— Ото гора Бартл-Фрер, — сказала Енн, показуючи на окрему вершину.— Шість тисяч футів висоти над рівнем моря. Кажуть, вона вся з цинку, але через густі зарості джунглів видобувати його немає можливості.
Неквапливий, але потужний вітер приніс із собою сильний нудотний сморід, який Меґі безуспішно намагалася вигнати зі своїх ніздрів іще відтоді, як зійшла з потяга. Схожий на запах гниття, однак трохи відмінний; нестерпно солодкий, всепроникний, здавалося, він ніколи не слабшав, хоч як би потужно не дув вітер.
— Те, що ви відчуваєте — це запах меляси, — пояснила Енн, помітивши, як Меґі морщить носа, і підкурила цигарку фабричного виробництва.
— Як огидно!
— Та ото ж. Саме тому я й палю цигарки. Але певною мірою до нього потроху звикаєш, хоча цей запах, на відміну від інших, ніколи повністю не зникає. Дні йдуть, а меляса завжди з тобою.
— А що то за будівлі з чорним димарем побіля річки?
— То завод. Він переробляє тростину на цукор-сирець. Залишки, тобто суха маса, позбавлена цукру, називається жом. І цукор-сирець, і жом відправляють на південь до Сіднея для подальшого очищення. З цукру-сирцю отримують мелясу, патоку, золотий сироп, жовтий цукор, білий цукор та рідку глюкозу. Жом цукрової тростини переробляється на волокнистий будівельний матеріал типу мазоніта. Не марнується ніщо, все йде у діло. Саме тому навіть у таку Депресію, як нинішня, вирощування цукрової тростини є винятково прибутковим бізнесом.
* * *
Арне Свенсон був шість футів два дюйми заввишки — як і Люк. І так само вродливий. Через постійне перебування на сонці його оголене тіло вкрила брунатна позолота, яскраво-жовта чуприна обрамляла кучерями голову; витончені риси обличчя були такі подібні Люковому типу зовнішності, що можна було з легкістю переконатися, що у жилах шотландців та ірландців текло багато нордичної крові.
Люк відмовився від молескінових штанів та сорочки на користь шортів. Разом з Арне вони ввібралися до древнього скрипучого пікапу «форд», зробленого на основі моделі Т, і вирушили до групи, яка рубала тростину неподалік Гунді. Куплений нещодавно старий велосипед лежав у кузові разом із валізою; Люкові страх як хотілося якомога швидше розпочати роботу.
Решта чоловіків рубали тростину зі світанку і ніхто з них навіть голови не підняв, коли від бараку до них наблизився Арне, а з ним Люк. Уніформа рубача складалася з шортів, чобіт із товстими вовняними шкарпетками та брезентових капелюхів. Примруживши очі, Люк роздивлявся працюючих чоловіків. То була незвична картина. З голови до ніг їх вкривала вугільно-чорна пилюка, у якій піт, стікаючи грудьми, плечима та спинами, проробив яскраво-рожеві русла.
— То сажа й бруд із тростини. Її треба спалити, щоби мати змогу зрубати.
Арне нахилився і взяв два знаряддя, одне віддав Люку, а друге залишив собі.
— Це спеціальний мачете, — пояснив він, підкинувши в руці своє знаряддя. — Ним ти зможеш рубати тростину. — Арне вишкірився і з напускною легкістю продемонстрував, як це робиться, хоча насправді робити це було значно важче.
Люк поглянув на смертельну штуку у своїй руці. Вона була зовсім не схожою на ті мачете, якими користувалися на плантаціях Вест-Індії. Тутешній мачете розширювався в кінці великим трикутником, а не звужувався, як зазвичай, гостряком, а на одному з кінців леза мав загрозливого виду гак, схожий на півнячу шпору.
— Звичайний мачете замалий для тростини, що росте в північному Квінсленді, — пояснив Арне. — Ти переконаєшся, що це іграшка що треба. Не забувай гострити її — і хай щастить.
І подався до своєї ділянки, а Люк залишився стояти з мачете в руці, на мить розгубившись. Потім він стенув плечима і заходився працювати. А через кілька хвилин збагнув, чому цю працю звалювали на рабів та представників примітивніших рас, недостатньо розумних для того, щоб додуматися до легших шляхів заробляти собі на життя. «Це приблизно те ж саме, що й овець стригти», — подумав він із сарказмом. Нагнутися, рубонути, випрямитися, міцно вхопити неповоротке стебло з важкою кроною, долонями зчистити листки, кинути додолу в акуратну купку, а потім знову нагнутися, рубонути, випрямитися, кинути до купи…
Насадження тростини кишіли всілякими огидними та небезпечними істотами: щурами, сумчастими пацюками, тарганами, жабами, павуками, зміями, осами, мухами та бджолами. Тут було чимало живності, що мала здатність болюче кусатися або нестерпно жалити. Через це рубачі спочатку палили тростину, визнаючи за краще працювати з обсмаленими стеблами, аніж наражатися на небезпеки, що причаїлися в живих зелених заростях. Та навіть після спалення вони отримували укуси та порізи. Якби не чоботи, то ноги Люка були б у гіршому стані, ніж руки, хоча жоден рубач не користувався рукавицями. Річ у тім, що рукавиці уповільнювали роботу, а в цій справі час означав гроші. До того ж вдягати рукавиці вважалося серед рубачів чимось несолідним, ознакою зніженості та слабкості.
Коли сонце намірилося впасти за обрій, Арне оголосив зупинку роботи і підійшов до Люка подивитися, як той справлявся.
— Гей, чоловіче, у тебе непогано виходить! — гукнув він, схвально ляснувши Люка по спині. — Аж п’ять тонн. Для першого дня непогано.
До бараків було недалеко, але тропічна ніч впала так швидко, що коли вони дійшли до них, було вже темно. Вони скупчилися в спільній душовій, а потім, обмотавшись рушниками на таліях, понабивалися до бараків, де рубач-кухар, котрий чергував на кухні впродовж тижня, викладав на стіл гори страв, на приготуванні яких він знався найкраще. Того дня то був шніцель зі смаженою картоплею, булочки та пудинг із варенням. Робітники накинулися на страви, наче зграя голодних вовків, і жадібно зжерли все до найменшої крихти.
Обабіч довгого приміщення з гофрованого заліза тягнулися два ряди залізних нар, один напроти другого. Зітхаючи та клянучи тростину з винахідливістю, якій позаздрили б навіть погоничі, чоловіки падали голяка на простирадла з грубої невибіленої тканини, опускали протикомарну сітку — і мало не миттєво засинали, ледь видимі й безформні у своїх марлевих тентах.
Арне зупинив Люка.
— Дай-но погляну на твої руки. — Він уважно обдивився кровоточиві порізи, нариви та укуси. — Спочатку оброби їх антисептиком, а потім намасти оцією маззю. Ось тобі моя порада: змащуй руки кокосовою олією щовечора аж до скону. Маєш великі сильні руки, тож якщо твоя спина витримає, ти зможеш стати першокласним рубачем. За тиждень ти загартуєшся, і тоді не буде так боляче.
Кожен м’яз чудового Люкового тіла болів своїм власним болем; все, що він відчував, — це сильний біль, що мучив його, розтікшись по всьому тілу. Намастивши і замотавши руки, він розлігся на виділеному йому ліжаку, опустив протикомарну сітку з безліччю маленьких дірочок, що погано пропускали повітря, і заплющив очі. Якби він хоч трохи уявляв собі, що на нього чекає, то ніколи не став би витрачати сил на Меґі; вона перетворилася на збляклу, непотрібну та небажану ідею, покинуту на запиленій полиці далекого закутка його свідомості. Люк зрозумів, що поки він рубає тростину, його до неї не вабитиме.
Як і очікувалося, тиждень пішов у нього на те, щоб загартуватися та досягти того восьмитонного мінімуму, який вимагав Арне від членів своєї бригади. А потім Люк твердо вирішив перевершити Арне. Він хотів заробляти найбільшу частку грошей і, якщо можна, стати його партнером. Але більше за все йому хотілося, щоб на нього всі дивилися з такою ж побожністю, як і на Арне, бо Арне був чимось на кшталт божества: він зажив слави найкращого рубача в Квінсленді, а значить — і у світі. Коли суботнього вечора вони вирушили до міста, місцеві чоловіки змагалися наввипередки, хто більше виставить Арне пива та рому, а місцеві жінки вилися довкола нього, наче бджоли, що злетілися на мед. Між Люком та Арне було багато схожого. Обидва марнославні, вони були об’єктом жіночої цікавості та захоплення. Але на цікавості та захопленні все й закінчувалося. їм нічого було дати жінкам: вони все віддавали тростині.
