Людді вніс тацю з чаєм та наїдками і сів, слухаючи стислу розповідь священика про життя Меґі до того, як вона вийшла заміж за Люка.
— Я би ні за що у світі не здогадалася! Подумати тільки: Люк О’Ніл мав нахабство позбавити її всього і змусити працювати хатньою робітницею! Та ще й мав жорстокість обумовити, щоб її платня надходила на його банківський рахунок! Уявіть собі, бідолаха не мала у своєму гаманці ані копійки відтоді, як сюди приїхала! Я попросила Людді дати Меґі готівкову премію перед Різдвом, але їй стільки всього треба було купити, що ці гроші розлетілися за один день, а більше вона від нас нічого не хотіла брати.
— Не жалійте Меґі, — дещо грубо й різко мовив архієпископ Ральф. — Не думаю, що їй жаль саму себе, тим більше через брак грошей. Бо вони принесли їй мало радощів до заміжжя, хіба ж ні? До того ж вона знає, що робити, якщо у неї виникне потреба в грошах. На мою думку, байдужість Люка завдавала їй значно більших страждань, аніж відсутність грошей. Бідолашна Меґі!
Енн та Людді по черзі розповіли йому в загальних рисах про життя Меґі, а священик тим часом сидів, тримаючи руки «хаткою» і не зводячи очей із широкої крони пальми мандрівника, що росла побіля будинку. Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, жодного разу не змінився вираз його прекрасних відсторонено-проникливих очей. Він багато чого навчився, працюючи під началом Вітторіо Скарбанци, кардинала ді Конті-Верчезе.
Коли розповідь скінчилася, він зітхнув і перевів погляд на занепокоєні обличчя господарів будинку.
— Гадаю, ми мусимо їй допомогти, оскільки Люк не бажає цього робити. Якщо вона йому не потрібна, то краще для Меґі буде повернутися до Дрогеди. Знаю, ви не хочете втрачати її, але заради неї ж самої спробуйте переконати її повернутися додому. Я надішлю вам для неї чек із Сіднея, щоб вона уникла сорому просити у брата грошей. А коли Меґі повернеться додому, нехай розповідає своїм рідним все, що визнає за потрібне.
Архієпископ поглянув на двері спальні й стривожено ворухнувся.
— Любий Боже, нехай народиться дитя!
Але дитя народилося лише через добу, коли Меґі була ледь жива від виснаження та болю. Док Сміт давав їй щедрі дози настоянки опію, дотримуючись того консервативного погляду, що так буде найкраще. А Меґі полинула у вихор кошмарів, де якісь потойбічні та цілком земні істоти кусали її і рвали на шматки, плювалися й дряпалися гострими пазурами, завиваючи, скиглячи та ревучи. Інколи в фокусі її зору на коротку мить з’являлося обличчя Ральфа, а потім знову зникало з важким припливом нестерпного болю; але спогад про нього вперто зберігався в її пам’яті, й вона знала, що поки він чергує біля її ліжка, не помруть ні вона, ні дитина.
Док Сміт, робив невеличкі перерви (акушерка тим часом справлялася сама), щоб підкріпитися, хильнути шкалик рому і перевірити, чи не виявився хтось із його клієнтів настільки нечемним та нерозсудливим, що здумав помирати саме тепер, тоді й вислухав стислу розповідь про історію Ральфа та Меґі — скільки Людді та Енн визнали за доречне йому розповісти.
— Маєте рацію, Енн, — сказав він. — Одна з причин її нинішньої біди — верхова їзда. Відмова від жіночих сідел пішла на шкоду жінкам, які багато їздять верхи. Бо верхова їзда у звичайному сідлі розвиває не ті м’язи, що потрібно для вдалих пологів.
— А я чув, що все це — бабусині казки, — м’яко заперечив архієпископ.
Док вишкірився на нього не надто приязно. Він не любив католицьких священиків і вважав їх кодлом святенницьких та вижилих із розуму ідіотів.
— Можете думати, що хочете, — сказав він. — Але скажіть мені, будь ласка, ваша милість, якби довелося вибирати між життям Меґі та життям немовляти, яким би був ваш вибір?
— Позиція Церкви в цьому питанні є непохитною, докторе. Жодного вибору не мусить бути. Не можна довести до смерті дитину заради порятунку матері, як і не можна доводити до смерті матір заради порятунку дитини, — відповів архієпископ, так само злобно вишкірившись на лікаря. — Але якщо до цього дійде, лікаре, я без вагань наказав би вам рятувати Меґі — і до біса дитину.
Аж охнувши від несподіванки, док Сміт розсміявся і ляснув архієпископа по спині.
— Молодець, добре сказано! Не переймайтеся, ваша світлість, я нікому не розкажу про те, що ви щойно сказали. Але наразі дитина жива, і я не бачу користі з того, щоб її умертвити.
Але Енн подумала: «Цікаво, що б ви сказали, архієпископе, якби це була ваша дитина?»
Приблизно через три години, коли передвечірнє сонце сумно спускалося небом до оповитої серпанком громадини гори Бартл-Фрер, док Сміт вийшов із спальні.
— Що ж, все скінчилося, — сказав він із легким задоволенням у голосі. — Меґі ще довго доведеться оклигувати, але, з Божою поміччю, вона видужає. А її немовля — це худюча, слабка дівчинка вагою п’ять фунтів із велетенською головою та характером, як її ядучо-руде волосся — такого мені ще не доводилося бачити. Цю противнючу мишу й сокирою не зарубаєш, хоча, чесно скажу, в мене мало не з’явилося таке бажання.
Радісний Людді відкоркував пляшку шампанського, яку він спеціально приберіг для такої оказії, і вони встали, тримаючи в руках келихи з шипучим напоєм, що переливався через край, — священик, лікар, акушерка, фермер та каліка — і випили за здоров’я та добробут матері та її дратівливої дитини. Це сталося першого червня, першого дня австралійської зими.
На зміну акушерці приїхала медсестра, яка мала залишатися з Меґі доти, поки не буде визнано, що небезпека для неї та дитинчати минула. Лікар з акушеркою поїхали, а Людді, Енн та архієпископ пішли поглянути на Меґі.
Вона здалася такою маленькою та виснаженою на подвійному ліжку, що архієпископу Ральфу довелося сховати ще один свій біль у закуточку свідомості, щоби згодом дослідити його і подолати. «Меґі, моя змучена й зморена Меґі… Я завжди кохатиму тебе, але ніколи не зможу дати тобі те, що дав Люк О’Ніл, хоча й неохоче».
А сіренька подоба людини, відповідальна за все, що трапилося, лежала собі в плетеному кошику під дальньою стіною, анітрохи не усвідомлюючи уваги тих, хто зібрався довкола і витріщився на неї. Своє невдоволення вона висловила вереском — і верещала, не замовкаючи. Нарешті медсестра взяла її і віднесла разом із кошиком та всім необхідним до кімнати, яку Мюллери надали під дитячу.
— Що ж, легені у неї в повному порядку, це точно. — Архієпископ Ральф усміхнувся, сів скраю ліжка і взяв бліду руку Меґі.
— Не думаю, що їй сподобалося тут, та й саме життя, — всміхнулася у відповідь Меґі. «Як він постарів! Стрункий та гнучкий, як і завжди, але безмірно постарілий». Вона повернула голову до Енн та Людді й простягнула їм другу руку. — Мої любі добрі друзі! Що б я робила без вас? Від Люка нічого не чути?
— Прийшла телеграма, де він повідомляє, що надто зайнятий, щоб приїхати, але бажає тобі всього найкращого.
— І на тому спасибі, — прокоментувала Меґі.
Енн швидко нахилилася і цьомкнула її у щоку.
— Ми залишимо тебе наодинці з архієпископом, люба, щоб ви змогли поговорити. А поговорити у вас, безсумнівно, є про що. — Спершись на руку Людді, Енн пригрозила пальцем медсестрі, яка витріщилася на священика, немов не вірячи своїм очам. — Ходімо, Нетті, поп’єш із нами чаю. Його милість дасть тобі знати, якщо ти знадобишся Меґі.
— Як же ти збираєшся назвати свою галасливу доньку? — спитав він, коли двері зачинилися, і вони залишилися удвох.
— Джастиною.
— Дуже добре ім’я, але чому ти вибрала саме його?
— Десь вичитала, і воно мені сподобалося.
— Вона що, не потрібна тобі, Меґі?
Її обличчя зіщулилося і перетворилося на суцільні очі — ніжні, сповнені якогось загадкового світла, не було в них ненависті, але любові теж не було.
— Та, мабуть, потрібна. Так, таки потрібна. Бо я багато хитрувала для того, щоб її зачати. Та коли я її носила, я нічого до неї не відчувала, відчувала тільки те, що я їй не потрібна. Здається мені, що Джастина ніколи не буде ані моєю, ані Люковою, ані нічиєю. У мене таке передчуття, що вона завжди належатиме сама собі.
