Накрохмалена сорочка та целулоїдний комірець Педді пожмакалися, у голубому костюмі було жарко, а екзотичні морські харчі з Сіднея, які подавалися до шампанського, погано сприймалися його шлунком, звиклим до баранини. І він мав ідіотський вигляд, принаймні йому так здавалося. Хоч яким би гарним і не був його костюм, він відгонив дешевизною та містив незгладиме тавро селюцтва й несмаку. І це однозначно була не його компанія — всі ці пихаті, вбрані у твідові костюми багаті власники пасовиськ та худоби, бундючні матрони, гострі на язик та норовисті молоді жінки, тобто вершки тієї верстви, яку газета «Бюлетень» іронічно називала «скотократією». Бо ці люди із шкіри пнулися, аби тільки забути про ті дні минулого сторіччя, коли вони осіли на землі й привласнили собі величезні її ділянки, які потім, із встановленням федерації та автономного урядування, офіційно прибрали землю до рук за мовчазної згоди державних органів. Вони стали одним із тих суспільних прошарків, яким найбільше заздрили, вони започаткували власну політичну партію, посилали своїх дітей до елітарних сіднейських шкіл, водили компанію з принцом Уельським, який часто приїздив до Австралії з перевірками. А він, простолюдин Педді Клірі, був роботягою і не мав нічого спільного з цими колоніальними аристократами, які надто вже нагадували йому родичів дружини, щоб він міг почуватися комфортно в цій компанії.

Тому коли Педді повернувся до будинку священика і застав у вітальні Френка, Меґі та отця Ральфа, що сиділи з виглядом людей, які безтурботно провели чудовий день, він відчув роздратування. Йому страшенно бракувало ненав’язливої підтримки Фіони, а до сестри він і досі відчував таку ж саму неприязнь, як і у ранньому дитинстві в Ірландії. Раптом він помітив пластир під оком у Френка та його набрякле обличчя — то був привід для сварки, посланий самими небесами.

— І як же ти збираєшся з’явитися перед матір’ю в такому вигляді?! — заволав він. — Ще й дня не проминуло без мого нагляду, а ти знову за своє — кидаєшся битися до кожного, хто косо на тебе гляне!

Отець Ральф спантеличено скочив на ноги і почав був заспокійливо шикати на Педді, але Френк випередив його.

— Я заробив собі грошей ось цим, — тихо-тихо відказав він, показуючи на пластир. — Двадцять фунтів за кільканадцять хвилин роботи. Більше, ніж тітонька Мері платить тобі й мені разом щомісяця! Сьогодні я нокаутував трьох добрих боксерів і вистояв проти чемпіона-легковаговика з трупи Джиммі Шармена. І заробив собі двадцять фунтів. Може, це й не узгоджується з твоїм уявленням про те, чим мені слід займатися в житті, але сьогодні я заробив повагу всіх присутніх.

— Здолав на провінційному шоу кількох загальмованих від постійних струсів мозку старих віджилих боксерів і тепер хизуєшся? Вже час подорослішати, Френку! Знаю, що ти не можеш вирости тілом, але зроби над собою зусилля — вирости розумом заради своєї матері!

Як побіліло обличчя Френка! Воно стало схожим на вибілені кості. Це була найстрашніша образа, яку він міг почути від чоловіка, і цим чоловіком був його батько; тому він не міг не відплатити йому тим самим. Від зусилля, якого він докладав, щоб не дати волю своїм рукам, Френк важко дихав, наче те дихання йшло з глибини грудей.

— То не старі віджилі боксери, татку. Ти не гірше за мене знаєш, хто такий Джиммі Шармен. І сам Джиммі Шармен сказав мені, що як боксер я маю блискуче майбутнє; він хоче взяти мене до своєї трупи і тренувати. І він збирається платити мені! Може, я і справді більше не виросту, але я достатньо великий для того, щоб завалити будь-якого чоловіка на цій землі. І це стосується й тебе, старий смердючий цапе!

Натяк, що містився в цьому епітеті, не пройшов повз увагу Педді, й він пополотнів точнісінько, як його син.

— Не смій мене так називати!

— А хіба це не так? Ти огидний, ти гірший за оскаженілого від хтивості козла в сезон парування! Важко було дати їй спокій, важко було не чіпати її своїми огидними руками?!

— Ні, ні, ні! — верескнула Меґі. Немов пазури, отець Ральф боляче встромив пальці їй у плечі й міцно притиснув до себе.

Сльози хлинули по її щоках, і вона несамовито запручалася, але марно. — Ні, татку, ні, Френку, благаю тебе, не треба! — заверещала вона.

Єдиним, хто чув її, був отець Ральф. Френк та Педді витріщилися один на одного, перший із ненавистю, другий — зі страхом. Нарешті вони відверто визнавали ці почуття. Греблю їхньої обопільної любові до Фіони прорвало, і на поверхню вийшла жорстока конкуренція, яка точилася за неї.

— Я її чоловік. І Господь своєю милістю дарував нам дітей, — сказав Педді спокійнішим тоном, відчайдушно намагаючись опанувати себе.

— Ні, ти не кращий за старого обісраного пса, який ганяється за кожною сучкою, щоб встромити в неї свого прутня!

— А ти не кращий за того старого обісраного пса, який доклався до твоєї появи на світ, ким би цей негідник не був! Дякувати богу, я не маю до твого народження жодного стосунку! — скрикнув Педді — і враз замовк. — О, Господи милосердний! — Раптом лють покинула його, наче порив вітру, що налетів на якусь мить, він здувся, скоцюрбився і вхопився руками за рота, немов хотів вирвати собі язика, який вимовив те, чого не можна було вимовляти. — Я не хотів цього казати, не хотів, не хотів!

В мить, коли ці слова злетіли з вуст Педді, отець Ральф відпустив Меґі й схопив Френка. Одну його руку він заламав хлопцю за спину, а другою рукою придушив хлопця за шию. Священик виявився надзвичайно дужим, а його хватка — надійно паралізувала. Френк запручався, намагаючись вивільнитися, але потім обм’як, його спротив ослаб, і він похитав головою — мовляв, здаюся. Меґі упала додолу навколішки і розплакалася, в безпорадній агонії кидаючи благальні погляди то на брата, то на батька. Вона не зрозуміла, що трапилося, але збагнула, що неминуче втратить одного з них.

— Та ні, саме це ти й хотів сказати, — каркнув Френк. — Я завжди це приховано відчував! Завжди! — Він спробував повернути голову до священика. — Відпустіть мене, отче. Я його й пальцем не зачеплю, тож помагай мені, Боже, щоб я цього не зробив.

— Хочеш, щоб Бог допоміг тобі?! Та Бог спопелив ваші душі, у вас обох! Якщо дитина цього не переживе, я вас обох повбиваю! — загримів священик; він тепер не на жарт розгнівався. — Ви розумієте, що мені довелося залишити її тут, а їй довелося все це вислуховувати, бо я боявся, що поки відводитиму дівчинку геть, ви тут повбиваєте один одного?! Треба було мені так і зробити, жалюгідні егоїстичні кретини!

— Все нормально, я йду, — мовив Френк дивним наче порожнім голосом. — Приєднаюся до трупи Джиммі Шармена і більше не повернуся.

— Тобі доведеться повернутися! — прошепотів Педді. — Що я матері твоїй скажу? Для неї ти значиш більше, аніж всі ми разом узяті. Вона ніколи мені цього не пробачить!

— Передай їй, що я подався до Джиммі Шармена, бо хочу вибитися в люди. І це буде правдою.

— Френку, те, що я сказав, — неправда.

Чужі чорні очі Френка спалахнули презирством, очі, які вразили священика ще тоді, коли він вперше їх побачив: а чому це у сіроокої Фіони та синьоокого Педді народився чорноокий син? Отець Ральф добре знався на законах генетики, і вважав, що навіть Фіонина сіроокість не могла витворити чорних очей.

Френк підняв свого капелюха та піджак.

— Та ні, правда! Напевне, я завжди відчував це. Я трохи пам’ятаю, як мама грала на спінеті у кімнаті, де тебе ніколи не могло бути! Я мав відчуття, що ти не завжди був там, що ти з’явився вже після мене. Що спочатку вона була моєю. — Він беззвучно розсміявся. — Подумати тільки! Всі ці роки я винуватив тебе за те, що ти морально нищив її, а виходить, що то я її нищив, я!

— Ніхто її не нищив, Френку, ніхто! — скрикнув священик, намагаючись стримати хлопця. — Це частина великого й незбагненного замислу Господнього, саме так ти і мусиш це сприймати!

Френк скинув із плеча руку, яка намагалася втримати його, і легкою лиховісно-вкрадливою ходою рушив до дверей. «Він — природжений боксер», — промайнула думка в мозку отця Ральфа, його кардинальському мозку.