З’явилися блідо-зелені паростки, виткнули до неба свої стебельця, розрослися, наповнилися силою, позеленішали й видовжилися, а потім зблідли, набрали ваги і перетворилися на сріблясто-бежеву й високу, по коліно, траву Дрогеди. Вигін Гоум Педдок скидався на пшеничне поле, грайливий вітерець гнав по ньому легенькі хвильки, а сади на фермі вибухнули кольорами, розквітли великі бутони, евкаліпти-привиди знову стали білими та світло-зеленими після дев’яти років збирання пилу. Незліченні баки для води, забезпечені фінансовою щедрістю Майкла Карсона, містили достатньо води, щоб підтримувати життя в садах Дрогеди, на кожен листок і кожну пелюстку осів пил, від чого вони потьмяніли. Стара легенда справдилася: Дрогеда й справді мала достатньо води, щоб пережити десятирічну посуху, але це стосувалося саме ферми.

Боб, Джек, Г’юї та Петсі повернулися на пасовиська — придивлялися й міркували, як найкраще відновити поголів’я; Фіона розкрила нову пляшечку чорного чорнила і міцно закрутила пляшку з чорнилами червоними — період втрат скінчився; Меґі жила сподіванням про те, що нарешті прийшов кінець її життю у сідлі, бо невдовзі мав повернутися Джимс, і з’явиться чимало чоловіків у пошуках роботи.

Після десятирічної засухи на фермі лишилося мало овець та корів — лише найкращі запліднювачі, яких завжди тримали у загоні й годували з рук, бо ці барани та бики були осердям нового племінного поголів’я. Боб подався на схід, аж до гірських схилів, щоби придбати чистопородних овець на фермах, менше вражених засухою. Потім додому повернувся Джимс, і у штат Дрогеди було офіційно зараховано вісім скотарів. Меґі почепила своє сідло на гвіздок.

Невдовзі вона отримала листа від Люка, другого відтоді, як вони його кинула.

«Тепер недовго лишилося, однозначно, — писав він. — Іще кілька років на рубанні тростини — і я матиму вдосталь грошей. От тільки щось спина поболює, та я ще здатен угнатися за найкращими з рубачів і видаю по вісім-дев’ять тон на день. Ми з Арне набрали ще дванадцять бригад, які на нас працюють, всі вони — гарні хлопці. Грошей — хоч греблю гати, бо Європа так швидко споживає цукор, що ми не встигаємо його виробити. Я заробляю понад п’ять штук фунтів на рік і примудряюся майже все заощадити. Тож невдовзі я виїду до Кайнуни, Меґ, щоб придивитися підходящу маєтність. Може, коли я вирішу всі справи з грошима та купівлею, ти повернешся до мене, га? Чи пощастило тобі народити від мене дитину, як ти хотіла? Дивно, чого це жінки так зациклені на своїх дітях, всю душу в них вкладають. Мабуть, саме це нас і розлучило, еге ж? Розкажи, як там у тебе справи, як Дрогеда пережила посуху. Щиро твій, Люк».

Фі вийшла на веранду, коли Меґі з листом у руці сиділа, спрямувавши байдужий погляд удалечінь через зелень газону.

— Як там Люк?

— Як і завжди, мамо. Анітрохи не змінився. І досі, мов заведений, повторює свою оповідку про те, що хоче ще трішечки попрацювати на тростині, а вже потім придивитися маєтність під Кайнуною.

— Як ти гадаєш — він коли-небудь на це зважиться?

— Гадаю, що так. Колись.

— А ти не думаєш до нього повернутися?

— Та ні за що у світі.

Фіона вмостилася в плетене крісло біля доньки і повернула його так, щоб добре бачити Меґі. Неподалік гомоніли чоловіки, і гепали молотки: нарешті вирішили огородити веранду та вікна верхнього поверху тоненькою металевою сіткою проти мух. Фіона роками впиралася — ну то й що, що мухи потрапляли до будинку?! — його силует не можна псувати огидними сітками. Та засуха тривала, мухи скаженіли; і за два тижні до кінця засухи Фіона здалася і найняла майстрів, щоб закрити сітками не лише особняк, а й кожну будівлю на фермі, включно з будинками для робітників та бараками.

Але електрику проводити вона категорично не хотіла, хоча ще 1915 року на Дрогеді встановили «движок» (так його називали стригалі), котрий виробляв електричний струм для стригальського сараю. Дрогеда без м’якого світла гасових ламп? Та це ж немислимо! На фермі вже була газова плитка, що живилася від змінного балона з газом, і з десяток гасових холодильників. Австралійська економіка ще не перейшла на мирні рейки, але нарешті почало надходити у продаж нове побутове приладдя.

— Меґі, а чому б тобі не розлучитися з Люком і знову не вийти заміж? — раптом спитала її Фіона. — Інок Девіс радо б на тобі оженився, коли б дізнався, що ти не проти; він ні на кого, окрім тебе, й не поглянув.

Меґі здивовано поглянула на матір.

— Господи милосердний, мамо, я не вірю своїм вухам! Ти розмовляєш зі мною, як жінка з жінкою!

Фіона не всміхнулася; вона рідко всміхалася.

— Що ж, якщо ти й досі не жінка, то вже ніколи нею не станеш. Хоча, на мою думку, ти нею стала. Мабуть, це старість — я стала надто балакуча.

Меґі розсміялася, вона була в захваті від материної жартівливої «увертюри», але побоюювалася ненароком зруйнувати її новий настрій.

— То через дощ, мамо. Точно через дощ. Як прекрасно знову бачити на Дрогеді траву, а довкола будинку — зелену галявину!

— Та отож. Але ти ухилилася від мого запитання. Чому б не розлучитися з Люком і знову не вийти заміж?

— Це проти законів Церкви.

— Дурниці! — стиха вигукнула Фіона. — Одна твоя половина — це я, а я — не католичка. Не з’їжджай із теми, Меґі. Якби ти й справді хотіла вийти заміж, ти давно розлучилася б із Люком.

— Та, мабуть, так. Але я не хочу знову виходити заміж. Мені й з моїми дітьми та Дрогедою добре.

Раптом із заростів «пляшкового йоржика» поблизу веранди долинуло хихотіння, схоже на її власне, але обвислі яскраво-червоні циліндри чагарів приховували «автора» цього сміху.

— Ти ба! Онде він, це Дейн! А знаєш, як на свій вік він тримається у сідлі не гірше за мене. — Меґі подалася вперед. — Дейне, що ти там робиш? Негайно вилізь звідти!

З-під найближчого куща «пляшкового йоржика» вигулькнув Дейн із руками у чорній грязюці та підозрілими чорними плямами довкола рота.

— Знаєш, мамо, а земля приємна на смак! їй-бо, мамо, правду кажу!

Хлопчик — йому вже виповнилося сім — підійшов і став біля неї. Високий, стрункий, граціозно сильний, він мав гарне личко красивої порцелянової статуетки.

З’явилася Джастина і стала позаду Дейна. Вона теж була висока, але скоріш худа, а не струнка, а на додачу її тіло немилосердно обсипало ластовинням. За коричневими цятками й плямами важко було роздивитися риси обличчя, але оті бентежні очі так і лишилися бліді. Як і в дитинстві, її піщаного кольору брови та вії губилися у густому ластовинні. Яскраво-руді кучері Педді стовбурчилися бунтівною кучмою довкола її хитруватого і навіть чаклунського обличчя. Ніхто б не назвав її симпатичною дитиною, але ніхто б про неї і не забув, хоч раз побачивши, і не лише через очі, але й завдяки надзвичайно крутій вдачі. Жорстка, прямодушна і безкомпромісно розумна, у свої вісім років, як і тоді, коли була ще немовлям, Джастина з байдужістю ставилася до того, що про неї думали люди. Лише одна людина була їй близька — Дейн. Вона й досі обожнювала його і досі вважала його своєю власністю.

І ця обставина не раз призводила до боротьби характерів між нею та матір’ю. Для Джастини стало жорстоким ударом те, що Меґі почепила сідло на гвіздок і повернулася до своїх материнських обов’язків. Вона не потребувала матері, бо була переконана у своїй абсолютній правоті стосовно всього. Не потрібна їй і близька людина, яка давала б добрі поради та доброзичливо оцінювала її вчинки. А Меґі для Джастини була тим, хто безперервно заважав спілкуватися з Дейном. Набагато краще дівчинка знаходила спільну мову зі своєю бабусею, бо такі люди, як Фіона, дуже подобалися Джастині: бабуся трималася віддалік і вважала, що решта людей і без неї достатньо розумні, щоб у всьому розібратися самотужки.

— Я наказувала йому не їсти землю, — повідомила Джастина.

— Та не буду я його мордувати, Джастино, але він винуватий, — сказала Меґі й напустилася на сина. — Дейн, навіщо ти їв землю?!

Хлопчик серйозно замислився над запитанням.