— Скажи, тут гарно, еге ж, Люку? Як гадаєш, може, через два роки роботи отут ми зможемо орендувати мені будиночок? Мені страх як хочеться, щоб у мене теж був отакий куточок.

— А навіщо, заради Бога, тобі жити одній в орендованому будинку? Це ж не Джилі, Меґ; тут жінка, що живе сама, не може почуватися у повній безпеці. Тобі набагато краще буде тут, повір мені. Невже тобі тут не подобається?

— Подобається — але не більше, аніж може подобатися життя в чужому будинку.

— Послухай-но, Меґ, тобі доведеться вдовольнитися тим, що є, допоки ми не переберемося на захід. Ми не можемо циндрити гроші на оренду будинку, де ти жила б, як цариця, і при цьому заощаджувати. Ти мене зрозуміла?

— Так, Люку.

Люк так розсердився, що навіть не зробив того, що хотів зробити, коли вів її сюди, — поцілувати. Натомість він жартівливо ляснув її по сідниці, але удар цей вийшов аж надто болючим, щоб назвати його жартівливим. І подався дорогою до велосипеда, якого він притулив до дерева. Щоб побачитися з нею, він двадцять миль крутив педалі, аби тільки не витрачати грошей на моторний вагон та автобус, і це означало, що йому доведеться тепер педалювати двадцять миль назад.

Прийшов і пішов січень — найлегший місяць для рубачів цукрової тростини, але Люка й близько не видно було. За сніданком у домі Мюллерів він промимрив, що візьме Меґі до Сіднея, та натомість поїхав до Сіднея з Арне, але без неї. Арне був холостяком і мав тітку, яка мешкала у будинку в Розелі на відстані пішої прогулянки до КЦК — Колоніальної цукроочисної компанії (Яка зручність! Можна на трамваї зекономити!). За отими товстелезними бетонними стінами, що вивищувалися, наче фортеця на пагорбі, рубач із потрібними зв’язками міг знайти собі роботу. Люк та Арне підтримували себе у доброму фізичному стані, вантажачи мішки з цукром, а у вільний час плавали та займалися серфінгом.

А Меґі залишалася в Данглоу з Мюллерами. Рясно потіючи, вона пережила мокрий сезон — так називався сезон мусонних дощів. Сухий сезон тривав із березня до листопада, у цій частині континенту він був не такий вже й сухий, але, порівняно з мокрим, це був рай. Під час мокрого сезону небеса розверзалися і блювали водою, але не постійно, а час від часу; у перерві між потопами земля парувала, і з тростини, ґрунту, джунглів та пагорбів здіймалися великі хмарини білої пари.

Час ішов, і Меґі тужила за Дрогедою. Вона пересвідчилася, що північний Квінсленд ніколи не стане їй домівкою. Передусім, їй не підходив клімат, мабуть, через те, що більшу частину життя вона провела в сухому повітрі. А ще Меґі зненавиділа самотність, непривітність та відчуття безжальної й невідступної млявості та апатичності. Вона зненавиділа розмаїття комах та рептилій — гігантських жаб, тарантулів, тарганів та пацюків, які перетворювали кожну ніч на судний день; здавалося, ніщо не могло втримати цих істот поза межами будинку, і вони страшенно лякали її. Вони були такі великі, такі агресивні, такі голодні! А найбільше зненавиділа вона нужник, по-тутешньому «данні» — слово, що було зменшувальною формою назви міста Данглоу, і це стало невичерпним джерелом саркастичного натхнення місцевих мешканців. Відвідини нужника-«данні» призводили до конвульсій у животі, бо через небезпеку тифу та шлункової лихоманки про вигрібні ями в такому вологому і спекотному кліматі не могло бути й мови. Тому місцевий «данні» — обсмолений жерстяний бак, який жахливо смердів, а наповнюючись, кишів огидними хробаками та не менш огидними личинками, — раз на тиждень прибирали і замінювали на інший, але одного разу на тиждень було замало.

Усе єство Меґі бунтувало проти мовчазного визнання місцевими мешканцями цього нормальним; ніколи вона не змириться з цим жахом, навіть якщо їй усе життя доведеться прожити в північному Квінсленді! І їй прийшла похмура думка, що, можливо, доведеться прожити тут усе життя, або принаймні поки Люк постаріє і кине рубати тростину. Хоч як би Меґі не тужила за Дрогедою, вона була надто гордою, щоби зізнатися родині про те, що чоловік ігнорував її; радше вона змириться з цим довічним ув’язненням, аніж зізнається у цьому — наказала Меґі сама собі з лютою злістю.

Минали місяці, минув рік, і поволі наближався кінець другого року. Лише незмінна доброта Мюллерів тримала Меґі в Хіммельхосі, хоча вона намагалася вирішити свою дилему. Якби вона написала Бобу, щоб той вислав грошей на поїздку додому, він зробив би це негайно, переказавши гроші телеграфом, але бідолашна Меґі не наважувалася розповісти родині, що Люк залишив її без копійчини. Бо розповівши про це, вона б мала залишити Люка назавжди, а Мегі ще не була готова до такого кроку. Усе в її вихованні поєдналося в таємній змові проти наміру покинути свого чоловіка: віра у святість шлюбної обітниці, сподівання на дитину, становище Люка як її чоловіка та володаря долі. Було і те, що пояснювалося її особистою вдачею: ота вперта незламна гординя та невиразне відчуття, що все так склалося з її вини, а не лише через провину Люка. Якби в ній не було якоїсь прихованої вади, то Люк повівся б інакше.

За півтора року заслання Меґі бачилася з Люком шість разів, і часто думала, хоча й ніколи не чула про таку річ, як гомосексуалізм, що краще б Люк оженився на Арне, бо він постійно жив із ним і полюбляв його компанію. Вони стали повноцінними бізнесовими партнерами і переміщалися туди-сюди вздовж тисячо-мильного узбережжя, прямуючи туди, де починався сезон рубання цукрової тростини. Вони ніби жили лише для того, щоб працювати. Коли ж Люк таки приїздив на побачення, то не прагнув фізичної близькості, а сидів годину-дві, теревенячи з Мюллерами, потім виводив дружину на прогулянку, по-дружньому цілував — і знову надовго зникав.

Усі троє — Меґі, Людді та Енн — свій вільний час проводили за читанням. Хіммельхох мав бібліотеку значно більшу за ті жалюгідні кілька полиць на Дрогеді; вона містила книги набагато розумніші та набагато непристойніші, й Меґі читаючи їх, відкрила для себе чимало нового.

Якось у червневу неділю 1936 року до Хіммельхоху заявилися Люк та Арне, вкрай задоволені собою. За їхніми словами, вони приїхали, щоб влаштувати їй справжнє свято — повезти її на кейлі, що гельскою мовою означало вечірку з музикою й танцями.

На відміну від загальної тенденції етнічних груп в Австралії до розосередження та асиміляції, щоби стати просто австралійцями, різні народи на півострові, що на півночі Квінсленду, суворо дотримувалися своїх традицій, і тут населення загалом складали чотири групи: китайці, італійці, німці та шотландці з ірландцями. Тому на кейлі приїздив кожен шотландець, хоч як би далеко він не жив.

На превеликий подив Меґі, Люк та Арне були вдягнені в чоловічі спідниці-кільти; коли ж вона отямилася і перевела дух, то дійшла висновку, що в цих спідницях Люк та Арне мають розкішний вигляд. Ніщо не сидітиме на справжньому чоловікові більш по-чоловічому, аніж спідниця-кільт, бо коли мужчина йде широкими чіткими кроками, вона красиво розвівається численними складками позаду і залишається непорушною спереду, де висить, захищаючи пах, шкіряна сумка хутром назовні, а з-під краю, що доходить до колін, видніються сильні красиві ноги в панчохах із діамантовими застібками та черевиках із пряжками. Надворі було надто жарко для пледу та куртки, і чоловіки задовольнилися білими сорочками, розстебнутими до половини грудей та закоченими вище ліктів рукавами.

— А, між іншим, що таке кейлі? — спитала Меґі, коли вони вирушили в дорогу.

— Гельською це означає збори, шумне збіговисько.

— Заради Бога, навіщо ви вдягнули кільти?

— Без них нас туди не пустять, а ми вже зажили слави на всіх кейлі від Брісбена до Кернса.

— Та невже? А мені гадалося, що ви рідко десь буваєте, бо навіть уявити не можу, що Люк спромігся відкласти грошей на кільт. Чи не так, Арне?