Вона сиділа на лавці біля медичного факультету і обідала бутербродами по-китайськи, не маючи настрою ані спілкуватися зі своїми співученицями, ані співчувати їм; їхня ситуація була не кращою, аніж її. А студенти-хлопці, незважаючи на те що Нелл ходила на вечірки та бали, однаково намагалися уникати її як нецікаву і противну сучку з чоловічим характером. Новини про те, що ця штучка варта грубеньких п’ятдесят тисяч на рік, звісно, породила до неї певний інтерес серед більш прагматичних та пожадливих хлопців, але Нелл добре знала, як треба відшивати цих причепливих ідіотів. І вони ганебно ретирувалися; не допомогло це їй і з оцінками, коли нежонатий старший викладач запропонував їй руку та серце. Та то все було несуттєве — вона закінчила медичний факультет, і це було її великою перемогою. Жодного року не залишалася вона на другий курс.

— Я так і знав, що це ви, — почула вона голос, і його власник примостився побіля неї на лавці, важко плюхнувшись на неї своїм важким тілом.

Нелл повернула на незнайомця обличчя із саркастичною гримасою та презирливим поглядом. Раптом очі її широко розкрилися, а щелепа відпала.

— Господи! Та це ж Бід Тальгарт! — вигукнула вона.

— Саме він, та ще й без черевця.

— А що ви тут робите?

— Та сидів у бібліотеці юрфаку, читав.

— А чому? Ви вивчаєте право?

— Ні, просто готуюся до роботи у федеральному парламенті.

— А ви вже там?

— Безпроблемно — як двічі по два.

— У вас гидотна платформа, — зауважила Нелл і, прикінчивши бутерброд, струсила з рук крихти хліба.

— Ви називаєте вимогу «одна людина — один голос» огидною?

— Та ні, з цим усе гаразд, але ж ви знаєте, що неминуче станеться потім. Жінки здобудуть право голосу, а на час наступних загальних виборів вони матимуть його навіть у Новому Південному Уельсі.

— А що ж тоді тут огидного?

— Повна заборона на імміграцію для небілих та інших небажаних рас, — відповіла вона. — Ну і слово придумали — «небажані»! Та немає по-справжньому білих! Ми рожевуваті чи бежеві, значить — ми теж кольорові.

— І ви завжди так вважатимете?

— Так, завжди. Мій вітчим — наполовину китаєць.

— Ваш вітчим?

— Невже ви так глибоко загрузли у вашому соціалістичному гівні, що не помітили повідомлення про те, що мій батько загинув два роки тому?

— У мене на грудях — вікно. Коли я розстебну піджак, то тільки тоді здатен помічати, — серйозно відповів Бід. — Мені дуже шкода. Він був великою людиною. Значить, ваша мати знову вийшла заміж?

— Так, у Комо, півтора роки тому.

— Комо?

— Ви що, у школі географії не вчили? То — на Італійських озерах.

— Тоді це саме те Комо, про яке я подумав, — відповів Бід і оком не моргнувши, бо встиг навчитися у парламенті хитрим маневрам. — І це вам не сподобалося, Нелл?

— Тоді — так, але не зараз. Я не можу за неї не порадіти. Він на шість років молодший за неї, тому їй, мабуть, не судилося рано овдовіти, як більшості жінок. Їй несолодко прийшлося в житті, і тому вона заслужила на щастя. — Нелл хихикнула. — У мене тепер є брат і сестра, молодші за мене на двадцять чотири роки. Ну хіба ж це не диво?

— Ваша матір народила близнят?

— Так, гетерозиготних двійнят, — відповіла Нелл, навмисне хизуючись своїми знаннями.

— Поясніть, будь ласка, — сказав він (іще один політичний маневр: вас не вважатимуть невігласом, якщо справа стосується чогось особливого і втаємниченого).

— Тобто вони розвинулися з двох різних яйцеклітин. Ідентичні ж близнята з’являються з однієї яйцеклітини. Виходить, що у віці сорок з гаком вона вирішила народжувати по двоє. Мабуть, наступною буде трійня.

— А скільки ж їй було, коли вона народила вас?

— Коли їй ледь виповнилося сімнадцять. А якщо ви таким чином хочете дізнатися про мій вік, то повідомляю: на день Нового року мені виповниться двадцять п’ять.

— Узагалі-то мені запам’ятався ваш вік. Коли я, політик-початківець, опинився сам на сам з шістнадцятилітньою дівчиною в моєму будинку. — Він окинув поглядом її пальці без перснів. — А ви одружені? Чи маєте нареченого або друга?

— Та ви за мене не переживайте! — пирхнула Нелл. — А ви як? — бовкнула вона, не подумавши.

— І досі неприкаяний холостяк.

— І досі мешкаєте в отому страшному будинку?

— Так, але він відремонтований і поліпшений. Я придбав його. Ви мали рацію: власник будинку продав мені його за сто п’ятдесят фунтів. А тепер, після недавніх епідемій тифу, віспи та бубонної чуми, скрізь прокладають каналізацію. І до мого будинку теж підведена каналізація. А там, де колись стояв нужник, я вирощую на городі прекрасні овочі.

— Мені хотілося б поглянути на ваш перебудований та поліпшений будинок. — Це теж у неї вирвалося мимоволі.

— А мені б хотілося показати його вам.

Нелл підвелася.

— Мені зараз треба терміново бігти до Шпиталю принца Альфреда до операційної.

— А коли ви випускаєтеся?

— За два дні. Моя мати та вітчим повернулися спеціально до цього дня з-за кордону, а з Кінроса приїздить Рубі. Софія привезе Доллі, тож уся сім’я буде в зборі. Я жду не діждуся побачити своїх братика й сестричку.

— А можна мені прийти подивитися, як пані лікарка отримуватиме диплом? — гукнув він навздогін.

— Аякже, провалитися мені на місці! — крикнула Нелл у відповідь.

Він стояв, дивлячись, як зменшується її легка летюча постать, на якій тріпотіло чорне студентське плаття. Нелл Кінрос! Та сама Нелл Кінрос — а скільки ж років спливло! Він і гадки не мав, яку спадщину отримала вона після смерті свого батька, але зовні вона була дівчиною дуже простою. Коротке мішкувате плаття, чорні, наче шахтарські, черевики, волосся, зав’язане в тугий вузол, ані риски помади чи пудри на матовій шкірі. Його брови злетіли вгору, на обличчі з’явилася сумна міна, а рука піднялася і пригладила густу каштанову шевелюру. Колеги-депутати знали, що означав цей жест: Бід Тальгарт прийняв важливе рішення.

«Деяких людей абсолютно неможливо забути, — думав він, вирушаючи до трамвая. — Треба знову з нею побачитися. І розпитати, як склалося її життя. Якщо вона зараз закінчує медичний, то мусила закінчити й інженерний — за умови, звісно, що її не зарубали на інженерному, а на медичному не залишали кілька разів на другий рік; про таке поводження зі студентами жіночої статі часто пишуть у прогресивних газетах».

Не встигла Нелл відбігти і сто ярдів від лавки, як уже встигла про нього забути, але однаково він зберігався у віддаленому закуточку її пам’яті приємним спогадом. «Бід Тальгарт! Як то добре — відновити дружбу», — котра значила для неї, як зізналася вона самій собі, дуже багато.

Здавалося, операція тягнулася нескінченно довго, але нарешті о шостій з гаком Нелл звільнилася і подалася до готелю на Джордж-стрит, де зупинилися її матір та Лі. З такої нагоди вона спіймала екіпаж і увесь час покрикувала на візницю, щоб той не барився. Цікаво, а чи сувора мама зі своїми малюками? Вони вже сплять чи ще не сплять і зможуть зустрітися зі своєю сестрою?

Елізабет і Лі знаходилися у шикарній вітальні свого номера люкс; Нелл прожогом влетіла в кімнату — і заклякла як укопана. «Невже ця жінка — моя мати? О, вона завжди була красива, але ж не настільки, як зараз! Як богиня кохання, сяюча і царствено-спокійна, вона випромінює підсвідому сексуальність, яка є майже непристойною. Вона на вигляд молодша за мене, — подумала Нелл, і до її горла підкотився клубок. — Оце і є шлюб її серця, і вона розквітла, як колись непримітна троянда. А дивовижна вродливість Лі проявилася іще помітніше, хоча й стала м’якшою, якоюсь навіть жіночною».

Нелл помітила, що його очі увесь час супроводжували Елізабет і вдоволено заспокоювалися лише тоді, коли на ній зупинялися. Вони були як одне ціле.

Елізабет підійшла і поцілувала її, Лі — обійняв. А потім Нелл посадили у крісло і дали келих із хересом.

— Я така рада, що ти повернулася, — мовила Нелл. — Якби ти не приїхала, мій випускний день сприймався б зовсім по-іншому. — Вона озирнулася довкола широко розкритими очима. — А двійнята сплять?