Коли Рубі пішла до Елізабет наступного ранку, вона гралася якийсь час із думкою поговорити про їхні дедалі гірші стосунки з Александром, які були, на її думку, наріжним каменем Елізабетової хвороби. Ні, це — не уявний зв’язок, а цілком реальний! Упродовж багатьох років Рубі доводилося мати справу зі стількома різними жінками, що вона вже й порахувати не змогла б. Та увійшовши до спальні Елізабет, вона передумала. Для того щоб про це говорити, треба було порвати всі стосунки з Александром, а цього вона зробити не могла. Мабуть, буде більше користі, якщо вона умовить Елізабет хоч трохи попоїсти.

— Як там Нелл? — спитала вона, всівшись на ліжку.

— Хтозна. Я її майже не бачу, — відповіла Елізабет зі сльозами на очах.

— Припини, мила моя! Будь оптимісткою! Залишилося всього лише шість чи сім тижнів! Щойно це скінчиться, ти швидко одужаєш.

Елізабет натужно посміхнулася.

— Я маю жалюгідний вигляд, еге ж? Вибач, Рубі, я обов’язково одужаю. Якщо переживу пологи. — Елізабет змахнула рукою, такою тонкою, що вона більше нагадувала пташину лапку. — Ось що мене лякає — що я не переживу пологів. Я не хочу померти, однак маю жахливе передчуття, що кінець наближається.

— Якийсь кінець завжди наближається, — мовила Рубі, взявши руку Елізабет, і ніжно її погладила. — Тебе з нами не було, коли Александр показав нам — Чарльзу, Суню та мені — золоту жилу, яку він знайшов у глибині гори. Чарльз назвав цю знахідку апокаліптичною — ти ж знаєш Чарльза, він любить уживати подібні слова. Якби він не сказав «апокаліптична», то вжив би щось на кшталт «катастрофічна» чи «запаморочлива». Але Александр учепився за це слово; він пояснив, що «апокаліпсис» означає грецькою колосальну подію, щось на кшталт кінця світу. Однак, коли я написала про це Лі, він пояснив, що насправді це слово означає найвище одкровення — у них тоді ще не було грецької у шкільній програмі. Дивно, еге ж? Як би там не було, Александру здалося, що його відкриття оцієї шахти стало колосальною подією, і саме через це підприємство стало називатися «Апокаліпсис». Але ж насправді це був аж ніяк не кінець, еге ж? — навпаки, початок. «Апокаліпсис» змінив і надалі змінює життя всіх людей, які мають до нього стосунок. Якби не було цієї шахти, він не послав би за тобою, я б і досі була хазяйкою борделю, Сунь і досі був би нехристем китайцем з нездійсненними ілюзіями, Чарльз — звичайнісіньким скватером, а Кінрос перетворився б на місто-привид після того, як вичерпалося б розсипне золото.

— Католики називають Апокаліпсисом Книгу Одкровення, — сказала Елізабет, — тому визначення, яке дав Лі, є правильним. Александрова золота копальня — це найвище одкровення. Воно показало нам, хто ми є насправді.

«Господи милосердний! — подумала Рубі. — Я вже давно не бачила її такою пожвавленою. Може, таким околичним шляхом можна буде підійти до тієї розмови про причину її хвороби».

— А я й не знала, що це слово настільки пов’язане з Біблією. Я ж у релігії людина темна, тому поясни, будь ласка.

— О, як добре я знаю мою Біблію! Від Книги Буття до Одкровення. Як же ж добре я її знаю! Як на мене, то ніщо й ніколи не мало більш підходящого ймення, як оця Александрова золота гора. Одкровення за одкровенням — і стосовно початку, і стосовно кінця. — Голос Елізабет набув зловісно-химерної інтонації, очі лихоманково заблищали. — Через Апокаліпсис їдуть четверо вершників: Смерть на блідому коні та троє інших. Троє інших — це Александр, ти і я. Тому що ми їдемо, чекаючи, поки не скінчиться Апокаліпсис, — ось що ми робимо. І в результаті помремо і я, і ти, і Александр. Жоден з нас не є достатньо молодим, щоб пережити, перечекати Апокаліпсис. Усе, що ми можемо, — це спробувати його перечекати. А може, коли ми скінчимо, Апокаліпсис поглине нас, візьме нас своїми в’язнями.

«І як же ж мені бути з цим… з цим пророцтвом?»

Рубі розібралася з цим питанням просто — пирхнула і відмахнулася.

— Яка дурниця! Як сказав би Александр, у тебе трохи поїхала стріха. — Шум під дверима розрядив напружену ситуацію; Рубі повернулася і аж засіяла. — Обід принесли, Елізабет! Скажу чесно — я голодна, а ти схожа на вершника, який їде на коні на ім’я Голод, тож їж.

— Ага, Рубі! Тепер я бачу, що ти лицемірила. Ти добре знала про Апокаліпсис та чотирьох вершників.

Рубі не знала, що спонукнуло Елізабет промовляти пророцьким тоном, але, мабуть, наріжний камінь її хвороби трохи зрушив з місця, бо Елізабет добряче попоїла, її не знудило, а опісля вона спромоглася лягти поруч із Нелл на ліжко і поговорити з нею десь із півгодини. Дитина не заперечувала проти того, щоб полежати, не виказала роздратування та метушливості. Вона лишень лежала й дивилася в материне обличчя з виразом, як здалося Рубі, безконечного співчуття. «Може, деякі шотландці і схильні до легких зрушень стріхи, — подумала вона. — У Елізабет і її доньки є якась химерна потойбічність, тож як же такий зашкарублий та прагматичний інженер, як Александр, упорається з цією ситуацією?»

Сер Едвард Вайлер повернувся оглянути Елізабет на День дурня — першого квітня. Вигляд у нього був дещо знічений. З ним прибула його дружина, леді Вайлер.

— Е… е… е… у мене з’явилося неочікуване «вікно», — збрехав він, — і я дізнався, що сьогодні йде потяг на Кінрос, тому вирішив підскочити і перевірити, як у вас справи, місіс Кінрос.

— Звіть мене Елізабет, — приязно посміхнулася вона. — Звіть мене так увесь час, а не лише тоді, коли мені погано. Так приємно бачити вас, леді Вайлер. Скажіть мені, будь ласка, чи достатньо великим є те «вікно», чи зможете побути у нас кілька днів.

— На жаль, цьогорічна сіднейська спека далася леді Вайлер взнаки. Якщо чесно, вона її просто виснажила. Тож, якщо ви не заперечуєте, Елізабет, вона залишиться у вас на кілька днів. На жаль, я маю мало вільного часу, тому я швиденько вас огляну і спробую встигнути на сьогоднішній поїзд у зворотному напрямку.

Заявивши, що стан її здоров’я є досить непоганим, незважаючи на худобу, доктор Вайлер вицідив з Елізабет пінту крові, а потім поїхав.

— А тепер, коли він відбув, — змовницьки сказала леді Вайлер, — ви можете звати мене Маргарет. Едвард — милий чоловік, але відтоді, як він здобув звання «сер», він трохи відірвався від дійсності і наполягає, щоб до мене зверталися виключно «леді Вайлер». Ось що робить титул з людьми. Він виріс у бідній сім’ї, але його батьки нашкребли грошей, відмовляючи собі у всьому, щоб дати йому медичну освіту. Його батько працював на трьох роботах, а мати брала додому прання та шитво.

— А він навчався у Сіднейському університеті? — спитала Елізабет.

— Борони Боже, ні! Там же немає медичного факультету — і взагалі, коли йому було вісімнадцять, узагалі не існувало ніякого Сіднейського університету. Тому йому довелося податися до шпиталю Святого Варфоломія у Лондоні — один з найстаріших шпиталів у світі, заснований у дванадцятому сторіччі, десь так. А може, і найстаріший, хтозна. Та як би там не було, цей шпиталь — дуже старий. Акушерство та гінекологія були зовсім новими спеціальностями, і післяпологовий сепсис був у ті часи звичним явищем, якщо жінки народжували у шпиталі. Більшість пацієнток Едварда народжували дітей удома, тому йому довелося попобігати з однієї вулиці на іншу зі своїм чорним портфелем — то було жахливо, але забезпечило безцінний досвід. Коли ж він повернувся додому — а він народився у Сіднеї 1817 року, — йому спочатку було важко. Бачите, ми обидва — євреї, а люди зазвичай зневажають євреїв.

— Як і нехристів китайців, — співчутливо мовила Елізабет.

— Так, нехристиян.

— Але він досяг успіху.

— О, так! Він був таким гарним фахівцем! На цілу голову вище за отих… ветеринарів, що називають себе акушерами. Одного разу він урятував життя й дитину жінки, яка займала високе суспільне становище, — і всі його проблеми зійшли нанівець. Люди стали ходити до нього натовпами — єврей він чи ні. Бо він дуже добре знав свою справу, — сухо мовила Маргарет.

— А ви, Маргарет? Ви народилися у Сіднеї? У вас не місцевий акцент.