— Александр ніколи не говорив зі мною про неї, мамо, але сьогоднішня зустріч змусила мене зрозуміти, чому ти й досі його коханка.

У Рубі перехопило подих.

— То ти знаєш…

— А він не робив з цього ніякої таємниці, бо розумів, що рано чи пізно я про це дізнаюся. Саме так він і сказав мені, коли пояснив ситуацію. Ми довго розмовляли з ним про тебе, і я полюбив його за це. Він промовляв про тебе з такою ніжністю й любов’ю, казав, що ти — світло в його житті. Але про Елізабет він при цьому не казав нічого і не пояснював, чому він і досі з тобою, просто сказав, що не може без тебе жити, — і все.

— І я без нього теж не можу жити. Гадаю, ти не будеш мене за це картати?

— Звісно, що ні, мамо. — Він посміхнувся, дивлячись на місто, і присунувся ближче. — Це ваша особиста справа, а не моя, і вона ніяк не зачіпає ні мене, ні тебе, еге ж? Просто мені дуже приємно, що моя мати і мій названий батько кохають одне одного.

— Дякую, мій котику-муркотику, — хрипко мовила Рубі і стиснула його руку. — Ти так схожий на свого названого батька: ви обидва маєте сильну практичну жилку, яка дає вам можливість реалістично сприймати те, що змінити не можна.

— Наприклад, твої стосунки з Александром.

— Наприклад, мої стосунки з Александром.

Вони вийшли з вагонетки, пройшли поміж велетенськими ангарами з гофрованого заліза, у яких знаходилися виробничі потужності підприємства «Апокаліпсис», і опинилися на вулицях Кінроса.

— Ти вже ходив дивитися на збагачувальний завод, на газовий завод, реторти і все таке? — спитала Рубі, коли вони перетинали Кінрос-сквер.

— Ні, я подався в хащі, мамо. Європа повниться фабриками, але там немає хащ. Ось що мені хотілося спершу зробити: побачити тварин та пташок, що розгулюють на свободі, відчути запах евкаліпта, помилуватися пташками всіх кольорів райдуги. Європейські птахи такі непоказні, хоча соловей і справді співає дуже гарні пісні.

— А Елізабет ти там не бачив?

— Ні, а що — треба було?

— Та ні, не треба, просто сьогодні був її день верхової їзди, і вона завжди їздить у хащі.

— День верхової їзди?

— Декотрі дні тижня вона підміняє Джейд у дитячій кімнаті і доглядає за Анною. Гадаю, ти вже знаєш про Анну?

— Так, знаю.

Вони увійшли до фойє готелю.

— Сьогодні увечері ти неодмінно зустрінешся з Нелл, бо Елізабет дозволяє їй подовгу не спати і тому вона має змогу бачити гостей, які приходять на вечерю. — Рубі криво посміхнулася. — Гадаю, це так вона хоче продемонструвати гостям, що хоча одна її дитина розумово відстала, зате інша — надзвичайно розумна.

— Бідолашна Елізабет, — мовив Лі. — Що надягати, мамо, — офіційний вечірній костюм?

— О, звісно ж.

— А Сунь там буде? Мені трохи незручно за те, що я подався до лісу замість того, щоб піти в оте дивовижне китайське містечко на вершині пагорба й засвідчити Суню своє шанування.

— Ти зможеш зробити це завтра, Лі. Його пагодове містечко просто миле, еге ж? Але Суня сьогодні не буде на вечері. Він же нехристь китаєць. А кожен із гостей матиме той чи інший стосунок до англіканської церкви. — Рубі захихотіла. — За винятком Костеванів! Ми — не китайці, але ми точно нехристі. І до того ж — надзвичайно заможні нехристі! — долинув голос із коридору, коли Лі вже підходив до своєї кімнати.

«Він такий же розумний і такий же проникливий, як і був раніше, до від’їзду, — подумала Рубі, і досі відчуваючи в повітрі часточку його присутності. — Він мене просто приголомшив. Я й не гадала, що він буде таким великим, так дивовижно схожим одночасно і на мене, і на Суня. Лі, мій любий Лі!»

Після відвідин дитячої кімнати Елізабет пішла до себе і замислено сіла біля вікна. Але вона не бачила ані панорами лісу, ані далеких гір; її зір був спрямований усередину її пам’яті, а пам’ять повнилася спогадами про Лі Костевана на озері. То був образ краси, чоловічого начала та повної свободи. «Я роками їздила на озеро, але мені жодного разу не спало на думку скинути всю свою одіж і попустувати серед риб, самою стати як риба. Озеро не скрізь глибоке, можна було б триматися його мілкої частини. І я могла б пізнати ту радість, яку Лі пізнав сьогодні». — «Ой, Елізабет, будь чесна сама з собою! Ти не робила цього тому, що ти не могла. Ти не можеш бути настільки внутрішньо вільною, щоб пустувати, — навіть у ті дні, коли ти виїжджаєш на Кристал. Ти прив’язана до чоловіка, якого не можеш покохати, і це тягне тебе додолу, як величезний зливок свинцю. Тому йди геть, Лі Костеван! Живи своїм власним життям і не заважай мені жити своїм!»

Але, незважаючи на такий настрій, вона доклала чимало зусиль того вечора, щоб вибрати підходяще плаття — з темно-синьої тафти, з шифоновими рюшами на декольте та короткими рукавами, що закінчувалися якраз під її оголеними плечима. Тими днями вона почала голитися під пахвами — цьому її навчила Рубі, котра з великим жалем ставилася до жінок, які надягають вишукані плаття, але, коли піднімають руку, оголюють густий кущ, який повністю знищує їхню привабливість.

— Перлина вміє користуватися бритвою, тож попрохай її, щоб вона постійно підбривала волосся тобі під руками, Елізабет. Там не буде накопичуватися піт, і ти приємніше пахнутимеш.

— А як щодо приміщення на нижньому поверсі? — спитала Елізабет із хтивою посмішкою.

— Я не голю його, потім там страшенно чешеться, коли відростає волосся, але я підстригаю те місце ножицями, — відповіла Рубі, ані на гран не знітившись. — Кому потрібна там густа борода? — Вона захихотіла. — Хіба що густа чоловіча борода.

— Рубі!

«Що ж, добре, що завдяки Рубі я тепер знаюся на цих справах. Ось так. Прикраси з сапфірів та брильянтів прекрасно доповнюють цю сукню — а ще й зачіска, сережки, намисто і два браслети. Пречудово!»

Вона не стала робити звичайну зачіску з кучерів та локонів, а зібрала в один жмут і приколола на маківці. Навіщо стидатися своїх вух та шиї, навіщо закривати їх довгим волоссям? Трохи жасминових парфумів — і ось вона вже готова до зустрічі з представником англіканської церкви у Кінросі.

І єпископ був буквально приголомшений двома найгарнішими жінками цього краю, якщо не всього Нового Південного Уельсу.

— Вибачте за відсутність господаря, ваша світлосте, — звернулася Елізабет до єпископа, — але я визнала за необхідне організувати прийом у Кінрос-гаусі на честь вашого приїзду до нашого міста.

— Добре, добре, дякую, — пробелькотів священик, ошелешений такою кількістю краси, виставленої напоказ із вишуканістю та смаком.

— Лі, ласкаво просимо, — звернулася Елізабет до сина Рубі, який мав такий вигляд, наче ніколи й не знав, що таке простий бавовняний одяг. Його вечірнє вбрання складалося з костюма, зшитого на Севіл-роу в Лондоні, та величезної шовкової краватки — у відповідності з останніми моделями в журналах мод. Гордовитість — ось яке нове слово знайшла вона для його характеристики; однак хлопець випромінював чарівливість, як і його матір, і невдовзі повністю заволодів увагою єпископа та зачарував його. Ці Костевани такі безцеремонні!

Елізабет сіла зліва від єпископа Кествіка, а преподобний Пітер Вілкінс — справа; решта гостей порозсідалися з кожного боку столу, розкладеного так, щоб умістити дванадцять осіб. Місце Александра з протилежного краю залишилося порожнім. На мить у неї з’явилася думка посадити туди Лі, але потім вона відкинула її — йому ж іще й вісімнадцяти років не було. З приводу чого єпископ не проминув зробити зауваження:

— Може, ви трохи замолоді, щоб пити вино, сер?

Лі закліпав очима і посміхнувся церковнику чарівною посмішкою.

— Ісус, — мовив він, — був євреєм у країні, де в ті часи пити вино було безпечніше та корисніше для здоров’я, аніж воду. Мені думається, що Він пив вино після офіційного досягнення повноліття. Тобто після того, як Йому виповнилося дванадцять чи десь так. До його шістнадцятиріччя вино треба було розбавляти водою. Вино — це дар Божий, мілорде. Звісно, якщо вживати його з помірністю. Я не напиватимуся до нетверезого стану, це я вам обіцяю.