Це сталося так ненав’язливо, що ніхто й не помітив. Фіона й далі лишалася замкненою у своїй мовчазності й емоційній стриманості, тому ця заміна була подією суто внутрішньою, яку за браком часу не помітив ніхто, окрім нового об’єкту її любові, який, утім, зовні не виявляв взаємності. То було приховане, невисловлене взаємне почуття, почуття, яке допомагало їм долати самотність.

Мабуть, так неодмінно мало статися, бо з усіх дітей Фіони Стюарт був найбільше схожий на неї. У чотирнадцять він став для батька та братів так само великою загадкою, як свого часу Френк, але, на відміну від Френка, до Стюарта в них не було ворожості чи роздратування. Він не ремствував і робив, як йому казали, працював не менше за інших і не створював ані найменших хвильок на поверхні затону родинного життя Клірі. Він теж був рудим, але його волосся мало темніший відтінок, ніж у решти хлопців, більше схожий на червоне дерево, а очі його були ясними й чистими, як прозора вода у тихому ставку; вони, немов пронизували простір часу аж до початку творення світу і бачили все, що було, і яким воно було насправді. Він єдиний із синів Педді подавав надії перетворитися у дорослому віці на красеня, хоча в душі Меґі сподівалася, що Гал, коли подорослішає, перевершить Стюарта. Ніхто й ніколи не знав, що було у Стюарта на думці; як і Фіона, він говорив мало. А ще хлопець мав чудернацьку схильність до повної непорушності — як душевної, так і тілесної. Меґі, найближчій до Стюарта за віком, в такі моменти часто здавалося, що брат здатен полинути в таку далину, куди ніхто не спроможеться добратися. Отець Ральф висловився з цього приводу інакше.

— Цей хлопець — якийсь нелюдський! — вигукнув священик того дня, коли привіз малого голодувальника назад до Дрогеди після того, як хлопець залишився в монастирі сам-один без Меґі. — Гадаєте, він сказав мені, що хоче повернутися додому? Сказав, що скучив за Меґі? Ні! Він не їв і чекав, поки наші зашкарублі мозки здогадаються, навіщо він це зробив. Він ані разу й рота не розтулив, щоб поскаржитися, а коли я різко підійшов до нього і загорлав, чи не хоче він поїхати додому, то хлопець всміхнувся мені й кивнув головою!

Та з часом всі дійшли мовчазної згоди, що Стюарт не працюватиме на вигонах із Педді та рештою хлопців, хоча за віком йому прийшла пора. Вирішили, що Стю залишатиметься стерегти будинок, рубати дрова, поратися на городі, доїтиме корів, тобто виконуватиме купу робіт, до яких у жінок не доходили руки, бо вони мали піклуватися про трьох малюків у домі. Було розумно й передбачливо мати вдома чоловіка, хоча й підлітка, бо це було доказом того, що решта чоловіків — десь неподалік. Час від часу біля будинку з’являлися незвані гості: дощатими сходами веранди гупали чиїсь чоботи і незнайомий голос гукав:

— Агов, господине, скоринки хліба не знайдеться для перехожого?

Глушина кишіла ними — бродячими трударями, що перебивалися випадковими заробітками. З торбинками за плечима, вони переходили з ферми на ферму, мандруючи на південь із Квінсленду чи на північ із Вікторії. То були невдахи, від яких відвернулася фортуна, чи чоловіки, яким постійна робота була не до вподоби, і вони воліли пройти пішки тисячі миль у пошуках того, що знали лише вони. Здебільшого то були пристойні чолов’яги, які приходили, з’їдали чимало харчів, ховали до своїх торбинок подаровані чай, цукор та борошно і йшли собі геть до Баркули чи Нарренганги; на їхніх спинах погойдувалися старі пом’яті казанки, а за ними чвалали дорогою худющі собаки. Мандрівні австралійські трударі лише зрідка пересувалися верхи чи на колесах; здебільшого вони ходили пішки.

Інколи біля будинку з’являлися й лихі чоловіки; вони вишукували жінок, чиї чоловіки були у від’їзді, маючи на думці — ні, не зґвалтувати їх, а пограбувати. Тому Фіона завжди тримала заряджений дробовик у кутку кухні, там, де до нього не дісталися б діти, і завжди намагалася стати поруч із ним, поки її кмітливі очі оцінювали вдачу чергового прибульця. Коли будинок офіційно перейшов у відання Стюарта, Фі радо передала йому дробовик.

Не всі прибульці виявлялися мандрівними робітниками, хоча таких і була переважна більшість; наприклад, до них часто заявлявся представник фірми «Воткінс» у старому «форді-Т». Він привозив усе, що можна, — від мазі для коней до пахучого мила, несхожого на ті тверді, як камінь, бруски, що їх виготовляла в пральні Фіона з жиру та каустичної соди; була при ньому й лавандова вода, і одеколон, і пудри та креми для висохлої на сонці шкіри обличчя. Декотрі речі можна було купити лише у цього комівояжера — наприклад, його фірмову мазь, набагато кращу за ту, що продавалися в аптеках чи виготовлялися за рецептом лікаря. Ця мазь могла загоювати все — від рани на боці у собаки до порізу чи садна на шкірі в людини. У кожній кухні, до якої він заходив, скупчувалися жінки, нетерпляче чекаючи, поки він розчахне свою велику валізу з товарами.

Були й інші комівояжери, що приїздили не так часто, як чоловік із фірми «Воткінс», але не менш бажані; вони привозили з собою все, що тільки можна — від цигарок машинної набивки та чудернацьких люльок до рулонів матерії, інколи вони навіть доставляли звабливу спідню білизну та вишукано мережовані підштаники. А жінки з глушини — вони ж були такі спраглі! Бо бували в найближчому місті хіба що раз чи два на рік, не кажучи вже про розкішні крамниці Сіднея з їхніми модними товарами та жіночими прикрасами, здебільшого якимись одороблами.

Здавалося, в житті лишилися тільки мухи та пилюка. Довгий час не було ані краплини дощу, який прибив би пил та втопив мух; бо чим менше дощу, тим більше пилу та мух.

З кожної стелі звисали, ліниво обертаючись, спіральні равлики липкого паперу від мух, почорнілого від їхніх тілець, прилиплих упродовж дня. Нічого не можна було і на мить лишити непокритим, бо воно відразу ж перетворювалося на місце для мушиної оргії чи на їхній цвинтар; маленькі цятки мушиного лайна всипали меблі, стіни та календар, придбаний в універмазі Джилленбоуна.

А що вже казати про пилюку! Не було порятунку від цього дрібнесенького пороху, який проникав до щільно закритих ящиків, валіз та каструль, враз робив матовою блискучу поверхню щойно вимитого волосся, а шкіру — шорсткою… Це порохно ховалося в складках одягу та штор, залишало плівку на поверхні полірованих столів і з’являлося на ній знову, щойно його витирали ганчіркою. На долівці пил лежав товстим шаром, нанесений підошвами недбало витертих черевиків та чобіт або занесений сухим гарячим вітром у розчинені двері та вікна; Фіоні довелося прибрати з вітальні перські килими і попросити Стюарта прибити цвяхами лінолеум, якось принагідно куплений у крамниці Джилі.

Долівку кухні, де бувало найбільше людей, вичовгали ногами та вишкрябали дротяною шваброю й лужним милом так ретельно, що вона своїм кольором нагадувала обсмоктані кістки. Фіона та Меґі часто посипали підлогу тирсою, яку Стюарт приносив зі стосу дров, кропили цю тирсу дорогоцінною водою, а потім вимітали вологу масу з різким ароматом у двері на веранду, а з веранди виносили на город, щоб вона перегнивала і перетворювалася на гумус.

Та ніщо не допомагало надовго позбутися пилюки, а через деякий час струмок у ярку перетворився на мілку ковбань, із якої вже не накачаєш воду для кухні та ванни. Стюарт поїхав на вантажівці з цистерною до свердловини і привіз її заповнену до країв. Він перелив воду до одного із запасних баків для дощової води, і жіноцтву довелося для миття посуду, одягу та своїх тіл використовувати зовсім іншу, жахливу воду, яка була навіть гіршою за каламутну воду зі струмка. Цю смердючу, насичену мінералами рідину, що відгонила сіркою, доводилося ретельно витирати з тарілок, а помите нею волосся ставало бляклим та грубим, як солома. Невеличкий запас дощової води йшов виключно на пиття та приготування їжі.

Отець Ральф із ніжністю спостерігав за Меґі. Поки вона розчісувала руді кучері Петсі; Джимс стояв поруч, злегка погойдуючись на незміцнілих ноженятах, і слухняно чекав на свою чергу. Дві пари блакитних очей із ніжністю дивилися на сестру. Вона була їм, наче маленька мати. То, напевне, їхня вроджена риса, подумав священик, оця жіноча одержимість малюками, хоча у віці Меґі це заняття скоріше є обов’язком, із яким намагаються швидше впоратися, щоб зайнятися чимось цікавішим. Натомість вона навмисне розтягувала те розчісування — затискала волоссячко Петсі пальцями, намагаючись укласти неслухняні кучері. Якусь хвилину священик зачаровано спостерігав за вправними рухами Меґі, а потім різко вдарив батогом об край запиленого чобота і похмуро поглянув із веранди на великий, схований за евкаліптами-привидами та лозами гліцинії особняк із численними господарськими будівлями та перцевими деревами, які відокремлювали його від помешкання головного скотаря, цього центру життя фермерського господарства. Який же задум плела ота стара павучиха у своєму розлогому павутинні?