— Лі повернувся! — скрикнула Рубі, і її обличчя змінилося до непізнаванності. — Ой, Елізабет, Лі повернувся! А я й не чекала його, я й гадки не мала!

— Це ж прекрасно, — механічно мовила Елізабет, насилу виштовхуючи з рота слова, наче ватні. — Принесіть нам, будь ласка, чаю, місіс Сартіс.

Вона провела схвильовану й радісну Рубі до оранжереї, умовила хоч на секунду присісти у крісло і тільки після цього змогла більш-менш природно посміхнутися.

— Рубі, люба, заспокойся і охолонь. Я хотіла б послухати про все відразу, але ти, здається, не в тому стані, щоб розмовляти.

— Він зійшов учора вночі з поїзда, який прибув з Літгоу, — несподівано, як сніг на голову; я ще й подумала, чому ж це поїзд так спізнився, а потім збагнула, що він навмисне дожидався потягу з Сіднея, який завжди спізнюється. Я якраз розмовляла з єпископом англіканської церкви та його дружиною — вони приїхали з візитом до місцевих парафіян, — забелькотіла Рубі.

— Я знаю, що приїхав єпископ. Сьогодні він прибуде сюди на вечерю, хіба ж ти не пам’ятаєш? От тепер ти зможеш прийти разом із Лі.

— Ми сидимо, розмовляємо — а тут заходить Лі! Ой, Елізабет, мій маленький котик виріс і став дорослим чоловіком! Такий красивий! Ти б почула, як він розмовляє — як найвишуканіший джентльмен в Англії! — Вона змахнула сльози і радісно посміхнулася. — Єпископ Кествік мало з крісла не впав, коли почув, як розмовляє Лі, а коли він дізнався, що то — мій син, я відразу ж до небес злетіла в його очах!

— А я й не знала, що саме про це ти все життя мріяла, — мовила Елізабет, намагаючись заспокоїтися, бо її серце шалено калатало.

— Та ні, це не так, і єпископу не подобається моє місце в громаді Кінроса, але він не такий дурень, щоб ставитися до мене як до повії, бо знає, що я — член правління підприємства «Апокаліпсис» і потенційне джерело пожертвувань для церкви. Як би там не було, коли він побачив Лі, то відразу ж вирішив, що мене незаслужено ганьбили, — бо мій син навчався не де-небудь, а у школі Проктора! Ой, Елізабет, я така щаслива!

— Що ж тут дивного, що єпископ так повівся, люба Рубі? Це й малюкові зрозуміло, — мовила Елізабет і облизала пересохлі губи. — А чи означає повернення Лі, що Александр теж повернеться додому?

Веселість Рубі дещо зблякла, коли вона побачила вираз в очах Елізабет, побачила стару маску, яка знову з’явилася на її обличчі.

— Ні, моя дорогенька, Александр залишився в Англії. Він послав Лі на літній відпочинок додому, бо Александр залишається вірним собі: в одному зі своїх листів він писав, що його дуже непокоїть думка про те, що мені ще чотири або навіть більше років не доведеться побачитися з сином, з моїм маленьким котиком. Лі пробуде вдома до кінця липня, а потім повернеться до Англії.

Принесли чай; Елізабет сама розлила його по чашках.

— Тоді що ти тут робиш, Рубі? Чому ти не використовуєш кожну дорогоцінну мить, щоб насолодитися спілкуванням зі своїм сином?

— А тому що невдовзі Лі до нас приєднається, — відповіла Рубі, яка неначе помолодшала до двадцяти років і вся світилася радістю й молодістю. — Невже ти думала, що я стану чекати аж до вечора, щоб познайомити тебе зі своїм сином? Він вирушив помандрувати околицями Кінроса і пообіцяв, що з’явиться якраз до чаювання. — Вона удавано насупилася. — От негідник! Запізнюється!

— Коли він прийде, ми зробимо іще чаю.

Він прийшов через півгодини, і за цей час Елізабет вдалося-таки опанувати себе. На своє здивування, вона відчула легкий жаль, коли Рубі сказала їй, що Александр не приїде додому. Нелл — так та взагалі б сказилася від радості, коли б його побачила. Утім, вона розуміла, чому Рубі не надто засмутилася з того, що Александр не приїде: їй було б важко спілкуватися одночасно і з сином, і з коханцем, які були її найліпшими друзями, бо їй довелося б приховувати від Лі те, ким насправді був для неї Александр.

Лі увійшов до оранжереї; волосся його було забране в косу, вбраний він був у старі, але чисті бавовняні брюки й бавовняну сорочку без комірця та з закоченими рукавами. Не здогадуючись, що її обличчя відразу завмерло гримасою холодної байдужості, Елізабет підвелася і простягнула молодикові руку з гордовитою посмішкою на губах, але без посмішки в очах. Рубі мала рацію — він був красивий, навіть вражаюче красивий; він вдався як у Суня, так і у свою матір. У батька він удався чітко окресленими рисами обличчя та шляхетною поставою, а у Рубі — грацією рухів та невимушеною чарівливістю. Але очі у нього були свої, власні: світло-зелені зіниці, обрамлені темнішими колами; це надавало його погляду пронизливості і гостроти. Так, блідо-зелені очі, довгі темні вії та бронзова шкіра дійсно справляли невідпорне і бентежне враження.

— Здрастуй, Лі, як ся маєш? — спитала Елізабет, намагаючись надати своєму голосу навмисної байдужості.

Його радість швидко зів’яла, він схилив голову набік і пильно поглянув на неї з виразом легкого спантеличення через таку холодність прийому.

— Дуже добре, місіс Кінрос, — відповів він, стискаючи її обм’яклу руку. — А як ви ся маєте?

— Дуже добре, дякую. Будь ласка, зви мене Елізабет. Прошу, сідай. Невдовзі місіс Сартіс принесе нам свіжого чаю.

Він сів так, щоб бачити обох жінок одночасно, і віддав матері ініціативу вести розмову. Так ось вона — дружина Александра, про яку сам Александр майже ніколи нічого не говорив. «І не дивно, — подумав Лі. — Вона не є емоційною та жіночною жінкою, хоча ця арктично-холодна поведінка пасує її загальному стилю». Однак йому іще ніколи не доводилося бачити такої надзвичайно вродливої жінки: молочно-біла шкіра, чорне волосся та темно-сині очі. Чуттєвий рот зусиллям волі випрямлений у ниточку, що викривляла природні контури губ, довга й граціозна шия, красиві руки з масивними перснями на кожному безіменному пальці; персні на її руках видалися йому явно недоречними.

«Елізабет Кінрос не схожа на жінку, що любить порисуватися, значить, ті персні подарував їй Александр Кінрос, а він порисуватися любить. Шкода, що він зі мною не приїхав, — подумав Лі. — Я за ним скучаю, мені бракує його присутності, бо без нього мені бракує повного розуміння сутності міста Кінрос. Вочевидь, його дружина зовсім не рада, що я сюди приїхав».

— А як Александр? — спитала Елізабет, коли їй випала нагода вставити слово.

— О, він увесь у клопотах, і справи у нього йдуть дуже добре, — усміхнувся Лі, і на його щоках утворилися ямочки, як у Рубі, коли вона посміхалася. — Улітку він перебуватиме в Німеччині на фірмі «Сіменс бразерс».

— Цікавиться двигунами та механізмами?

— Так.

— А ти не знаєш — він, бува, не їздив до Кінроса в Шотландії?

На обличчі у Лі з’явився здивований вираз, він хотів був сказати, що Александр щось таке писав, але не сказав. А натомість відповів таке:

— Ні, Елізабет, не їздив.

— Так я і думала. А ти багато часу з ним провів?

— Увесь час, який мені відпустила школа.

— Значить, він тобі подобається?

— Він мені більший батько, аніж Сунь, хоча я кажу це без усякої образи та прихованої критики. Я люблю та поважаю мого рідного батька, але я — не китаєць, — стримано й жорстко мовив Лі.

Рубі невдоволено позирала то на Лі, то на Елізабет. Не такою уявляла вона зустріч між її сином та найліпшою подругою! Між ними не виникало внутрішнього контакту, навпаки — Елізабет випромінювала антипатію. І ця крижана антипатія повернулася до неї з лишком. «Елізабет, не роби цього зі мною! Не відкидай мого котика!» — Вона підскочила і наділа капелюха.

— Ой, уже пізно! Лі, облиш бутерброд і вставай. Сюди увечері завітає єпископ Кествік, тому нам треба приготуватися і прийти на зустріч о пів на сьому.

— Буду з нетерпінням чекати, — мовила Елізабет з дерев’яним виразом обличчя.

— Як тобі дружина Александра? — спитала Рубі у сина, коли вони спускалися до міста у вагонетці.

Лі відповів не відразу; він помовчав, а потім повернув голову і поглянув матері у вічі.