Її аж трясло від гніву, а із зазвичай лагідних карих очей аж іскри сипалися.

— Знаєш, я нещодавно вичитала в «Брісбен мейл», що Австралія має найвищий у цивілізованому світі відсоток покинутих дружин? Це єдине, в чому ми перегнали решту країн, то як не пишатися таким рекордом?!

— Охолоньте, Енн! Я не кинув Меґ — вона у безпеці й вона не страждає від голоду. Що на вас найшло?

— Мені насточортіло те, як ти ставишся до своєї дружини, ось що на мене найшло! Заради всього святого, Люку, благаю тебе: стань нарешті дорослим, поклади собі на плечі свої ж обов’язки — хоч ненадовго! У тебе є дружина й дитина! Ти мусиш забезпечити їх домівкою, мусиш бути чоловіком та батьком, а не бісовим чужинцем!

— Неодмінно буду, неодмінно! Але наразі не можу: маю попрацювати ще років зо два з тростиною, так, про всяк випадок. Не хочеться мені жити на грошики Меґ, але саме це я й буду робити, поки ситуація не поліпшиться.

Енн презирливо закопилила губу.

— Господи, яка бздура! Ти ж оженився на ній заради її грошей, чи не так?

Засмагле обличчя Люка почервоніло, як буряк, і він відвернув очі, щоб не дивитися на Енн.

— Мушу визнати, гроші трохи допомогли, але я оженився на Меґ тому, що вона подобалася мені більше за інших.

— Вона йому подобалася! А як же кохання?

— Кохання? А що таке кохання? Так собі, плід жіночої уяви, і не більше. — Люк відвернувся від колиски та тих бентежних очей, невпевнений, що істота з такими очима не розуміла, про що йдеться. — Ви все сказали? А тепер скажіть мені — де Меґ?

— Вона занедужала. І я відправила її на невеличкий відпочинок. Тільки не впадай у паніку! Не за твої гроші. Я сподівалася переконати тебе приєднатися там до неї, але тепер бачу, що це неможливо.

— І мови не може бути. Сьогодні ми з Арне Свенсоном їдемо до Сіднея.

— Що мені передати Меґі, коли вона повернеться?

Люк стенув плечима; йому страх як кортіло швиденько вшитися звідси.

— Мені байдуже. Втім, скажіть, нехай іще трохи почекає. Раз вона здумала народжувати дітей, то я не проти, щоб вона народила мені сина.

Спершись об стіну, щоб не впасти, Енн нахилилася до плетеної колиски, взяла дитинча і, ледь шкутильгаючи, добралася до ліжка й сіла.

Люк навіть не поворухнувся допомогти їй чи забрати дитину, схоже, він боявся власної дочки.

— Йди геть, Люку! Ти не заслужив того, що маєш. Мене від одного твого вигляду нудить. Йди геть до свого довбаного Арне, триклятої тростини та роботи, від якої коні дохнуть!

На порозі він зупинився.

— Як вона назвала дочку? Вже забув її ім’я.

— Джастина. Джастина!

— Яке огидне й дурне ім’я! — виснував Люк і пішов геть.

Енн поклала дитинча на ліжко і гірко розплакалася. Будь вони прокляті, ці чоловіки! Всі, окрім Людді! Може, ота ніжна, сентиментальна і майже жіноча риса характеру Людді й зробила його здатним кохати? Може, Люк і має рацію? Що кохання — це лиш вигадка жіночої фантазії? Чи, може, кохання — це те, що здатні відчувати лише жінки або чоловіки з краплиною жіночності в характері? Жодній жінці не вдалося втримати Люка біля себе. Те, чого він хотів, не могла дати йому жодна жінка.

Але наступного дня Енн заспокоїлася й більше не відчувала, що її зусилля пішли коту під хвіст. Бо того ранку від Меґі прийшла поштова картка, в якій вона з ентузіазмом розповідала про острів Метлок і про те, як їй там гарно. Що ж, дещо у неї все ж таки вийшло — недаремно вона старалася: Меґі стало краще. Коли мусони вщухнуть, вона повернеться сюди і зможе сміливо поглянути в очі життю. Але Енн вирішила не розповідати їй про Люка.

Ненсі, як скорочено звали Анунціату, винесла Джастину на передню веранду, а Енн вийшла слідком, несучи в зубах кошик із дитячим причандаллям — чистими пелюшками, бляшанкою пудри та іграшками. Вона сіла в плетене крісло, забрала у Ненсі малу і почала годувати її з пляшечки годувальною сумішшю, яку Ненсі попередньо нагріла. Енн було приємно, життя теж здавалося приємним: вона зробила все можливе й неможливе, щоб привести Люка до тями, а якщо їй цього не вдалося, то що ж, принаймні це означало, що Меґі та Джастина ще певний час залишатимуться в Хіммельхосі. Вона не сумнівалася: як тільки Меґі зрозуміє, що перспективи врятувати стосунки з Люком немає, вона повернеться до Дрогеди. Та Енн страшенно боялася того дня, коли це станеться.

Червоне спортивне авто англійського виробництва з ревом звернуло з дороги на Данні й понеслося довгим пологим підйомом до будинку; авто було нове й дороге, з відстебнутим шкіряним верхом, сріблястими вихлопними трубами, з лакованим яскраво-червоним корпусом. Спочатку Енн не впізнала чоловіка, який пройшов, пригнувшись, крізь низький одвірок, бо на ньому було типове вбрання мешканців півночі Квінсленду — шорти, і більше нічого, окрім шортів. «Господи, який красивий мужчина! — подумала Енн, приязно дивлячись на нього і щось пригадуючи, поки він широким кроком заходив до кімнати. — От якби Людді трохи менше їв, то й був хоч віддалено схожий на цього парубка. Хоча… він і не парубок — он на скронях красиві сріблясті пасма сивини… гм… ще ніколи не бачила такого гарного рубача тростини».

Та коли на неї поглянули спокійні відсторонені очі, Енн пригадала, хто цей чоловік.

— О, Боже! — видихнула вона і впустила дитячу пляшечку.

Він підняв її, віддав назад і, прихилившись до поруччя веранди, сказав:

— Все гаразд, соска не торкнувся долівки, можете сміливо годувати.

А мала вже невдоволено кривила губки. Енн встромила соску їй у ротик і, перевівши дух, заговорила:

— Оце так несподіванка, ваша милість! — Вона ковзнула поглядом по його фігурі. — Мушу зазначити, що ви не надто схожі на архієпископа. Та ви й так на нього не дуже схожі, навіть у належному церковному вбранні. Архієпископи будь-якої конфесії завжди уявлялися мені товстими і самовдоволеними типами.

— Тепер я не архієпископ, а священик на заслуженому відпочинку, тож звіть мене просто Ральф. Оце та сама малявка, що завдала Меґі стільки клопоту, коли я був тут минулого разу? Можна її взяти на руки? Певен, що зможу тримати пляшку під правильним кутом.

Священик вмостився у кріслі побіля Енн, забрав у неї дитинча та пляшку і невимушено схрестив ноги.

— Меґі дала їй ім’я Джастина?

— Так.

— Мені воно подобається. Господи милосердний, ви лишень погляньте на колір її волосся! Точнісінька дідова копія!

— Меґі теж так каже. Сподіваюся, що у бідолахи не з’являться згодом цяточки ластовиння по всьому обличчю, але, боюся, що так таки і буде.

— Ну, Меґі теж рудоволоса, але без ластовиння. Хоча шкіра у неї іншого кольору, більш матова. — Ральф поставив порожню пляшку додолу, посадив дівчинку собі верхи на коліно обличчям до себе, трохи нагнув уперед, немов у східному привітанні — Салям! — і почав вправно розтирати їй спинку. — Коло моїх обов’язків включає відвідини католицьких сиротинців, тому я досить добре обізнаний із тим, як слід поводитися з малюками. Мати Гонзага з мого улюбленого дитячого притулку каже, що це — єдиний правильний спосіб зробити так, щоб дитинча відригнуло. Якщо його перехилити, поклавши на плече, то тільце недостатньо розслабиться і повітря, що потрапило до шлунка, виходитиме не так легко, а коли воно таки вийде назовні, то разом із ним зазвичай вискакує і досить багато спожитого молока. А якщо робити так, як я, то молоко заблокується, а повітря вийде. — Немов підтверджуючи його слова, Джастина кілька разів ригнула, але молоко з неї не вийшло. Ральф розсміявся, знову потер малій спинку, і коли більше нічого не сталося, зручно вмостив її собі на зігнуту руку. — Які фантастично-екзотичні очі! Прекрасні, еге ж? Хто ж, як не Меґі здатен народити дивовижне дитя!

— Не в тему буде сказано, отче, але з вас вийшов би прекрасний батько.

— Я люблю немовлят і дітей, завжди любив. Мені з ними набагато легше та приємніше, аніж батьку, який має виконувати багато не надто приємних обов’язків.

— Ні, це тому, що ви схожі на мого Людді. Ви маєте в собі дещицю жіночності.