— Гаразд, татку. — Він тужливо поглянув на Фіону, але не сказав нічого.

Фіона та Меґі навчилися їздити на новому «ролс-ройсі», який пригнали Мері Карсон за тиждень до її смерті; Меґі навчилася також управлятися з псами, а Фіона — вести бухгалтерію.

Якби не відсутність отця Ральфа, Меґі була б абсолютно щасливою. Їй давно хотілося займатися саме цим: роз’їжджати пасовиськом на коні й виконувати роботу скотаря. Однак туга за отцем Ральфом не минала, а спогад про його поцілунок перетворився на щось омріяне, дорогоцінне, відчуте і подумки пережите знову тисячу разів. Однак спогадом не замінити реальність: хоч як би Меґі не старалася, але справжнє відчуття відтворити неможливо, була лише його тінь, схожа на тоненьку сумну хмаринку.

Коли отець Ральф написав їм про Френка, її сподівання на те, що він скористається цим приводом, щоб до них приїхати, зазнали краху. Подорож до в’язниці міста Гульберн, де утримувався Френк, він описав, ретельно підбираючи слова, щоб приховати біль, якого ця поїздка йому завдала через Френків психоз, що невпинно погіршувався; але священик про це й півсловом не обмовився. Він намагався добитися, щоб Френка перевели до психлікарні Моріссет для душевнохворих ув’язнених, але марно — його клопотання не задовольнили. Тому отець Ральф зобразив їм ідеалістичний образ Френка, який із розумінням спокутує свій гріх перед суспільством, і запевнив Педді: Френк і гадки не має, що їм відомо про те, що сталося. Священик запевнив ув’язненого, що сам дізнався про це випадково з сіднейських газет, і що родина ніколи про це не дізнається. Почувши це, Френк заспокоївся, і на цьому вони з ним попрощалися.

Педді заговорив про продаж рудої кобили отця Ральфа. Стрункого чорного мерина, на якому Меґі раніше їздила для задоволення, тепер вона використовувала як коня-загонича, бо ним було легше керувати, і він мав приємнішу вдачу, аніж норовисті кобили та злобні мерини для заганяння скота. Коні-загоничі були розумні й, за рідкісними винятками, норовисті. Навіть повна відсутність жеребців не робила їх приязними тваринами.

— Благаю, татку, я й на рудій кобилі зможу їздити! — просила Меґі. — Лишень подумай, як отець Ральф, який зробив для нас стільки добра, приїде до нас у гості й виявить, що ми продали його кобилу!

Педді задумливо поглянув на доньку.

— Меґі, не думаю, що отець Ральф приїде сюди знову.

— Все може бути! Хтозна, може, й приїде.

Очі такі схожі на Фіонині — то було занадто; Педді не наважився завдати доньці болю ще більшого, аніж той, якого їй, бідоласі, довелося зазнати.

— Що ж, Меґі, нехай буде по-твоєму, ми не продамо кобилу, але дивись — постійно виїжджай і на кобилі, й на мерині, бо я не потерплю на фермі гладкої вгодованої коняки, чуєш мене?

Раніше їй не подобалося їздити на коняці отця Ральфа, але після цієї розмови Меґі по черзі їздила на обох тваринах, щоб дати їм можливість відпрацювати з’їдений овес.

Було дуже доречно, що місіс Сміт, Мінні та Кет прикипіли душею до двійнят, бо тепер, коли Меґі виїздила на вигони, а Фіона годинами просиджувала за своїм секретером, двоє маленьких хлопчаків розважалися досхочу. Вони всюди пхали свої маленькі носики, але робили це з такою радістю і так беззлобно, що ніхто не міг на них подовгу сердитися. Увечері місіс Сміт, яка давно навернулася в католицтво, молилася навколішках у своїй маленькій хатці з такою глибокою вдячністю в серці, що ледь стримувала почуття. Коли ще був живий Роб, Господь так і не порадував її власними дітьми, тому роками великий будинок залишався бездітним, а його мешканцям заборонялося зустрічатися з мешканцями скотарських будинків вздовж струмка. Та коли з’явилися Клірі, родичі Мері Карсон, нарешті з’явилися й діти. Тим більшою радістю це виявилося тепер, коли Джимс та Петсі стали постійними мешканцями великого будинку.

Зима була суха, а влітку дощів так і не дочекалися. Соковита, по коліно заввишки, рудувато-бура трава висохла під палючим сонцем так, що навіть осердя кожного стебла стало хрустким та ламким. Щоб поглянути на вигін, треба було примружити очі й насунути капелюха на лоба: трава стала сріблястою, як дзеркало, маленькі спіралі-вихори мчали посеред мерехтливих блакитних міражів, переносячи сухе листя та відламані стебла трави від однієї неспокійно-рухливої купи до другої.

Ото була засуха! Навіть дерева — й ті висохли, і з них великими хрусткими пасмами відвалювалася кора. Однак небезпеки голоду для овець іще не було: трава протримається з рік або й довше, але повсюди все таке сухе. Завжди була велика імовірність того, що дощі не прийдуть і наступного року або через рік після наступного. У добрий рік випадало від десяти до п’ятнадцяти дюймів опадів, у поганий — менш п’яти, а то й взагалі нічого. Попри спеку та мух, Меґі подобалося життя на природі, на пасовиськах, подобалося неквапливо їхати на рудій кобилі за мекаючою отарою, поки пси, оманливо байдужі, лежали на землі, розпластавшись і висолопивши язики. Але варто було хоч одній вівці вискочити зі щільної отари, як найближчий пес зривався з місця і караючою блискавкою кидався на злощасну тварину, наміряючись гострими зголоднілими зубами вп’ястися їй у ногу.

Меґі виїхала поперед отари і, полегшено зітхнувши після необхідності впродовж кількох миль вдихати здійняту вівцями пилюку, розчинила ворота загону. Вона терпляче почекала, поки пси, радо користуючись нагодою продемонструвати їй своє уміння, моталися туди-сюди, кусали та підганяли овець. Гнати й лічити корів було набагато важче, бо вони або хвицалися задніми ногами, або несподівано кидалися бігти, часто убиваючи при цьому пса, що зазівався; саме в таких випадках мав втрутитися пастух у людській подобі, щоб виконати свою частину роботи за допомогою батога, але псам подобалася пряна дещиця небезпеки, пов’язаної з перегоном і підрахунком великої рогатої худоби. Однак Меґі не переганяла корів — цим займався Педді.

Хто не переставав дивувати Меґі й приводив її у захват, то це собаки за свій феноменальний розум. Більшість псів на Дрогеді були з породи келпі; вони мали темно-коричнювату шерсть, кремову на лапах, грудях та бровах, але були там також пси блакитної квінслендської породи, більші за келпі, з блакитно-сірою шерстю із чорними цятками, та всілякі гібриди від схрещення келпі з блакитними. Коли у самиць починався період статевого полювання, їх, за науковими рекомендаціями, спаровували, відгодовували і всіляко сприяли їм благополучно ощенитися. Коли цуценята підростали, їх відлучали від матерів і випробовували на вигонах; тих, що відповідали вимогам, залишали чи продавали, а тих, що не відповідали, пристрілювали.

Посвистом скомандувавши псам «Поруч!», Меґі зачинила за отарою ворота і повернула руду кобилу в напрямку домівки. Поблизу виднівся величенький гайок з евкаліптів із волокнистою корою, евкаліптів із «залізною» корою та евкаліптів двоцвітних, а по краях траплялася ще й вільга. Меґі з полегшенням заїхала під їхню тінь і тепер, маючи вільний час, неквапливо і захоплено озирнулася довкола. В евкаліптах було повно хвилястих папужок, які щебетали і висвистували свої пародії на співочих птахів; із гілки на гілку перестрибували в’юрки; двоє сріблястих какаду сиділи, повернувши голови і кліпаючи очима, і спостерігали за рухами Меґі; трясогузки нишпорили у траві в пошуках мурах, помахуючи вгору-вниз своїми смішними хвостиками; ворони каркали свої нескінченні траурні пісні — найнеприємніші в усьому репертуарі пташок австралійської глушини, такі безрадісні, тоскні й навіть трохи лячні; в них співалося про гниючу плоть, про дохлятину та м’ясних мух. Неможливо було уявити собі ворону, що співає, скажімо, як птах медосос-дзвіночок, хоча голоси та зовнішність у них схожі.

Звісно, всюди було повно мух, та Меґі мала на своєму капелюсі вуаль, але на її оголені руки нещадно нападали комахи; кобила безперервно зі свистом відмахувалася від них хвостом, а її тіло ані на мить не припиняло смикатися і сіпатися. Меґі дивувало, що навіть крізь товщу шкіри та волосяного покрову кобила відчуває таку маленьку й невагому істоту, як муха. Мухи пили піт, і від цього страшенно страждали і люди, і тварини, але люди ніколи не дозволяли мухам того, що їм дозволяли вівці: комахи використовували овець для більш інтимних цілей — відкладали свої яйця в шерсті на огузку, або скрізь, де шерсть була волога та брудна.