«Його милість архієпископ Ральф де Брикасар, наразі помічник держсекретаря Святого Престолу в Римі, сьогодні дістав звання кардинала де Брикасара від Його Святості папи Пія XII.
Ральф Рауль, кардинал де Брикасар мав давні й славетні зв’язки з Римо-католицькою церквою в Австралії, від часу його прибуття туди щойно висвяченим священиком у липні 1919 року і до від’їзду до Ватикану в березні 1938 року.
Народився кардинал де Брикасар 23 вересня 1893 року в Республіці Ірландія, був другим сином у родині; свій родовід веде від барона Ранульфа де Брикасара, котрий прибув до Англії разом із Вільгельмом Завойовником. Згідно з сімейною традицією, кардинал де Брикасар увійшов до лона Церкви. У віці сімнадцяти років він вступив до семінарії, а після висвячення його направили до Австралії. Перші місяці він провів під началом нині покійного єпископа Майкла Клеббі в єпархії Віннемурра.
У червні 1920 року його перевели пастором до Джилленбоуна, на північному заході Нового Південного Уельсу. Здобувши титул монсіньора, він працював у Джилленбоуні до грудня 1928 року. Потім став приватним секретарем тодішнього папського посланника, його преосвященства кардинала ді Контіні-Верчезе. За цей час йому присвоїли звання єпископа. Коли кардинала ді Контіні-Верчезе перевели до Рима, де він продовжив свою славну кар’єру, єпископ де Брикасар здобув звання архієпископа і повернувся з Афін до Австралії вже як папський посланець. Цю важливу посаду він обіймав до переведення до Рима 1938 року; відтоді його кар’єра в керівній ієрархії Римо-католицької церкви була приголомшливою і стрімкою. Кажуть, що у свої п’ятдесят вісім років він увійшов до обмеженого кола ієрархів, які активно впливають на визначення політики Святого Престолу.
Вчора кореспондент газети «Сідней морнінг геральд» мав розмову з декотрими колишніми парафіянами кардинала де Брикасара з району Джилленбоуна. Його там добре пам’ятають і згадують із великою любов’ю. За релігійними вподобаннями цей багатий вівчарський регіон є, здебільшого, римо-католицьким.
«Отець де Брикасар започаткував «Провінційне товариство книголюбів імені Святого Хреста», — пригадує пан Гаррі Гоу, мер міста Джилленбоун. — То була чудова громадська служба — особливо як на ті часи — щедро фінансована спочатку покійною місіс Мері Карсон, а після її смерті — самим кардиналом, який ніколи не забував нас і наші потреби».
«Отець де Брикасар був найгарнішим чоловіком, яких я будь-коли зустрічала у своєму житті, — зазначила місіс Фіона Клірі, нинішня розпорядниця ферми Дрогеда — найбільшого та найуспішнішого господарства в Новому Південному Уельсі. — Під час свого перебування в Джилі він надавав велику духовну підтримку своїм парафіянам, а особливо мешканцям Дрогеди, котра, як ви знаєте, належить католицькій церкві. У повінь він допомагав нам переганяти поголів’я, і під час пожежі прийшов нам на допомогу, хоча й встиг лише допомогти поховати загиблих. Він і справді був чоловіком видатним у всьому, і мав більше шарму, аніж будь-хто із чоловіків, яких мені доводилося зустрічати. Відразу було видно, що ця людина народилася для великих звершень. Ми й досі пам’ятаємо його, хоча відтоді, як він покинув нас, минуло двадцять років. І я не кривитиму душею, коли скажу, що в околицях Джилі й досі є люди, які за ним скучають».
Під час війни Ральф де Брикасар, тоді ще архієпископ, служив Його Святості вірно й непохитно, і саме йому віддають належне за вплив на рішення фельдмаршала Альберта Кессельрінґа залишити за Римом статус відкритого міста після того, як Італія стала ворогом Німеччини. Флоренція, яка марно добивалася теж такого привілею, втратила багато скарбів і відновила їх лише згодом, завдяки тому, що Німеччина потерпіла поразку у війні. Безпосередньо в повоєнний період кардинал де Брикасар допоміг тисячам переміщених осіб набути притулку в інших країнах і з особливим ентузіазмом сприяв втіленню австралійської програми імміграції.
Хоча за походженням він є ірландцем і, здається, не збирається реалізовувати свій вплив в Австралії на посаді кардинала, ми й досі вважаємо: Австралія може пишатися цим видатним чоловіком як рідним сином».
Меґі подала матері газету і сумно всміхнулася.
— Я теж передала йому привітання в інтерв’ю кореспонденту «Геральда». Але вони чомусь його не надрукували. А твою невеличку похвальбу надрукували майже слово в слово — ось бачиш? От і колючий же в тебе язик! Тепер принаймні я розумію, звідки він такий у Джастини. Цікаво, чи багато людей виявлять достатньо розуму, щоб прочитати між рядків твого інтерв’ю?
— Він однозначно прочитає, якщо цей примірник трапиться йому на очі.
— Цікаво, чи пам’ятає він нас? — зітхнула Меґі.
— Безперечно. Бо й досі знаходить час, щоб цікавитися справами на Дрогеді й давати керівні вказівки. Звісно, він пам’ятає нас, Меґі. Хіба ж може він забути?
— А й справді, як же ж я могла забути! Дрогеда — власність Церкви. Ми заробляємо купу грошей, і він, напевне, надзвичайно задоволений. За ціни вовни у фунт за фунт на аукціонах, цьогорічний дохід Дрогеди затьмарить навіть золотодобувні шахти. От тобі й золоте руно. Чотири мільйона фунтів — і це тільки те, що ми настригли з наших баранчиків, не беручи до уваги решту грошей.
— Не будь цинічною Меґі, це тобі не личить, — зауважила Фіона; останнім часом її ставлення до Меґі, хоча інколи й помірно-суворе, відзначалося повагою та приязню. — Добре ми попрацювали, еге ж? І не забувай, що нам, окрім цього, капають щороку гроші на рахунок, незалежно від того — вдалий рік чи невдалий. Хіба ж він не заплатив Бобу сто тисяч фунтів премії? А решті з нас по п’ятдесят? Якби він вигнав нас завтра з Дрогеди, то ми могли б запросто придбати Бугелу, навіть за сьогоднішніх роздутих цін на землю. А скільки він дітям твоїм подарував! Тисячі тисяч. Тому будь до нього справедлива.
— Але ж мої діти про це не знають, і ніколи не взнають. Дейн та Джастина виростуть із розумінням того, що їм самотужки доведеться прокладати шлях у житті, без сприяння шановного Ральфа Рауля, кардинала де Брикасара. Уяви собі: його друге ім’я — Рауль! Ну д-у-у-же норманське ім’я, еге ж?
Фіона підвелася, підійшла до каміна і кинула першу сторінку «Геральда» у вогонь. Ральф Рауль, кардинал де Брикасар, здригнувся, підморгнув їй, зморщився — і щез.
— Що ти робитимеш, коли він повернеться, Меґі?
Меґі пирхнула.
— Дідька лисого! Так він і повернеться!
— А може, й повернеться, — загадково мовила Фіона.
І він повернувся. У грудні. Тихо, без помпи, щоб ніхто не знав, він сам приїхав на спортивному авто «астон мартін» аж із Сіднея. Ані слова про його перебування в Австралії не дійшло до преси, тому ніхто на Дрогеді й не підозрював про його приїзд. Коли його авто зупинилося на гравійній під’їзній алеї біля будинку, ніхто не почув, як він приїхав, бо ніхто не вийшов на веранду.
Кожною клітиною свого тіла він відчував широкі джилійські простори, вдихав аромат чагарів, овець і сухої трави, що невгамовно іскрилася на сонці. Кенгуру та ему, какаду та варани, мільйони комах, що стрекотали й гуділи, мурахи, що марширували нескінченними шеренгами, товсті опецькуваті вівці… Він любив це, бо в якомусь курйозі це відповідало його уявленню про саме життя; і, здавалося, плин років не зміг приглушити в ньому цю рису.
Сталася лише одна зовнішня переміна — сітки для захисту від мух, але він із подивом відзначив, що Фіона не наказала затулити сіткою частину веранди, що виходила на джилійський шлях, а лише вікна з цього боку. Звісно, вона мала рацію: широка сітка неминуче зіпсувала б цей величний і красивий фасад у георгіанському стилі. Цікаво, скільки живуть оці евкаліпти-привиди? їх пересадили сюди з більш посушливих районів Австралії років вісімдесят тому. Він поглянув на бугенвілії, що звисали по стінах суцільною жовтувато-пурпуровою піною.
Було літо, залишалося два тижні до Різдва, на Дрогеді буяли троянди. Троянди квітнули повсюди — рожеві, білі та жовті, темно-червоні, як кров, та яскраво-червоні, як сутана кардинала. Хаотично розкидані рожеві й білі троянди сонно дрімали поміж зеленіючих гліциній, вони звисали з даху веранди, чіплялися за сітку, ніжно притискалися до чорних віконниць другого поверху і простягали повз них до неба свої вусики. А ще серед троянд він побачив той самий колір — блідий рожево-сірий. Попіл троянд? Так, саме таку назву він мав. Напевне, то їх посадила Меґі, більше ніхто.
