— Ні, ми їх навмисне не вкладали, щоб вони з тобою привіталися, — відповіла Елізабет і взяла її за руку. — Вони в сусідній кімнаті, а з ними — Перлина та Шовкова Квітка.
Дитинчата народилися через одинадцять місяців після того, як Елізабет і Лі побралися, і зараз їм було вже вісім місяців. Коли Нелл уставилася на них, то відчула такий приплив любові, що на її очах заблищали сльози. Які ж вони гарненькі! Маленький Александр був схожий на обох своїх батьків: темне й густе волосся, як у Лі, але трохи звивисте, як у Елізабет, овальне матове личко, як у Лі, але з сіро-блакитними очами, як у Елізабет, щоки й вилиці, як у Елізабет, а красивий повний рот, як у Лі. А Марі-Ізабель була викапана Рубі — від рудувато-золотистого волосся до ямочок на пухкеньких щічках.
— Привіт, дітвора, — сказала Нелл і нахилилася. — Я Нелл — ваша старша сестра.
Діти були надто маленькими і ще не говорили, але дві пари оченят поглянули на неї з розумом та цікавістю, обидва ротики розкрилися і засміялися, пухкенькі рученята заляскали по її простягнутій руці.
— О мамо, які ж вони прекрасні!
— І ми так гадаємо! — сказала Елізабет, беручи на руки малого Александра.
Лі підійшов до Марі-Ізабель.
— А оце — татова доця, — сказав він, цілуючи малу в щічку.
— Ти нічого не приховала від мене, коли писала мені? Ти легко народила? — стурбовано спитала Нелл — то в ній заговорив лікар.
— Ходити з ними було під кінець важко — я була такою великою та важкою! — відповіла Елізабет, погладжуючи неслухняне волосся Александра. — Звісно, я й гадки не мала, що їх там двоє. Італійські акушерки дуже досвідчені, а у нас узагалі була найкраща. Розривів не було — тільки звичайні пологові клопоти. Мені це здалося дуже дивним: коли народжувалися ви з Анною, я була непритомна, от і довелося мені вперше відчути, що таке перейми. Я так здивувалася, коли після появи Марі-Ізабель мені сказали, що буде іще одна дитина! — Елізабет розсміялася і легенько стиснула Александра. — Я знала, що в мене буде Александр, ось він і народився.
— А я, як водиться, знервовано походжав туди-сюди за дверима, — сказав Лі. — Почув, як закричала Марі-Ізабель, і в голові у мене промайнуло: я — батько! Та коли мені сказали про Александра, я був сам не свій від щастя.
— А хто начальник? — спитала Нелл.
— Марі-Ізабель, — хором відповіло подружжя.
— У них дуже різні вдачі, але вони подобаються одне одному, — пояснила Елізабет, передаючи Александра Перлині. — Час спати.
Рубі, Софія та Доллі прибули наступного дня; Констанція Дьюї почувалася надто зле, щоб вирушати в таку дальню дорогу. У свої дев’ять років Доллі перебувала у тій стадії, коли дівчата бувають кутасті та непоказні. «Це ненадовго, — подумала Нелл. — До того часу, коли їй виповниться п’ятнадцять, вона встигне стати квітучою красунею. Два з половиною роки, проведені в Данлі, пішли Доллі на користь. Тепер вона — жвавіша, відвертіша, впевненіша в собі, але однаково не втратила доброзичливість вдачі».
Хоча їй сподобалася і Марі-Ізабель, при тій першій зустрічі Доллі віддала своє серце Александру. «Тому, — як з ниючим серцем здогадалася Нелл, — що малий має очі своєї справжньої матері, а Доллі, мабуть, невиразно пам’ятає очі Анни. — Обмінявшись поглядом з Елізабет, Нелл помітила, що її мати теж звернула на це увагу. — Це у нас в крові — впізнавати свою матір, хоч як би давніми та далекими не були спогади про неї. Невдовзі їй доведеться розповісти правду, інакше якась злобна істота зробить це першою. Але з нею все буде гаразд, з Лялькою Анни».
Після смерті Александра Рубі не перестала слідкувати за собою, бо то було для неї однаково, що зрадити його пам’ять. І хоча вона й вдягалася за новою огидною модою, вона примудрялася робити навіть цю огидність елегантною та витонченою. Коли половина Британської імперії подалася воювати з бурами — або принаймні так здавалося, що половина, — ті, хто задавав тон у моді, неначе страждали від такого сильного відчуття провини, що навіть райські пташки перетворилися на гидких каченят. А спідниці ставали дедалі коротшими; при такій моді Нелл не надто виокремлювалася, хоча, слід визнати, коротші спідниці краще сиділи на Рубі.
«Дують вітри змін, — подумала Нелл, — настає нова доба, нове сторіччя, і через два-три роки жінкам уже даватимуть почесні відзнаки при закінченні університетів. Шкода, що мені це не вдалося».
— Ти змінилася, Нелл, — мовив Лі, коли вони сиділи на терасі готелю за кавою та вечірніми спиртними напоями.
— Яким чином? Колючіша, ніж завжди?
Лі блиснув білосніжними зубами. «Господи, — подумала вона, — на нього й справді любо поглянути! Це просто щастя, що у мене інші смаки».
— Знову спалахнула іскорка.
— Ти просто телепат! Утім, вона не те що спалахнула… принаймні поки що. Я випадково зустріла його вчора в універі.
— Він і досі парламентарій з неправильними поглядами?
— О, так, але вже федерального парламенту. Я вишпетила його за лейбористську імміграційну платформу, спрямовану проти кольорових рас, — пирхнула вона.
— Але це його не відштовхнуло, еге ж?
— Сумніваюся, що щось може його від чогось відштовхнути, якщо він упивається в нього зубами. У цьому сенсі він — як бульдог.
— Ця риса має вам підійти. У вас буде життя, сповнене плідних суперечок!
— Після того, що я пережила з матір’ю та батьком, я б воліла жити спокійним та мирним життям, Лі.
— А вони, між іншим, рідко коли сварилися, у тім-то й річ. Ти — несамовита і непосидюча копія Александра, Нелл, ви знаходите насолоду в боротьбі. Якби це було не так, ти б ніколи не закінчила медичного факультету.
— Я зрозуміла, — мовила вона. — А ви часто сваритеся з матір’ю?
— Ні, бо нам це непотрібно. Особливо зважаючи на те, що в нашому гніздечку — двоє діточок, а буде, сподіваюся, іще одне. Не знаю, як вийде, але Елізабет упевнена, що все буде гаразд.
— Господи, Лі! Ти можеш утамуватися хоч ненадовго і дати їй передихнути? Вона ж щойно народила двійню!
Лі розсміявся.
— А я не винуватий! То була її ідея.
Рубі та Софія теревенили про Марі-Ізабель.
— Викапана я! — заявила Рубі. — Мені не терпиться навчити цю прекрасну дитинку називати заступ грьобаною лопатою. О, це моє нове кошенятко!
— Рубі! — аж рота розкрила Софія. — Навіть не смій про це думати!
Нелл закінчила університет разом з двома жінками та набагато більшою кількістю чоловіків. Спостерігаючи за церемонією з поштивої відстані, Бід Еванс Тальгарт чекав, поки молоду лікарку цілували та тиснули в обіймах родичі, що з’юрмилися довкола неї. Якщо ото була її матір, то Нелл явно не успадкувала материної краси та її стриманих спокійних манер. А її вітчім, імпозантний чоловік, мав на голові китайську косу. Якби не коса, важко було б сказати, чого в ньому більше — китайського чи європейського. Кожен з них тримав у руках по дитинчаті, матір — хлопчика, а батько — дівчинку; поруч стояли з дитячими візками дві гарненькі китаянки в шовкових штанях та жакетках. А ще з ними була Рубі Костеван — хіба ж він може забути отой день у Кінросі? Коли він підняв з підлоги Нелл, яка перечепилася через поділ власної сукні й упала, а потім обідав з мільйонерами, як висловилася про себе Рубі. Особливо його вразило, як вітчим Нелл називав Рубі «мамо».
Усі вони були вбрані в дорогу одіж, але у них не було отого бундючного виду людей з вищого суспільства, який напускають на себе батьки багатьох студентів, коли вони козиряють своєю начебто вишуканою мовою, за якою ховається провінційний австралійський акцент. До нього слабко долетіли слова «Мафекінг»[4] та «уїтлендери»,[5] і він стиснув губи. Огидний ура-патріотизм! Бури ведуть справедливу війну. Чому б і нам в Австралії не влаштувати революцію на кшталт американської та не викинути британців геть? Нам без них було б набагато краще.
Бід Тальгарт знервовано присунувся ближче до групи родичів Нелл; незважаючи на свій добротний костюм, свої накрохмалені манжети та комірець, парламентську краватку та черевики з телячої шкіри, він здавався тим, ким був: сином шахтаря, який сам колись працював у вугільній лаві. Це просто безумство! Вона ніколи не впишеться в його життя!
