Коли сонце наблизилося до зеніту, почалась немилосердна спека, наче й не було тієї холоднючої ночі; а поїзд торохтів собі й торохтів, зрідка зупиняючись у якомусь маленькому містечку, де було повно велосипедів та запряжених кіньми возиків; здавалося, автомобілі тут були в дефіциті. Педді розчинив обидва вікна, хоча з паровозних труб всередину купе залітала сажа й осідала всюди. Стало так спекотно, що мандрівники аж роти пороззявляли, важко дихаючи; їхня новозеландська зимова одіж прилипала до шкіри, спричиняючи сверблячку. Здавалося неймовірним, що взимку десь може стояти така спека. Хіба що у пеклі.

Джилленбоун з’явився на заході сонця — невеличке химерне скупчення халуп із дерева та гофрованого заліза обабіч широкої запиленої вулиці, нудної та без дерев. Згасаюче сонце накинуло на світ своє золотаве покривало, тимчасово надавши містечку позолоченої шляхетності, яка швидко блякнула, поки Клірі стояли на платформі й роздивлялися. Це було ще одне типове поселення на межі провінційної глушини, останнім аванпостом дощового поясу, що невпинно звужувався; а віддалік на заході вже протяглися дві тисячі миль австралійського Потойбіччя — пустинних земель, де ніколи не бувало дощів.

На станційному подвір’ї стояв блискучий чорний автомобіль, а до них, ступаючи через пилюку кілька дюймів завглибшки, неквапливо-байдуже наближався священик. У довгій сутані він видавався постаттю з минулого, здавалося, він не йшов по землі, як прості люди, а плив над нею, як у казці; довкола нього піднімалися клуби пилюки, червоної в останніх променях призахідного сонця.

— Привіт, я отець де Брикасар, — привітався він, подаючи Педді руку. — Ви, напевне, брат Мері, бо схожі на неї, як дві краплини води. — Повернувшись до Фіони, він підняв до вуст її охлялу руку і приємно здивований всміхнувся: ніхто не вмів так швидко помічати вихованих та освічених дам, як отець Ральф.

— А ви гарна! — зауважив він так, наче це була найприродніша ремарка у вустах священика; потім перевів погляд на хлопців, що стояли поруч купкою. Очі отця Ральфа на мить отетеріло затрималися на Френку з малим на руках, відмітили кожного хлопця окремо — по зросту, від найбільшого до найменшого. А за ними, сама-одна, стояла Меґі, роззявивши рота і витріщившись на нього так, немов бачила перед собою самого Господа Бога. Здавалося, не помічаючи, що краї його сутани запилюжилися, священик обминув хлопців і взяв її за плечі — його руки були сильні, добрі й лагідні.

— Ну-ну! А ти хто така? — спитав він у неї, усміхаючись.

— Меґі, — відповіла вона.

— Її звуть Меґан, — скривився Френк, відразу ж зненавидівши цього красивого чоловіка за його дивовижно високий зріст.

— Меґан… Моє улюблене ім’я. — Він випрямився, але затримав руку Меґі у своїй долоні. — Вам буде краще переночувати сьогодні у моєму будинку, — сказав він, ведучи Меґі до автомобіля. — До Дрогеди я відвезу вас завтра вранці, бо тривала подорож потягом із Сіднея вас втомила.

Окрім готелю «Імперіал», католицька церква, школа, жіночий монастир та будинок священика були єдиними цегляними будівлями в Джилленбоуні, навіть середній школі довелося вдовольнитися каркасом із деревини. Коли впала темрява, у повітрі розлився страшенний холод; але у вітальні священицького будинку в каміні палахкотіли дрова, а звідкись із дальніх кімнат долітав болісно-спокусливий запах їжі. Економка — зморщена й стара, але надзвичайно енергійна шотландка — метушилася, показуючи гостям їхні кімнати, безперервно базікаючи з сильним акцентом, що видавав у ній колишню мешканку узгір’я в північно-західній частині Шотландії.

Сімейству Клірі, що звикло до холодно-пихатих манер священиків у Вахіне, було важко призвичаїтися до невимушеного та веселого панібратства отця Ральфа. Один лише Педді відтанув душею, пригадавши доброзичливість священиків у своєму рідному Голвеї, їхню близькість до простолюдинів. Решта ж вечеряли, зберігаючи обережну мовчанку і за першої ж нагоди втекли нагору до своїх кімнат; Педді неохоче поплентався слідком. Для нього його релігія була теплом та втіхою, але для решти сім’ї вона була чимось заснованим на страхові, на примусі, суть якого висловлювалася фразою «роби, як кажуть, бо проклянуть».

Коли гості пішли, отець Ральф вмостився у своєму улюбленому кріслі й закурив цигарку, усміхнено витріщаючись на вогонь. Він знову подумки передивлявся представників родини Клірі — в тому ж самому порядку, в якому вперше побачив їх на станції. Глава сім’ї такий схожий на Мері, але зігнутий роками тяжкої праці; скоріш за все, має не таку злостива вдачу, як його сестра. Його зморена вродлива дружина, яка немов щойно вийшла з карети, запряженої добірними білими кіньми; чорнявий та похмурий Френк із чорними очима, так-так — саме з чорними очима; потім — сини, більшість із них схожі на батька, але наймолодший, Стюарт, дуже схожий на матір, коли він виросте, то стане красенем. Що вийде з немовляти — сказати важко; і нарешті — Меґі. Наймиліша та найгарніша дівчинка, яку йому доводилося бачити, з волоссям, яке важко описати: ні руде, ні золотисте, а бездоганний сплав обох кольорів. Вона дивилася на нього такими безневинно-чистими сріблясто-сірими очима, схожими на розталі діаманти… Стенувши плечима, священик викинув недопалок у вогонь і підвівся. «Щось із роками я стаю старим фантазером, — подумав він. — Розталі діаманти! Ото сказонув! То, скоріше, в тебе зір псується від кон’юнктивіту».

Вранці отець Ральф повіз своїх нічних гостей до Дрогеди, чимало втішаючись їхніми зауваженнями з приводу місцевого ландшафту, бо сам він давно до нього звик. Останній пагорб лежав за двісті миль на сході, а тут край чорноземних долин, пояснив він їм. Широченні, злегка порослі деревами та кущами вигони, пласкі, як дошка. День видався так само спекотним, як і вчорашній, але подорожувати в «даймлері» було ще комфортніше, аніж у поїзді. Виїхали вони рано, натщесерце; свою церковну одіж та святе причастя отець Ральф ретельно запакував у чорну валізу.

— Які ж ці вівці брудні! — розчаровано зауважила Меґі, дивлячись на сотні іржаво-червоних оберемків, що увіткнулися допитливими носами у траву.

— Ага, тепер і я розумію, що мені слід було вибрати Нову Зеландію, а не Австралію, — сказав священик. — Мабуть, вона зелена, як Ірландія, і вівці там, напевне, чистого кремового кольору.

— Так, Нова Зеландія багато в чому нагадує Ірландію, і трава в ній така ж сама зелена. Але вона — дикіша, набагато менш приручена, — відповів Педді. Отець Ральф йому сподобався.

Раптом зграйка страусів ему скочила на ноги і, витягнувши уперед шиї, кинулася навтьоки зі швидкістю вітру; вони так швидко перебирали своїми негарними ногами, що перетворювалися на розмиту пляму. Діти ойкнули і розсміялися, із захопленням споглядаючи гігантських птахів, котрі не літали, а бігали.

— Яке ж то задоволення — не виходити і не відчиняти оті злощасні ворота! — зауважив отець Ральф, коли за автомобілем зачинилися останні ворота, і Боб, який виконував замість священика обов’язки воротаря, увібрався назад до салону.

Після потрясінь, які завдала їм Австралія з такою запаморочливою швидкістю, фермерська садиба Дрогеда з високим фасадом у георгіанському стилі, лозами гліциній, що бубнявіли бруньками, та незліченними трояндовими кущами здалася сімейству Клірі трохи схожою на колишню домівку.

— Невже ми тут житимемо? — писнула Меґі приголомшено.

— Не зовсім, — швидко заперечив священик. — Будинок, у якому ви мешкатимете, розташований нижче за течією річки, за милю звідси.

Мері Карсон чекала на гостей у великій вітальні й навіть не підвелася, щоби привітати свого брата, змусивши його підійти до її крісла з підголівником.

— Ну здрастуй, Педді, — сказала вона досить приязно, зосереджено дивлячись повз нього туди, де стояв отець Ральф із Меґі на руках, яка міцно обхопила його шию маленькими рученятами. Мері Карсон важко підвелася, не привітавшись із Фіоною та її дітьми.

— То відразу ж послухаємо месу, — сказала вона. — Бачу, що отець Ральф де Брикасар поспішає.