На превелике невдоволення Джейд, дівчина на ім’я Крильце Метелика швидко досягла підвищення статусу від годувальниці до няньки. Елеонора швидко її вподобала і не хотіла, щоб її з нею розлучали. І справді, багато в чому вона, здавалося, любила Крильце Метелика та свого батька більше за матір, яка знову завагітніла і нездужала. Тому саме Крильце Метелика водила дівчинку гуляти до саду, де оголяла її, щоб мала отримала десятихвилинну порцію сонячного світла, вчила її твердо стояти на іще не зміцнілих ногах, годувала її, купала, давала цілющі зілля при кольках у животі та болях при прорізуванні зубів. Александр схвально поставився до цього, втішаючись, що Елеонора виросте двомовною; Крильце Метелика розмовляла з нею китайською, а він — англійською.

— Мама — хвора, — сказала вона Александру, коли їй було дванадцять місяців. При цьому її бровенята стурбовано нахмурилися.

— А хто тобі про це сказав, Нелл?

— Ніхто, татку, я сама бачу.

— Та невже? А як?

— У неї геть жовта шкіра, — відповіло дівча з апломбом десятилітньої дитини. — І вона багато блює.

— Так, ти маєш рацію, вона — хвора. Але це минеться. Вона збирається народити тобі братика або сестричку.

— О, я й про це знаю, — стурбовано скривилася Нелл. — Крильце Метелика сказала мені, коли ми рвали гвоздики.

Така обізнаність ошелешила Александра, тим більше що він невдовзі збагнув, що його доньку більше цікавлять хвороби, а не іграшки: вона знала, коли у Меґґі Самерс болить голова, а у Джейд — рука на місці старого перелому. Ще більш бентежним виявилося її зауваження про те, що Перлина страждає депресіями через регулярні проміжки часу, хоча, звісно, вона нічого не могла знати про місячні у жінок. Цікаво, подумав Александр, чи довго це крихітне створіння спостерігало за нами усвідомлено, чи довго в її голівці повноцінно працює мислячий механізм? І скільки вона здатна бачити?

Стан здоров’я Елізабет помітно погіршився; коли напади нудоти тривали шостий місяць поспіль, Александр послав за сером Едвардом Вайлером.

І той сказав:

— Поки що її стан можна схарактеризувати як передтоксикозний, але я гадаю, що мені треба буде приїхати наступного місяця і знову її оглянути. Вона відчуває порухи дитини, і це — добра ознака, але стан її здоров’я слабкий. Мені не подобається колір її шкіри, хоча ноги не набрякають. Може, просто місіс Кінрос узагалі важко дається вагітність, от і все.

— Але ж ви не розвіяли моїх страхів, пане Едвард, — мовив Александр. — Сподіваюся, у неї не буде іще одного токсикозу?

— Повторний токсикоз — досить рідкісне явище, але наразі я не можу сказати напевне. Доти, поки — або якщо — у неї не з’являться набряки, я раджу їй побільше рухатися, розминати кінцівки.

— Проконтролюйте її стан аж до пологів, пане Едвард, і ви отримаєте іще одну ікону.

Коли на двадцять першому тижні вагітності з’явилися набряки, Елізабет добровільно уклалася в ліжко. Цього разу вона мала пробути в ньому понад п’ятнадцять тижнів.

«Господи, невже я ніколи не позбудуся цього ліжка? Як воно мені обридло! Чи зможу я коли-небудь знову робити те, що я хочу: грати на фортепіано, вчитися їздити верхи, керувати повозкою? Мою доньку виховують інші люди, вона ледве здогадується, що я — її матір. Коли вона шкандибає до мене своїми незміцнілими ноженятами, щоб зі мною побачитися, то питає, як я почуваюся, вимагає, щоб я дала їй подивитися на мої ноги, розпитує, скільки разів на день я блювала або чи боліла в мене голова. Не знаю, звідки в неї береться оця одержимість хворобами, однак я надто погано почуваюся, щоб розібратися, що там діється у її маленькій голівці. Таке миле маленьке створіннячко — зовсім як я, каже Рубі. Але мені здається, що у неї рот схожий на Александрів — прямий, твердий і рішучий. І вона успадкувала його розум, його допитливість. Я хотіла, щоб її знали на ім’я Елеонора, але вона чомусь хоче, щоб її називали Нелл. Мабуть, китайцям так легше вимовляти, але це, напевне, Александр започаткував цю звичку».

Як і під час першої вагітності, саме Рубі втішала її, саме Рубі подовгу грала з нею в покер, читала їй, розмовляла з нею. Коли вона не могла прийти, її заміняла Теодора Дженкінс — не така цікава компанія, звісно, але після подорожі до Лондона та до Європи з нею можна було говорити не лише про квіти в палісаднику чи про мошку, яка з’їдає її капусту на городі.

Усі постійно клопоталися про Елізабет, за винятком місіс Самерс, яка була, як завжди, таємничо-загадковою, нечутливою до милих витівок та хитрощів Нелл. Елізабет сподівалася, що в її доньці місіс Самерс побачить ту дитину, яку вона сама не змогла народити, але її поведінка продемонструвала марність цього сподівання; Меґґі Самерс дедалі більше уникала виконання обов’язків з виховання дитини і зовсім не намагалася брати в них активнішу участь. Тим краще було чотирьом китаянкам, на яких Елізабет покладалася у всьому, і вони ніколи її не підводили.

— Міс Лізі, вам треба спробувати поїсти, — мовила Джейд, подаючи смачненький трикутничок бутерброда з креветками.

— Не хочу, давай іншим разом, га? — відказала Елізабет.

— Але ж ви мусите, міс Лізі! Ви так схудли, що це шкодить вашій дитині. Чанг приготує для вас усе, що вам заманеться, — вам лишень треба замовити.

— Печиво із заварним кремом, — сказала Елізабет, яка і цього печива теж не хотіла, але знала, що їй треба висловити бажання стосовно чого-небудь їстівного. Принаймні, печиво із заварним кремом легко проскочить у шлунок, а може, навіть там і залишиться, якщо її не знудить. Яйця, молоко, цукор. Харчування для прикутого до ліжка інваліда.

— А зверху покласти мускатну диню?

— Мені байдуже. Просто йди геть і дай мені спокій, Джейд.

— Я дуже боюся, — сказав Александр у розмові з Рубі, — що Нелл може залишитися без матері. — Його обличчя перекривилося, і по щоках потекли сльози; він поклав голову Рубі на груди і заплакав.

— Тихо, тихо, тихо, — проспівала вона і почала чукикати Александра, аж поки той не заспокоївся. — Ти все це переживеш — і Елізабет теж. Ось чого я боюся, так це того, що вона ніколи не ходитиме з дитиною без того, щоб при цьому не підійти близько до воріт смерті.

Він перелякано відштовхнув її, застидавшись, що продемонстрував свою слабкість, і рукою витер з лиця сльози.

— Ох, Рубі, що ж мені робити?

— А які останні перлини мудрості від сера Едварда?

— Що коли цього разу все скінчиться нормально, то їй уже не слід буде вагітніти.

— Я ж казала те саме, хіба ж ні? І не думаю, що ця новина страшенно її засмутить.

— Зараз не час іронізувати!

— Змирися зі своєю поразкою, Александре. Це — та битва, яку ти не зможеш виграти.

— Та знаю, — стримано мовив він, надів капелюха і вийшов геть.

Залишившись на самоті, Рубі стала походжати своїм будуаром, не вірячи вже нічому, окрім своєї незнищенної любові до Александра. Що б він від неї не хотів, коли б він від неї цього не хотів, вона буде завжди напоготові задовольнити його бажання. Однак її симпатія і прив’язаність до Елізабет продовжували зростати — і це було цілковитою загадкою. За своїм становищем коханки вона мала зневажати дівчину за її вади та недоліки, за її слабкості, за її сумну та пасивну вдачу. Мабуть, відповідь крилася в надзвичайно юному віці Елізабет—їй лише вісімнадцять, а вона вже знову вагітна і знову дивиться в обличчя смерті. Так і не поживши нормальним життям.

«Мабуть, я відчуваю до неї те, що відчувала б до неї її матір. Який парадокс! Матір, яка спить з її чоловіком. Господи, як же ж мені хотілося б побачити Елізабет щасливою! Побачити, як вона знайде чоловіка, якого покохає. Це — все, що вона хоче, це — усе, що їй насправді потрібно. Не багатство, не шикарне світське життя. Просто чоловік, котрого вона кохатиме. Одне я знаю напевне: вона ніколи не покохає Александра. Яке ж це для нього нещастя! Такий удар по його шотландському самолюбству. Присмак поразки у роті, до якого він не звик. Як же ж так буває в житті, га? Ми ходимо й ходимо по колу — Александр, Елізабет і я».