Він не склав цього листа, щоб покласти його до свого гаманця на пам’ять, не став його палити. Він зробив із ним те, що робив з усією кореспонденцією, яка не потребувала відповіді: засунув, щойно прочитавши, до електричного подрібнювача, прикріпленого до робочого столу. А сам подумав, що смерть Дейна поклала край емоційному пробудженню Джастини, поклала вкрай жорстоко і недоречно. Це було несправедливо. Бо він скільки чекав!

На вік-енд Райнер таки злітав до Лондона, але не для того, щоби з нею побачитися, хоча він її побачив. На сцені, у ролі коханої дружини мавра Дездемони. Грала вона потрясаюче. Він не міг дати Джастині більше, ніж давала їй сцена. Анітрохи. І оце моя розумничка, моя добра дівчинка! Що ж, вихлюпуй свої емоції на сцені.

Та тільки не могла вона вихлюпувати все на сцені, бо була замолода, щоб грати Гекубу. Сцена була тим єдиним місцем, яке давало їй душевний мир та забуття. Джастина тільки й могла, що сказати собі: час загоює рани, але не вірила цьому. Питала сама себе, чому ж їй і досі так боляче? Коли Дейн був живий, вона і не думала про нього, за винятком тих моментів, коли бачилася з ним, а вже доросла бачилася з ним мало, бо їхні канікули часто припадали на різний час. Але його смерть створила в її житті таке велике провалля, яке, вона з відчаєм відчувала це, їй вже ніколи не вдасться хоч якось заповнити.

Найбільше ж болю завдавала необхідність переривати саму себе посеред спонтанної реакції, наприклад: «Треба не забути розповісти про це Дейну, йому страшенно сподобається!» А необхідність отак смикати себе виникала доволі часто і лише підливала олії у вогонь болю та смутку. Були б обставини його смерті менш жахливими, Джастина оговталася б швидше, але кошмарні події тих днів чітко й виразно закарбувалися в її пам’яті. Вона страшенно сумувала за братом; знову і знову її розум повертався до того неймовірного факту, що Дейн загинув і вже ніколи не повернеться.

До цього додавалося ще й переконання в тім, що вона мало допомагала йому. Здавалося, всі, окрім неї, вважали Дейна бездоганним, що він уникнув проблем, притаманних решті чоловіків, але Джастина знала, що його постійно мучили сумніви, що він терзався думкою про власну нікчемність, завжди дивувався, що особливого бачили люди за його обличчям і тілом. Бідолашний Дейн, він, здавалося, так і не зрозумів, що людям подобалася його доброта. І було страшно усвідомлювати, що йому вже нічим не допомогти.

їй також було жаль свою матір. Якщо смерть Дейна так страшно вплинула на неї саму, то скільки ж, напевне, горя, завдала вона матусі? Від цієї думки їй хотілося кричати й тікати світ за очі, женучи від себе спогади. Перед її очима й досі стояли дядьки з Дрогеди, які приїхали до Рима на висвячення свого племінника і походжали бундючно, мов індики. Це було найгірше: уявляти собі відчай та спустошеність своєї матері та інших мешканців Дрогеди.

Будь чесна сама з собою, Джастино. Чи це справді найгірше? Чи, може, було ще щось, набагато бентежніше? Вона не могла викинути з голови думку про Райнера, про те, що вона начебто зрадила Дейна. Щоб задовольнити власні бажання й потреби, вона відпустила брата до Греції самого, а якби вона поїхала з ним, то зберегла б його життя. Це уявлялося їй тільки так і не інакше. Дейн загинув через її егоїстичну зацикленість на Райнері. Звісно, брата вже не повернути, але якщо розрив стосунків із Рейном хоч якось спокутує її провину, то самотність та спричинені нею страждання стануть цілком адекватною ціною.

Так минули тижні, а за тижнями місяці. Рік, два роки. Дездемона, Офелія, Порція, Клеопатра. Від самого початку Джастина лестила собі думкою, що зовні поводиться гак, наче не трапилося нічого такого, що зруйнувало її світ; вона ретельно слідкувала за тим, щоб говорити, сміятися і спілкуватися з людьми нормально, наче нічого й не сталося. І якщо й була якась зміна, то вона полягала в тому, що Джастина стала добрішою, аніж була, бо тепер сприймала біди та горе інших людей наче свої власні. Але зовні вона лишалася колишньою Джастиною: зухвалою, енергійною, зарозумілою, відстороненою та ядуче-саркастичною.

Двічі намагалася вона з’їздити додому на Дрогеду, одного разу навіть заплатила за квиток на літак. Але щоразу її в останню секунду зупиняла якась несподівана поважна причина не їхати, але в душі Джастина усвідомлювала, що справжньою причиною були відчуття провини та боягузтва. їй бракувало духу постати перед матір’ю; зробити так означало, що вся сумна правда вийде назовні. А найнеприємнішим було те, що це могло статися під час бурхливого виливу згорьованих почуттів, якого їй досі вдавалося уникати. Хай мешканці Дрогеди, а особливо її мати, і далі гадають, що принаймні у Джастини все нормально, що вона пережила смерть брата відносно неушкодженою душевно. Тому краще до Дрогеди не їздити. Набагато краще.

Меґі спіймала себе на тому, що їй захотілося тяжко зітхнути, і придушила це бажання. Якби її кості та суглоби так не боліли, то вона осідлала б коня й проїхалася верхи, але сьогодні одна лише думка про це спричиняла біль. Мабуть, іншим разом, коли її артрит не даватиметься взнаки так немилосердно.

Вона почула, як під’їхав автомобіль, як гупнув у двері мідний молоточок у вигляді баранячої голови, почула тихе жебоніння голосів, потім кроки і голос матері. Якщо це не Джастина, то яка різниця, хто приїхав?

— Меґі! — гукнула Фіона з порогу веранди. — До нас гість. Вийди, будь ласка.

Гостем виявився респектабельний на вид чолов’яга років сорока з гачком, хоча, може, й молодший. Незнайомець помітно відрізнявся від решти чоловіків, яких їй доводилося бачити, з тим винятком, що у ньому відчувалися така сама внутрішня сила і впевненість у собі, як і колись у Ральфа. Колись у Ральфа. Минулий час. Бо він назавжди відійшов у минуле.

— Меґі, знайомся, це пан Райнер Гартгайм, — сказала Фіона, стаючи біля крісла.

— Ой, — мимоволі скрикнула Меґі, вкрай здивована тим, що побачила перед собою того самого Рейна, який колись так часто фігурував у листах Джастини. Схаменувшись, вона згадала про світські манери. — Прошу, сідайте, пане Гартгайм.

Він теж здивовано витріщався на неї.

— Ви анітрохи не схожі на Джастину! — заявив він напрямки.

— Так, не схожа, — відказала Меґі й сіла напроти нього тет-а-тет.

— Я залишу вас наодинці з паном Гартгаймом, Меґі, бо він каже, що хоче поговорити з тобою сам-на-сам. Коли будете готові до чаювання — подзвоніть, — скомандувала Фі й пішла собі.

— Ви, звісно, німецький приятель Джастини, — розгублено мовила Меґі.

Він витягнув пачку цигарок.

— Дозвольте?

— Аякже, будь ласка.

— Хочете цигарку, місіс О’Ніл?

— Ні, дякую. Я не палю. — Вона поправила плаття. — Здалеку ж ви приїхали, пане Гартгайм. Маєте в Австралії бізнес?

Райнер усміхнувся. «Цікаво, що б вона сказала, дізнавшись, що я, фактично, є господарем Дрогеди?» — подумав він. Але не збирався казати їй цього, бо волів, щоби всі мешканці Дрогеди вважали, що їхній добробут є в руках джентльменів, найнятих їм як посередників.

— Будь ласка, місіс О’Ніл, звіть мене просто Райнер, — сказав він, вимовивши своє ім’я так само, як і Джастина, з іронією подумавши, що ця жінка не відразу звикне вимовляти його цілком спонтанно, бо вона не з тих, хто швидко проймається довірою до незнайомців. — Ні, я не маю жодного офіційного бізнесу в Австралії, але маю вагому підставу для приїзду. Я хотів побачитися з вами.

— Побачитися зі мною? — здивовано спитала Меґі. І, немов бажаючи приховати раптове зніяковіння, відразу ж змінила тему. — Мої брати часто про вас говорять. Ви були з ними надзвичайно приязними у Римі під час висвячення Дейна. — Ім’я Дейна вона вимовила без смутку, так, немов часто згадувала його вголос. — Сподіваюся, ви зможете залишитися у нас на кілька днів.