Перед своїм п’ятнадцятим днем народження, коли літня спека сягнула піку, Меґі помітила на своїх підштаниках довгасті коричневі плями. Два-три дні по тому вони зникли, але через півтора місяці з’явилися знову — і її сором переріс у страх. Спочатку вона подумала, що погано вимила сідниці, й тому відчула страшенне приниження й сором, але коли плями з’явилися вдруге, то зрозуміла, що то кров. Вона й гадки не мала, звідки та кров могла узятися, і тому вирішила — що з сідниць. Через три дні млява кровотеча припинилася і не з’являлася понад два місяці; Меґі тишком-нишком випрала підштаники, і це пройшло непоміченим, бо на ній лежало все прання. Наступного разу з кров’ю прийшов біль — вперше у її житті. Цього разу кровотеча була сильнішою, значно сильнішою. Поцупивши у двійнят кілька пелюшок, Меґі спробувала обв’язатися під своїми підштаниками, страшенно перелякавшись, що кров може проступити назовні.
Смерть, що забрала Гала, була схожа на бурхливий візит примарних потойбічних сил; але оце повільне вгасання її власного життя здалося їй неймовірно жахливим. Як піти до батька чи матері й розповісти, що вона помирає від якоїсь сороміцької ганебної хвороби, яка завелася у неї між сідницями? Тільки Френку могла Меґі вилити свої страждання, але Френк був так далеко, що вона навіть не знала, де його шукати. За чашкою чаю жінки часто розповідали про пухлини та рак, про повільну моторошну смерть, якою померли їхні матері та сестри, і Меґі, наслухавшись цих оповідок, впевнила себе у тім, що її підточує, виїдаючи нутрощі, якась пухлина, що поступово підбирається до її переполоханого серця.
Її уявлення про такий стан, як смерть, були нечіткі, вона навіть не мала уявлення, у якому статусі вона опиниться у потойбічному світі. Релігія була для Меґі набором законів та правил, а не духовним явищем, тому нічим допомогти їй не могла. У її охопленій панікою свідомості переплуталися уривки слів та фраз, мовлених її батьками, їхніми приятелями, черницями, священиками під час служби та лиходіями з прочитаних книжок, які погрожували помстою добрим людям. Ніяк не могла Меґі примиритися з думкою про смерть; ночами лежала вона, пригнічена і переполохана, намагаючись уявити, що таке смерть: чи безконечна ніч, чи вогненне провалля, яке треба перестрибнути, щоб дістатися золотих ланів із протилежного боку, чи схожа на гігантську повітряну кулю сфера з височенними хорами, до якої крізь мозаїчне скло просочується приглушене світло?
Вона стала тихою та мовчазною, але не такою, як Стюарт у своїй миролюбній замріяній самотності; то було перелякане заціпеніння кролика під немиготливим поглядом удава. Коли до неї хтось несподівано звертався, Меґі підскакувала, коли ж малі двійнята плакали й гукали її, вона метушилася біля них, болісно картаючи себе за своє недбальство. Коли ж їй випадала вільна година, вона тікала на цвинтар до Гала — єдиного мерця, якого добре знала.
Усі помітили в ній цю переміну, але сприйняли її як ознаку дорослішання, хоча ніхто не задався питанням: а що означало для Меґі те дорослішання? До того ж дівчині вдавалося приховувати свій сум та переляк. Попередні уроки були засвоєні добре: вона мала феноменальне самовладання, а її гординя була величезною й непереборною. Ніхто й ніколи не дізнається, що відбувається у неї всередині, фасад до кінця лишатиметься бездоганним. Бо перед нею були приклади: і Фіона, і Френк, і Стюарт, а вона з ними одної крові, отже, це невід’ємна частина її натури та спадковості.
Але отець Ральф, часто буваючи на Дрогеді, помітив цю зміну в Меґі, цей перехід від гарненької жіночності до придушення всіх проявів життєвої сили та бадьорості. Його стурбованість швидко переросла в тривогу, а тривога — у страх. Перед його очима відбувалося фізичне й духовне всихання; Меґі віддалялася від родини, і йому страшенно боляче було бачити, як дівчинка перетворювалася на ще одну Фіону. Великі очі на маленькому схудлому личку стали ще більшими; здавалося, вони зі смертним страхом вдивлялися в якусь жахливу перспективу, а молочно-матова шкіра, яка ніколи не знала ані засмаги, ані ластовиння, ставала дедалі прозорішою. І отець Ральф подумав, що коли це триватиме далі, одного дня вона зникне, поглинута власними очима, немов змія, що ковтає власний хвіст, і полине всесвітом як майже непомітний стовпчик сіро-скляного світла, видимий тільки краєм людського зору, туди, де ховаються привиди і білими стінами повзає всяка нечисть.
Що ж, треба дізнаватися, у чім річ, навіть якщо правду доведеться витягувати силоміць. Останнім часом Мері Карсон стала вкрай капризною та нетерпимою: ревнувала його до кожної хвилини, проведеної в будинку старшого скотаря; і тільки безгранична терплячість розумного й хитрого чоловіка дозволяла йому стримувати і приховувати свій бунт проти її власницьких інстинктів. Навіть химерна одержимість Меґі не завжди затьмарювала притаманну йому практичність, і отець Ральф із приємністю спостерігав, як його чарівливий шарм справляє враження навіть на таку злостиву й уперту істоту, як Мері Карсон. І поки ця приспана турбота про одну-єдину людину била копитом і гризла вудила в його свідомості, священик помітив у своїй душі ще одне почуття, яке існувало пліч-о-пліч із першим: холодна й жорстока рішимість перехитрити й надурити цю марнославну владну жінку. О, йому завжди це подобалося! Стара павучиха ніколи не візьме над ним гору!
Нарешті йому вдалося вислизнути з-під невсипної уваги Мері Карсон і застукати Меґі на маленькому цвинтарі в тіні блідого і якогось зовсім не войовничого ангела-месника. Вона витріщалася на сентиментально-безтурботне обличчя скульптури, і отцю Ральфу подумалося, що її обличчя паралізував страх, як витончений контраст між почуттям і нечутливістю. Але що ж робить тут він, бігаючи за дівчиною, наче метушлива квочка? І яке йому до цього діло, бо то її мати і батько мають перейматися, що сталося з їхньою донькою! Але не бачили вони нічого небезпечного, не значила вона для них так багато, як для нього. До того ж він — священик і тому має втішати самотніх або тих, хто впав у відчай. Він не міг спокійно дивитися, як вона страждає, і аж зіщулювався від усвідомлення того, наскільки прив’язався до цієї дівчинки за час знайомства. З Меґі він пов’язував чимало подій та спогадів — і йому було страшно. Любов до неї та інстинкт священика, що змушували отця Ральфа запропонувати себе в будь-якій духовній іпостасі, вступили в конфлікт із паралізуючим страхом: він боявся стати необхідним для якоїсь людини, боявся, що ця людина стане також необхідною йому.
Зачувши кроки священика по траві, Меґі різко обернулася, склала руки на колінах і сором’язливим поглядом втупилася собі під ноги. Він сів біля неї, сплів руки на колінах; складки сутани спадали вниз, граціозні, як і те струнке тіло, що крилося під нею. Що ж, немає сенсу дурня водити, подумав священик; якщо вона відразу нічого не скаже, то надалі — й поготів.
— Що з тобою сталося, Меґі?
— Нічого, отче.
— Я тобі не вірю.
— Благаю вас, отче, не треба! Я не можу вам сказати!
— Ой, Меґі, маловірна Меґі! Ти можеш казати мені все, що завгодно, розповідати про все, що є у цьому світі. Саме для цього я тут, саме тому я священик. Я обраний представник Господа на землі, я вислуховую людей від Його імені. А ще, моя маленька Меґі, не існує нічого в Його всесвіті, чого б Він та я не змогли б, змилостивившись, простити. Ти мусиш розповісти мені, що сталося, бо кому ж, як не мені, допомагати тобі? Скільки я житиму, я намагатимуся допомагати тобі, оберігати тебе. Іншими словами, я стану твоїм ангелом-хранителем, до того ж — кращим за отой шматок мармуру в тебе над головою. — Він глибоко вдихнув і нахилився до неї. — Скажи, якщо ти мене любиш!
Вона судомно зчепила руки.
— Отче, я помираю! У мене рак!
Спочатку він відчув нестримне бажання розреготатися, бо на нього шумною хвилею накотилося відчуття полегшення; але потім священик поглянув на прозору синювату шкіру, на змарнілі рученята, і смуток охопив його, йому захотілося вити і криком кричати до небес через таку волаючу несправедливість. Ні, Меґі нічого б не придумала просто так; має бути якась причина.
