Меґі похитала головою; її підстрижені кучері світлішали в ранкових променях, що ось-ось мали виринути з-за обрію.

— Що ж, ти ще дуже молода, щоби знати життя, але маєш навчитися, і, здається, вчити тебе стало моїм постійним обов’язком, еге ж? Так ось що я мав на увазі: люди казатимуть, що я цікавлюсь тобою як чоловік, а не як священик.

— Отче!

— Жахливо, еге ж? — Він усміхнувся. — Але, запевняю тебе, саме це й казали б люди. Розумієш, Меґі, ти вже не маленька дівчинка, ти молода панночка. Але ти ще не навчилася ховати від сторонніх людей свою симпатію до мене, тому коли б я зупинився поговорити з тобою, ти дивилася б на мене так, що всі неправильно це зрозуміли б.

Меґі якось дивно поглянула на нього, і на мить її очі стали непроникними. Потім вона відвернулася, представивши його очам свій профіль.

— Так, розумію. Яка ж я дурна, що не зрозуміла цього раніше.

— А чи не думаєш ти, що вже треба йти додому? Поза сумнівом, всі спатимуть, як убиті, але якщо хтось ненароком прокинеться, тобі буде непереливки. І тобі не можна казати, що ти була зі мною, навіть своїм рідним, Меґі.

Вона підвелася й поглянула на нього згори вниз.

— Я піду, отче. От якби вас знали краще, то такого б про вас не думали. Ви ж не такий, правда? Вам це не властиве, еге ж?

Чомусь її слова вразили його, вразили навіть болючіше за глузливі кпини Мері Карсон.

— Так, Меґі, ти маєш рацію. Мені це не властиве. — Отець Ральф скочив на ноги і криво посміхнувся. — Тобі, мабуть, здалося б дивним, якби я сказав, що мені хочеться, аби це було мені притаманним? — Він торкнувся рукою своєї голови. — Ні, мені цього зовсім не хочеться! Йди спати, Меґі, іди спати!

На її обличчі застиг сумний вираз.

— Добраніч, отче.

Він взяв її за руки, нахилився і поцілував їх.

— Добраніч, моя люба Меґі.

Він стояв, дивлячись, як вона пройшла повз могили і переступила через огорожу; в платті з бутонами троянд її постать, що віддалялася в ранкову імлу, була граціозною, жіночною та трохи нереальною. Трояндовий попіл.

— Трояндовий попіл. Як це доречно, — сказав він, звертаючись до ангела.

Коли отець Ральф ішов галявиною назад, із Дрогеди з ревінням виїжджали автомобілі — гулянка нарешті скінчилася. Оркестранти пакували свої інструменти, погойдуючись від випитого рому та втоми, а зморені служниці й тимчасово найняті помічниці прибирали, намагаючись навести лад. Отець Ральф поглянув на місіс Сміт і похитав головою.

— Скажіть, нехай всі йдуть спати, люба моя. Це набагато легше робити на свіжу голову. А я потурбуюся, щоб місіс Карсон не гнівалася.

— Може, щось з’їсте, отче?

— Боже, збав, ні! Я йду спати.

Під вечір чиясь рука стиха торкнулася його плеча. Не маючи сил розплющити очі, священик навмання потягнувся, взяв незнайому руку і спробував притиснути її до своєї щоки.

— Меґі, — сонно пробурмотів він.

— Отче, отче! Благаю, прокиньтеся!

Від інтонації, з якою місіс Сміт звернулася до нього, сон з отця Ральфа як вітром здуло. Він широко розкрив очі.

— Що сталося, місіс Сміт?

— Та… місіс Карсон, отче. Вона померла.

Погляд на годинник засвідчив кільканадцять хвилин на сьому вечора. З важкою головою, що паморочилася від отупливого заціпеніння через страшну денну спеку, він насилу вибрався з піжами, вдягнув на себе звичне священицьке вбрання, накинув на плечі вузьку пурпурову столу, взяв олію для соборування, святу воду, великий срібний хрест і чотки зі слонячої кістки. Він ані на секунду не засумнівався в правдивості повідомлення місіс Сміт; він вірив, що павучиха померла. Невже вона щось проковтнула? Якщо так, то й Бог із нею, в кімнаті слідів отрути не було, та й лікар з упевненістю не зможе засвідчити отруєння. Особливого сенсу застосовувати олію для соборування отець Ральф не бачив. Та цю процедуру треба було здійснити. Якщо він відмовиться це робити, неодмінно буде розтин трупа і всілякі ускладнення. Однак його небажання не мало жодного стосунку до раптової підозри про самогубство: покладання священних речей на труп Мері Карсон здавалося йому непристойним.

Вона була мертва, як колода, померла через кільканадцять хвилин після того, як зайшла до себе, і відтоді минуло добрячих п’ятнадцять годин. Повітря у кімнаті з міцно зачиненими вікнами було вологим від великих пласких каструль із водою; їх, за наполяганням Мері Карсон, порозставляли по всіх кутках, щоб шкіра господині зволожувалася і мала молодий вигляд. У повітрі чувся якийсь дивний шум; на мить отетеріло замислившись, священик здогадався, що то гудіння мух. Їх була ціла хмара, вони дзижчали і несамовито копошилися, поїдаючи померлу, спаровуючись на ній, відкладаючи в неї свої яйця.

— Заради Бога, місіс Сміт, порозчиняйте вікна! — аж задихнувся він, із блідим обличчям наблизившись до ліжка.

Трупне заціпеніння відпустило її, і вона знову обм’якла, причому якось огидно. Її широко розкриті очі вкривалися цятками, тонкі губи почорніли, і повсюди на ній були мухи. Довелося йому попрохати місіс Сміт відганяти їх, поки він здійснював над померлою обряд соборування, бурмочучи древні латинські проповіді. Який фарс, будь вона проклята! А як вона смердить, Господи! Гірше за будь-яку здохлу конячину на зеленій траві пасовиська. Він і за життя внутрішньо здригався від дотику до неї, а тепер — і поготів. Особливо до отих засиджених мухами мертвих губ. За кілька годин вона перетвориться на купу хробаків.

Нарешті він скінчив і випростувався.

— Місіс Сміт, ідіть негайно до пана Клірі й скажіть йому, заради Бога, щоби хлопці негайно майстрували домовину. Часу на те, щоб замовити її в Джилі, немає, бо небіжчиця гниє на наших очах. Господи милосердний, мене знудить. Я помиюся, а одяг залишу за дверима. Спаліть його, бо я вже не зможу вивітрити з нього трупний сморід.

Повернувшись до своєї кімнати і вдягнувши бриджі для верхової їзди та сорочку, бо не взяв із собою другої сутани, він згадав про лист та свою обіцянку. Пробило сьому вечора; він чув, як у тихій паніці метушилися служниці та тимчасові помічниці, прибираючи гармидер після гулянки і перетворюючи кімнату для прийомів на каплицю, щоб вона була готова до завтрашніх похоронів. Нічого не вдієш, йому доведеться цієї ночі їхати до Джилі за другою сутаною та вбранням для заупокійної служби. Декотрі речі він завжди брав із собою, вирушаючи до далекої ферми, ретельно розкладав їх по секціях своєї невеличкої валізи: святі дари на випадок народження, смерті, благословення, богослужіння, а також церковний одяг для відправлення служби, відповідної цієї пори року. Але отець Ральф був ірландцем, і брати з собою чорний жалобний одяг для заупокійної служби він не наважувався, щоб передчасно не накликати біду. Вдалині почувся голос Педді, але священик ще не був готовий із ним зустрітися, до того ж він знав, що місіс Сміт зробить всі необхідні розпорядження.

Сидячи біля вікна, він споглядав Дрогеду у світлі згасаючого сонця — золотисті евкаліпти-привиди, безліч червоних, рожевих та білих троянд у саду, якому призахідне сонце надало загального пурпурового відтінку; нарешті отець Ральф витягнув листа Мері Карсон зі своєї валізки і взяв його обома руками. Померла наполягала на тому, щоб він прочитав його до того, як поховає її, і десь у глибині його свідомості слабенький голосочок нашіптував, що він мусить прочитати листа негайно, не через кілька годин уночі, після того, як зустрінеться з Педді та Меґі, а саме тепер, до того, як він встигне побачити когось іще, окрім Мері Карсон.

Лист містив чотири аркуші паперу; священик роз’єднав їх і відразу ж побачив, що нижні два були її заповітом. А два верхні адресувалися йому.

«Мій любий Ральфе!

Ти вже побачив, що другий документ у цьому конверті є моїм заповітом. Я маю бездоганно складений заповіт, підписаний і завірений печаткою в офісі Гаррі Гоу в Джилі. Однак заповіт, вкладений у цей конверт, написаний набагато пізніше і тому, цілком природно, скасовує той, що зберігається у Гаррі.