші, кажуть, і обмиємо по чаток твоєї нової служби. Коньяк! Либонь, такого не пив? — З доброзичливістю гостинного господаря Чернов бовтонув якоюсь рідиною в темній пляшці і поставив її на стіл.

На обрусі-ковдрі вже лежали невеличкі бляшанки паштету, пачка галет, загорнений у целофан шматок ковбаси; до цього долучилася ще й пляшка. Чернов, одначе, все ще мацав у скриньці. Здається, він і не тямив, що робилося в душі полоненого.

«Помилка чи провокація?» — свердлило лейтенантову голову питання, і якийсь незримий, але дуже наполегливий радник увесь час турчав: «Давай! Хутчій! Хутчій! Ну що ж ти!..»

«Зараз… Зараз…»

Климченко зручніше поставив біля табуретки свої ноги, трохи схилився, щоб спритніше можна було скочити: однією рукою він надумав скинути сумку, другою — схопити список.