— А вона нічого не каже про те, щоб вислати нам грошей на поїздку до Австралії? — поцікавилася Фіона.

Педді заціпенів.

— І не подумаю надокучати їй цим проханням! — відрізав він. — Ми зможемо перебратися до Австралії і без її подачок: я маю достатньо заощаджень.

— А я гадаю, що вона має оплатити наш переїзд, — вперто наполягала Фіона на превеликий подив всіх присутніх, бо вона нечасто висловлювала власну думку. — Чому ти маєш кидати своє теперішнє життя і вирушати на роботу, покладаючись лише на обіцянку, дану в листі? Мері Карсон досі й пальцем не поворухнула, щоб нам допомогти, тому я не маю до неї довіри. Пам’ятаю, ти казав, що тобі ніколи не доводилося бачити таких скнар, як вона. Зрештою, Педді, ти ж навіть не знаєш своєї сестри, бо між вами така різниця у віці, а вона подалася до Австралії тоді, коли ти ще в школу не ходив.

— Не розумію, яке це має значення тепер, до того ж що більше вона зекономить, тим більша спадщина нам дістанеться. Тому я не згоден із тобою, Фіоно. Ми поїдемо до Австралії й самі оплатимо наш переїзд.

Фіона більше не зронила ані слова. З виразу її обличчя неможливо було вгадати, чи обурилася вона за те, що їй так безцеремонно заткнули рота.

— Ура, ми їдемо до Австралії! — вигукнув Джек, вхопивши батька за плече. Джек, Г’юї та Стю застрибали від радості, навіть Френк усміхався, а його очі бачили перед собою не кімнату, а щось далеке-далеке. Лише Фіону й Меґі гризли сумніви й побоювання, вони плекали болісну надію, що все це скінчиться нічим, бо їхнє життя в Австралії не стане легшим; буде те саме, тільки в незвичних умовах.

— А де цей — Джилленбоун? — поцікавився Стюарт.

Хтось приніс старий географічний атлас; хоч якими бідними не були Клірі, над обіднім столом у кухні висіло кілька полиць із книжками. Схилившись над пожовклими сторінками, хлопці нарешті відшукали Новий Південний Уельс. Звиклі до невеличких новозеландських відстаней, вони не здогадалися подивитися масштаб мапи в нижньому лівому кутку. І тому, природно, зробили висновок, що Новий Південний Уельс не більший за Північний острів Нової Зеландії. А у верхньому лівому кутку вони знайшли Джилленбоун і їм здалося, що від нього до Сіднея приблизно та ж сама відстань, що й від Окленда до Вангануї, хоча цяток, які позначали міста, було набагато менше, аніж на мапі Північного острова.

— Це дуже старий атлас, — зауважив Педді. — Австралія схожа на Америку — розвивається семимильними кроками. Впевнений, що тепер у тих краях набагато більше міст.

На кораблі їм довелося подорожувати найдешевшим четвертим класом. Але, зрештою, то було не так вже й погано, бо подорож тривала лише три дні, а не кільканадцять тижнів, якщо перебиратися з Англії до Австралії та Нової Зеландії. Клірі змогли прихопити з собою лише одіж, порцеляну, ножі, ліжкову білизну, кухонне причандалля та оті полиці з дорогоцінними книжками; меблі ж довелося продати, щоб покрити вартість перевезення нечисленних манатків Фіони з вітальні, а також її спінета, килимів та стільців.

— Навіть чути не хочу, щоб ти їх кинула, — твердо заявив Педді дружині.

— А ти впевнений, що ми зможемо це собі дозволити?

— Абсолютно. Стосовно ж решти меблів Мері каже, що готує до нашого приїзду будинок головного скотаря, і що в ньому є все, що нам знадобиться. Я радий, що ми не мешкатимемо в тому ж будинку, що й вона.

— Я теж, — погодилася Фіона.

Педді з’їздив до Вангануї й забронював на всіх восьмимісну каюту четвертого класу на кораблі «Вахіне»; дивно, що корабель називався так само, як і найближче до них містечко. Вони мали відплисти в кінці серпня, і вже на початку місяця почали усвідомлювати, яка велика пригода на них чекає. Собак довелося роздати, коней та возик продати, а меблі завантажити на підводу старого Ангуса Макрайтера і відвезли на аукціон до Вангануї; Фіонині ж речі разом із порцеляною, білизною, книжками та кухонним причандаллям запакували в дерев’яні ящики.

Френк застав матір біля старого спінета. Вона стоячи гладила його рожевувату смугасту обшивку і задумливо дивилася на рештки позолоти, що пристали до її пучок.

— Він у тебе завжди був, мамо? — спитав Френк.

— Так. Коли я виходила заміж, у мене не змогли забрати те, що було справді моїм: спінет, перські килими, софу та крісла в стилі Людовика П’ятнадцятого, а також секретер доби Регентства. Небагато, але все це належало мені за правом.

Її сірі задумливі очі дивилися за синове плече на писану масляними фарбами картину на стіні. З роками вона дещо потемніла, але на ній досі було чітко видно жінку з золотистим волоссям у платті з рожевуватим кружевами, окантованому незчисленними криноліновими оборками.

— Хто то така? — з цікавістю спитав Френк, повернувши голову. — Мені завжди хотілося знати.

— Поважна дама.

— Здається, вона твоя родичка, бо трохи на тебе схожа.

— Вона? Родичка? — відірвавши задумливий погляд від картини, Фіона іронічно поглянула на сина. — Невже я схожа на людину, у якої може бути отака родичка, як ця дама?

— Так.

— То тобі ввижається, а коли ввижається, хреститися треба.

— Мамо, скажи, будь ласка.

Фіона зітхнула, закрила спінет і стерла золотистий пил зі своїх пальців.

— Та нема про що казати. Зовсім нема. Нумо, допоможи мені пересунути всі ці речі на середину кімнати, щоб таткові було зручно їх пакувати.

Подорож виявилася справжнім кошмаром. Не встигла «Вахіне» вийти з гавані Веллінгтона, як Клірі спіткала морська хвороба, яка не відпускала всі тисячу двісті миль океану, збуреного сильним вітром. Педді виводив хлопців на палубу, тримав їх там попри різкий вітер та безперервні бризки й водяний пил, а сам спускався вниз до жінок та малого Гала лише тоді, коли якась добра душа погоджувалася придивитися за чотирма Нещасними хлопцями, які час від часу тужилися і блювали. Хоч як би йому не хотілося побувати на свіжому повітрі, Френк зголосився залишитися в каюті, щоб охороняти жіночу частину родини. Каюта ж була маленька, задушлива і смерділа оливою; вона розташовувалася під ватерлінією в носовій частині, а тут хитавиця судна була найсильнішою.

Кілька годин по тому, як корабель вийшов з гавані Веллінгтона, у Френка та Меґі з’явилося тверде переконання, що їхня мати неодмінно помре; лікар, якого вкрай стурбований стюард викликав із кают першого класу, поглянув на Фіону і песимістично похитав головою.

— Добре хоч подорож триватиме недовго, — мовив він і наказав своїй медсестрі знайти малюкові молока.

В інтервалах між нападами нудоти Френк та Меґі примудрялися годувати Гала з пляшечки, але малому ця процедура була не до вподоби. Фіона припинила тужитися до блювоти і впала в стан, схожий на кому, з якого вони ніяк не могли її вивести. Стюард допоміг Френку підняти матір на верхнє ліжко, де повітря було менш затхлим. Прикриваючи рота рушником, щоб стримати водянисту жовч, яка й досі підступала йому до горла, Френк вмостився скраєчку ліжка поруч із матір’ю і час від часу обережно прибирав їй із лоба пасмо скуйовдженого золотавого волосся. Він годинами не полишав свого поста, хоча йому самому було зле; кожного разу, коли до каюти заходив Педді, Френк сидів біля матері, а Меґі скоцюрблена лежала разом із Галом на нижній койці, притиснувши до рота рушник.

Коли до Сіднея залишалося три години ходу, океан вгамувався, і його поверхня стала гладенькою, як скло, а з далекої Антарктики підступно підкрався туман і огорнув старий корабель. Меґі, яка трохи оклигала, здалося, що тепер, коли страхітливе гупання хвиль припинилося, судно ревіло від завданого болю. Воно потроху прокрадалося крізь липкий сірий туман, немов наполохана істота, аж поки згори, з надбудови, знову не долинуло низьке монотонне ревіння — самотній і невимовно сумний звук. Раптом все повітря довкола них наповнилося скорботними гудками — то їхній корабель прослизнув химерно задимленою водою до гавані. На все життя запам’ятала Меґі звук туманних сирен — із них почалося її знайомство з Австралією.