Ледь помітна в моховитому болітці стежина вивела їх на стару, закинуту ділянку з колись наготовленим, але так і не вивезеним кругляком — окрай широкої прогалини приткнулося кілька довгих штабелів оброслих мохом рудостояків. Опріла кора розлізлася, в потемнілих від часу окоренках жовтіли видовбані дятлами ямки.

На ділянці припікало сонце, вони всі угрілися, і Бритвін, який ніс перекинуту через плече шинелю, рішуче кинув її під ноги.

— Привал!

— Фу-х, тепло! — згідно озвався Данило і, як був, товстуватий та незграбний у розстебнутій ватянці, задом сунувся в затінок під штабелем. Бритвін спершу зняв ремінь, розстебнув усі гудзики на гімнастерці, потім гепнувся на шинелю і, сопучи, стягнув чоботи.

Стьопка, подумавши, також присів під штабель.

— Далеко ще тупати? — запитав Бритвін.

— Не так щоб далеко. Трохи пройдемо до Ляхавина, затим лісництво минути, — почав прикидувати Данило.

— То скільки кілометрів? П’ять, десять?

— Кілометрів? Щоб не збрехати… Та не дуже зосталося.

Бритвін осудливо покрутив головою.

— Ну й арифметика в тебе! Багато, не дуже. Давай сумку та перекусимо.

Данило з підкресленою готовністю перекинув через голову скручену чіплянку сумки і насамперед витяг з неї пляшку з паперовою затичкою. Застережливо укріпив її на нерівній моховитій землі між собою та Бритвіним. Стьопка старався не дивитися туди — робив вигляд, що досліджує палець на нозі, справді до крові збитий об корінь. Їсти йому перехотілося, більше дошкуляла спрага, і він думав, що, відпочивши, треба пошукати десь струмок.

— Ну, що ж, тоді хильнемо! — задоволено сказав Бритвін.

— Заробили, — усміхнувся Данило. — Є за що. Бритвін ворухнув сумку.

— А там же й закусь була. Ану діставай, що спорядив поліцаїв синок.

Стьопка аж здригнувся: так просто і буденно було сказано це, ніби Митя все життя був йому ворогом. Хлопець здивовано скинув голову, чекаючи щось побачити у виразі обличчя Бритвіна. Однак на пругкому, торкнутому свіжою щетиною обличчі того було тільки щире задоволення від передчуття близької їди з випивкою.

Данило дістав саморобний, змайстрований з окіска ножик і розгорнув полотняну ганчірку. Товста скибка хліба, відрізана від середини хлібини, шматок м’яса і чотири фарбовані великодні яйця примусили їх мимохіть ковтнути слину. Вони вже не могли відвести очей від великих Данилових рук, коли він почав ділити харч: розрізав на три частини хліб, м’ясо, розклав яйця, два з яких були потрощені. Бритвін однією рукою взяв пляшку, другою згріб свою порцію закусі.

— Ну, а Товкач що — не зголоднів?

Стьопка вовкувато зирнув на їх двох: слова Бритвіна прозвучали так, що стало зрозуміло: якщо він відмовиться, ті не бідуватимуть. Мабуть, саме тому він рішуче підвівся і, не торопко підійшовши ближче, взяв останню пайку — друга вже була в руках Данила. Бритвін пожлуктив з пляшки, поморщився.

— Отрута! І як її поліцаї п’ють?

— А п’ють! І нічого. Пальзітєльна, кажуть, — жартівливо озвався Данило, переймаючи пляшку. Останнім часом він став говіркий — не те що вчора, і Стьопка подумав: з чого б це? Данило також випив. Може, й не стільки, як Бритвін, але теж чимало — ледве не всю. Витягнув у руці і подивився, чи багато залишилося.

— Ну, а тобі не треба. Малий іще, — сказав він Стьопці, ніби жартома, але й справді пляшку відставив убік. Степан перестав жувати.

— Хто малий, а хто старий. Давай сюди!

— Зіп’єшся ще. П’яндигою будеш.

— Не твоє діло. Дай пляшку!

— Це хай командирові, — раптом улесливо заусміхався Данило.

— Командир — він голова. Гляди, як усе владнав!

— Годі, дай і йому, — махнув рукою Бритвін. Данило ще раз подивився на пляшку — там було, певно, з півсклянки — і віддав. Степан, хоч і не мав до горілки великої охоти, тепер майже зі злістю, затявши дух, вицідив усе до краплі.

— Ти глянь! — здивувався Данило. — О, молодь пішла! Енергійно жуючи, Бритвін з легким осудженням косив на нього очима, а Стьопка сидів до них боком і зосереджено їв. М’яса йому випало небагато, він хутко зжував його. Залишався шматок хліба і маленьке, мов голубине, великоднє яєчко, яке він полишав на після. Хлопцю було наплювати, що про нього говорили ці двоє, він не поважав їх і не відчував жодної вдячності за випивку. Він ледве стримував у собі злість, усе виразніше відчуваючи, що в цій доволі вдалій операції з мостом щось нечисто. Те, що всю дорогу і тепер Бритвін уперто обходив у розмові Маслакова і Митю, тільки підтверджувало його підозру, і це не могло не озватися в нім давнішою неприязню до ротного.

— Ні поваги тобі, ні поступки! Отака молодь! — буркотів тим часом Данило. — Раніше так не було.

— Що б ви робили без цієї молоді? — різко проказав Степан, відчуваючи, як гнівлива задиркуватість підіймається в ньому з катастрофічною неухильністю. — Бліх по хатах плодили б?!

Звичайно сумирний Данило з-під клоччастих брів недобре націлив на нього вузенькі щілинки очей.

— А ти нам не указ! Не командир, щоб указувати.

— Надто ти, бачу, командирів любиш. Щоб командували. Либонь без команди і в ліс не пішов? Чекав, поки з печі стягнуть!

— Моя справа. Не тобі докоряти. Шмаркач іще!

— Буде, не заїдайтесь! — обірвав сварку Бритвін. — Товкач хоч і злий, а сміливий. Молодець!

Стьопка уважно подивився на Бритвіна, але той цілком серйозно витримав його погляд. Хлопець, однак, злосливо усміхнувся одними вустами: ні вже, на таку дешеву принаду його не візьмуть.

— Хвалите? Так, як і його хвалили?

— Це кого?

— Митю, кого!

Бритвін виразно хмикнув.

— Ну, знаєш! Треба було, то й хвалив.

— А тепер уже не треба? Тепер мене треба? — хутко наливаючись злістю, уривисто сказав Стьопка. Шматок недожованого хліба різко випирав за його щокою.

— А ти що, невдоволений?

— Вдоволений!

— Слава Богу. А то я подумав, що ти покривджений: чому я тебе, як учора Маслаков, на міст не погнав?

«Так ось воно що!» — майнуло в голові у Стьопки. Може, Бритвін ще почне дорікати йому за невдячність? Справді, на міст не погнав, справу зробили, і все якнайкраще. Навіть вибухівку для загону зекономили. Та все одно до Маслакова йому далеко.

— Маслаков не гнав! — майже вигукнув, зриваючися на сварку, Степан. — Маслаков вів! Це ти гнав!

— Кого я гнав?

— А Митю! Згадай!

Ну, так і є! Тут уже стало певно, що Стьопка влучив у його болюче місце.

Розперезаний, босий, Бритвін раптом підхопився і вищирився на хлопця.

— Ах ти шмаркач! Оговорити хочеш? У мене ось — свідок! Ану, хай скаже: гнав я чи він сам пішов!

— Сам, сам! — швиденько підтвердив Данило. — Просив Христом-богом. Щоб, виходить, за батька оправдатись.

— Зрозумів? Поліцая синок до того ж! Не забудь.

Стьопка мовчав, трохи збентежений цим несподіваним поворотом суперечки. Так, тут вони мали рацію. Просився, це правда. І що поліцаїв синок, теж правда. Але що ж тоді виходить?

— Виходить тоді, це поліцаїв син міст висадив у повітря. А не ми. Так?

— Ні, не так! — твердо сказав, як відсік, Бритвін. — Ми висадили. Ми організували все і керували. Я керував. Чи ти з цим не згоден?

Стьопка не знав чому, але з цим він справді був не згоден, хоч і перечити більше не став. Напевне, для сварки з цією людиною він був слабак. Щось у голові його переплуталося, всі ці взаємозалежності і складнощі, і без того незрозумілі йому, тепер і зовсім затуманилися — не розібратись. Тільки якоюсь найупертішою і найчуйнішою часткою своєї душі він відчував, що Бритвін махлює, і він нізащо не міг змиритися з цим.

Данило під штабелем драв жовтими рідкими зубами шматок м’яса:

— Чуєш?.. Якби не вони, — кивком бороди він показав на Бритвіна, — якби не вони, все пропало б.

Стьопка підвів голову і, відчувши щось загадково-важливе в цих словах, утупився зором на Данила.

— Ага. Коли кінь виїхав на міст, вони бабахнули, і готово. Якраз Посеред мосту.

— Кого? Коня?

— Ну так! Того Рослика. О снайпер, а-яй! — набравшись голосу, басовито доводив Данило.