До собору Святої Марії вели величезні двері, оббиті червоною шкірою; прочинивши одну половинку, Дейн прослизнув всередину. Він полишив Джастину трохи раніше, бо любив заходити до церкви до того, як вона заповнювалася людьми, перетворюючись на переливчасте й мінливе скупчення зітхань, покашлювання, перешіптування та шерхотіння одежі. Було набагато приємніше бувати в церкві самому. На головному вівтарі служитель запалював свічки. Диякон — безпомилково визначив Дейн. Схиливши голову, він став навколішки, перехрестився, коли священнослужитель, проминувши раку, тихо пройшов до лавки.

Дейн, стоячи на колінах, схилив голову на складені поперед себе руки і відпустив на волю думки. Він не молився навмисне й свідомо, а радше ставав невід’ємною частиною атмосфери храму, яку відчував щільною, хоча й ефемерно, невимовно святою цілісністю, що спонукала до роздумів. Йому здавалося, що він перетворюється на вогник у маленькому вівтарному світильнику з червоним склом; такі завжди мерехтіли так, наче ось-ось згаснуть і незмінно підтримувані невеличким згустком якоїсь життєдайної енергії, кидали слабке, але стійке світло в неосяжну й далеку темряву.

Непорушність, безформність та нечутливість до своєї людської особистості — ось що виносив Дейн із церкви. Більше ніде він не відчував у собі таку внутрішню упорядкованість, більше ніде не був у мирі з самим собою, таким відстороненим від болю. Його вії опустилися, очі заплющилися.

З органної галереї почулося човгання ніг, а потім — пробний свистячий звук, видих повітря з органних труб. То співаки з хору Хлопчачої школи при соборі Святої Марії прийшли заздалегідь, щоб попрактикувати співи перед початком ритуалу. Мала відбутися лише денна п’ятнична бенедикція, але один із друзів Дейна та кілька вчителів інтернату прийшли відзначити її, от і йому захотілося прийти.

Орган видав декілька акордів, стишився до дзюркотливого акомпанементу, і раптом під тьмяні арки з вишуканим кам’яним мереживом злетів один-єдиний хлопчачий голос неземної краси, високий, тоненький і наповнений такою безневинною чистотою, що жменька присутніх у великій порожній церкві тужливо заплющили очі, сумуючи за тим, що ніколи не повернеться.

Янгольський хлібе, хлібе небесний, чудо чудесне! Моя душа взивала до Тебе, о, Боже; Боже, мій голос почуй! Налаштуй Свої вуха на благання мої. Не відвертайся від мене, о, Господи! Не відвертайся. Бо Ти — мій Володар, Ти — мій Господар, мій Бог, а я — Твій покірний слуга. Одне лиш важить в очах Твоїх — доброчесність. І байдуже Тобі, чи прекрасні слуги Твої, чи огидні. Тобі важливе лише серце; в Тобі все зцілюється, в Тобі я пізнаю спокій.

Боже, як мені самотньо. Молюся, щоб це невдовзі скінчилося — цей біль життя. їм не зрозуміти, чому мені, такому обдарованому, так болісно жити. Але Ти — розумієш, і Твоя утіха — це єдине, що тримає мене. Що б Ти від мене не вимагав, мій Господи, все Ти від мене отримаєш, бо я Тебе люблю. І якщо я наважуюсь що-небудь у Тебе просити, то це — назавжди забути всіх інших у Тобі…

— Ти увесь час мовчиш, мамо, — сказав Дейн. — Про що ти думаєш? Про Дрогеду?

— Ні, — сонно відповіла Меґі. — Я думаю про те, що старію. Сьогодні вранці я виявила у себе кілька сивих волосин, а мої кістки ниють.

— Ти ніколи не постарієш, мамо, — заспокоїв він її.

— Хотілося б, щоб було так, мій любий, але, на жаль, так не буває. Я відчуваю потребу бувати в гарячій воді біля свердловини, а це вірна ознака старості.

Вони лежали під теплим зимовим небом на розстелених на траві біля свердловини рушниках. На дальньому краю великого ставка булькала, сичала й бризкала кипляча вода, а над нею плив і розчинявся у повітрі сморід сірки. То була одна з великих зимових розваг — поплавати у ставку на свердловині. «Як добре, що тут можна змити з себе всі болі та болячки підступно підповзаючої старості», — подумала Меґі й перевернулася горілиць так, що її голова опинилася в тіні колоди, на якій колись давно вони сиділи з отцем Ральфом. Дуже-дуже давно, бо вона навіть приблизно не могла відтворити у пам’яті те відчуття, яке з’явилося у неї, коли Ральф поцілував її.

Почувши, як Дейн піднявся, вона розплющила очі. Він завжди був її малюком, її гарненьким маленьким хлопчиком; і хоча Меґі з материнською гордістю спостерігала, як він зростав і мужнів, вона безперервно накладала на його дедалі доросліше обличчя образ маленького усміхненого дитинчати. Раніше до неї якось не доходило, що насправді Дейн вже давно не дитина у всьому.

Момент прозріння і розуміння настав миттєво, коли вона побачила його фігуру в коротеньких плавках — чіткий силует на тлі чистого неба.

О, Боже, все скінчилося! Скінчилося дитинство, скінчилася юність. Дейн — мужчина. Гордість, образа, суто жіноче замилування, моторошне передчуття якоїсь неминучої трагедії, захват, печаль — все це та інші почуття змішалися в душі Меґі, поки вона дивилася на сина. Лячно сотворити чоловіка, а ще більш лячно сотворити саме такого чоловіка. Такого навдивовижу мужнього і прекрасного чоловіка.

Ральф де Брикасар і трохи від неї самої. Як тут не розчулитися, коли бачиш надзвичайно молоде тіло чоловіка, який з’єднався колись із нею в коханні? Меґі сором’язливо заплющила очі, не бажаючи думати про свого сина як про мужчину. Може, він теж останнім часом бачить у ній жінку, чи вона й досі для нього є прекрасна й загадкова мама? Чорт його забери! Чорт забери! Як він посмів стати дорослим?

— А ти знаєш що-небудь про жінок, Дейне? — раптом спитала вона, знову розплющуючи очі.

— На прикладі пташок та бджіл, чи як? — усміхнувся він.

— З такою сестрою, як Джастина, ти це знаєш, я не сумніваюся. Коли вона виявила, що міститься між обкладинками підручника з фізіології, то розбазікала про це всім, кого бачила. Ні, я ось що мала на увазі: тобі ще не доводилося втілювати на практиці медичні трактати Джастини?

Дейн швидко похитав головою — мовляв, не доводилося, ковзнув на траву побіля матері й поглянув їй у вічі.

— Дивно, що ти про це питаєш, мамо. Мені давно хотілося про це з тобою поговорити, але я не знав, як почати.

— Тобі лише вісімнадцять, любий мій. Чи не зарано думати про те, як втілити теорію у практику? — Лише вісімнадцять. Всього-на-всього. Але ж він уже мужчина, чи не так?

— Ось саме про це я й хотів із тобою поговорити. Про те, щоб не втілювати це у практику.

Який холодний вітер дме з Великого Водорозділу! Дивно, як вона раніш цього не помічала. Де ж її халат?

— Не втілювати це у практику, — глухо повторила вона, і це було не запитання.

— Так, саме так. Я цього не хочу, взагалі не хочу. Не те, щоб я не думав про це чи мені не бажалося мати дружину й дітей. Думав і бажалося. Але я не можу. Бо в моїй душі недостатньо місця, щоби любити і їх, і Бога. Я вже давно це знав. І не пам’ятаю, відколи саме я це знав, і чим старшим стаю, тим сильнішою є моя любов до Бога. То є велика таємниця — любити Бога.

Меґі лежала, вдивляючись у спокійні й відчужені блакитні очі сина. Ральфові очі, такі самі, як у нього. Але в цих очах палало щось не притаманне Ральфу. Чи мав він оцей вогонь в очах у вісімнадцять років? Мав чи не мав? Може, це відчувається саме у вісімнадцятирічному віці? На той час, коли вона ввійшла в життя Ральфа, йому додалося до вісімнадцяти ще десять років. Однак її син був містиком — вона завжди це знала. Меґі сумнівалася, що на якійсь стадії життя Ральф виявляв містичні нахили. Вона прокашлялася і щільніше загорнула у халат своє самотнє тіло.